Принадливий Тернопіль. Там, де тиша

Для мене Тернопіль – це одне суцільне улюблене місце (ну добре, окрім, хіба базару). Мені подобається «губитися» в ньому, повертати в непомітні закутки, аби врізноманітнити звичний маршрут чи для того, аби перетворити повертання додому на своєрідну  «пригоду». Тому питання про улюблене місце в улюбленому місті, зазвичай, змушує мене зніяковіло розуміти, що такого місця немає. Або є, але ж воно не тільки моє.

Чомусь в моїй уяві улюблене місце має бути таємне. Про нього або не повинен ніхто знати, або мають бути посвячені лише найближчі. Це як хатинка на дереві, котру, можливо, всі бачать, але лише одиниці видираються, щоб поглянути що там усередині.

Моє улюблене місце немає мурів, немає меж. Принаймні саме так я хочу про нього думати. Мені подобається майже містична загадковість Нового Світу, його тиша та якась така окремішність від інших районів міста. Йдучи звичними протоптаними маршрутами я люблю уявляти історії про незнайомих людей із симпатичних будинків. Люблю вглядатися у деталі: потріскані стіни, вичовгану плитку чи бруківку та крони старих дерев, котрі шепочуть свої історії вдячним слухачам.

Моє улюблене місце у Тернополі там, де тиша. Раніше щоденним вечірнім ритуалом на осінь та зиму було прогулюватися вздовж озера наодинці з собою, без музики та жодної компанії. Бо тільки так і тільки тоді можна почути, що шепоче місто, про що хоче нагадати вода.

Найбільше тиші було колись на «Циганці», допоки там не почало хрипіти обридливе радіо і це місце не стало масовим. Мені, як це не дивно, подобалася стара, занедбана «Циганка» із суцільним «непричесаним» газоном, де було так легко влітку сидіти просто на траві й спостерігати захід сонця, теревенити з друзями, котрі приїхали з інших міст, чи просто пропускати крізь себе тишу та легкий плюскіт хвиль.

Деякі місця прекрасні у своїй неідеальності та невідшліфованості. Навіть більше, можливо, їхнє покоцане часом обличчя є значно привабливішим за першочергове. Як от стара закинута вишка (чи що це?) у кінці пляжу Циганка. Місце, котре притягує своєю неохайністю, напіврозваленістю та, можливо, небезпекою. Там майже завжди вітряно і якось неспокійно чи що, але саме сюди я приводжу тих, хто вперше завітав у Тернопіль і хоче побачити щось незвичне.

Це місце точно не для туристичних путівників і не для красивих селфі на фоні. Воно для відчуття міста, хоча й із чорного входу. Мабуть, комусь може здатися дивним, як така металева бляшанка може викликати стільки емоцій, але така напевно специфіка улюблених місць – їх любиш не за вигляд, а за відчуття.

Світлана Андріїшина,

поетка, тернополянка.

Коментарі вимкнено.