Щоб жити у вільній Україні, пішов до повстанців, – Пастух Андрій Аксентійович

unnamed-1Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

“Постанова на арешт 2 травня 1948 року.

Я начальник слідчого відділення відділу УМДБ Тернопільської області старший лейтенант Данілов розглянувши доставлені з Вишнівецького районного відділу МДБ матеріали про злочинну діяльність Пастух Андрія Аксентійовича 1924 року народження, жителя села Коханівка Вишнівецького району Тернопільської області, українця, громадянина СРСР, безпартійного.

Пастух Андрій Аксентійович демобілізувавшись з лав червоної армії весною 1947 року встановив зв’язок з українськими націоналістами, а саме з повстанцями “Соколом”, “Славкою” та “Вербою” і став членом ОУН. Як член ОУН, належав до сільської кущової оунівської організації якою керував Ткачук Іван Васильович. Членами цієї організації були також Береза І.В., Крисько С.К. Казмірчук В. та інші. Вони в травня 1947 року провели озброєний напад на залізничну станцію села Корначівка забравши дві тонни зерна та спаливши вантажну машину. У вересні місяці 1947 року ці самі бандити напали на військовий загін села Шимківці Вишнівецького району і спалили приміщення цього військового загону. Там вони забрали десять одиниць військової зброї. Також Пастух А.А. поширював у Вишнівці та поселах району націоналістичні листівки. Тому Пастуха А.А треба заарештувати і тримати під вартою.”

Протокол допиту 1 травня 1948 року.

“Я, Пастух Андрій Аксентійович, весною 1947 року був демобілізований з рядів червоної армії. Проживши вдома два чи три дні, до мене прийшов невідомий військовий і з ним п’ять повстанців, які мені були також незнайомі. Один з них був одягнений у форму радянського лейтенанта і почав вимагати від мене військові документи. Тоді я дав йому червоноармійську книжечку. Він все переглянув і повернув мені та сказав вийти з ним на двір. Коли ми вийшли то лейтенант у формі офіцера радянської армії сказав мені, що він повстанець і кличка його “Сокіл”. Тоді він зі мною порозмовляв і сказав щоб я не ходив у воєнкомат до Вишнівця, а сидів в дома. Розпитав про службу в армії. Також сказав, що через деякий час прийде до мене. Через місяць до мене знову прийшли повстанці. Серед них “Сокола”не було. Мені сказали, щоб я таки пішов у Вишнівець і зареєструвався у воєнкоматі. Тоді був “Славко”, який зі мною розмовляв про повстанців та сказав щоб йти до них в партизанку щоб жити в вільній Українскій державі. Я тоді поступив в УПА. Я почав виконувати всі вказівки, які мені надавав кущовий керівник УПА. Кущовим був мій нерідній брат Ткачук Іван Васильович, псевдо “Сірко”. Вже у травні 1947 року наші хлопці під керівництвом “Лободи” і “Верби” здійснили напад на станцію в селі Корначівка Лановецького району, де на господарських складах перебувало зерно для перевезення в Росію. А тоді у нас на Україні більшовики зробили великий голод. Ми забрали на вози двадцять мішків зерна і спалили одну вантажну машину. Осінню 1947 року наші хлопці і я під керівництвом “Верби” здійснили військовий напад на воєнізовану групу в селі Шимківці Вишнівецького району. Ми забрали всю зброю, а саме десять гвинтівок, один пістолет, патрони. А з одягу шинель і дванадцять фуфайок. По завданню кущового я часто передавав грипси по інших селах. Також я поширював часто націоналістичні листівки у Вишнівці, Зарудді, Колодно, Раківці, Бодаки. Я був озброєний двома німецькими гвинтівками і одним російським карабіном. Цю зброю і знайшли при обшуку енкаведисти у мене в дома. Я зберігав багато націоналістичних листівок. Мені їх на зберігання приносив Ткачук Іван, мій безпосередньо керівник і організатор ОУН в Коханівці. Я як учасник УПА проживав в себе в дома і ходив часто в повстанські рейди. Я повинен був виконувати вказівки деяких своїх керівників, а саме: “Терена”. “Лободи”, “Верби”, “Сірка”.

У травні 1947 року “Терен” і “Лобода” прийшли до мене додому і сказали, щоб я з ними пішов в селі Коханівка до Бульчинського Івана Терентійовича. Там я зустрів Ткачука Івана, Яцулу Володимира Петровича, Березу Івова Назаровича, Криська Степана Кириловича і Греська Павла Антоновича. Бульчинський Іван виніс нам з свого льоху зброю з боєприпасами і ми тоді пішли в напрямі до Корначівки. Але мене так боліла голова, що мене відпустили і участі в бойових діях я в цей день не брав. На другий день я взнав, що вони ходили по пшеницю і забрали ще п’ять гвинтівок. Зброю переховали у льосі в Бульчинського Івана.

Коли ми йшли на Решнівку осінню 1947 року, то нами керував “Верба”. Ми йшли у ночі і з нами був провідник який вказував шлях. Ми тихо підійшли до будівлі, і по вказівці “Верби” відкрили вогонь. Спочатку червоноармійці відстрілювалися, а коли почала горіти їхня будівля, солдати покидали зброю і почали тікати. Ми в них перестали стріляли і нікого не вбили. Там нікого не було і тільки залишилась зброя. Ми взяли зброю, патрони і одяг. Назад вертались в Коханівку через село Ришнівка. У цьому селі залишили в одній хаті дві чи три гвинтівки, а решту занесли до Бульчинського в схрон. Потім я повернувся до себе додому заховав свою зброю і ліг спати.

Одного разу в кінці липня 1947 року я разом з Криськом Степаном молотив хліб у Поліщук Олександра у нього на дворі. Коли ми вже кінчали роботу, то прийшов Ткачук Іван і сказав що сьогодні в ночі члени нашої організації підуть виконувати важливе завдання. Тому коли нам будуть давати в Поліщука обід, то горілки не пити. Та Крисько не послухався і випив самогону. Під вечір я і Степан прийшли до хати Ткачука і там застали вже Криська Івана, Приступу Івана, Бульчинського Івана, Греська Павла, Возного Йосипа. Ткачук почав сильно сваритися з Степаном, що не послухався і випив самогонки. Нас всіх озброїли, мені дали німецький автомат з двома магазинами. Бульчинський сказав що вийде першим, а через п’ять хвилин ми вийдемо і підемо городами до Раковецького лісу. Дійшовши до лісу ми зустріли “Сокола” та “Славку” і ще чотирьох озброєних його хлопців. Ми разом через ліс пішли в село Заруддя. Ми йшли один за другим, а коло церкви в селі “Сокіл” нас розбив на дві групи. Одну групу повів “Сокіл”, а другу “Славка”. Я, Крисько Іван, Бульчинський, Гресько йшли з “Славкою”. Ми підійшли до хати голови колгоспу, і “Славко” зайшов до хати і вивів голову колгоспу. В цей час до нас з своєю групою прийшов “Сокіл” з бригадиром колгоспу. Він забрав з собою голову і разом з бригадиром пішли в хату. Нам винесли з хати хліба і сала, щоб ми поїли. Після цього “Сокіл” послав бригадира, щоб він розвідав скільки в сільській раді є військових. Коли він вернувся назад то сказав що не міг порахувати, бо вони всі на дворі і він боявся підійти до них. Тоді “Сокіл” розкричався на нього і сказав що на другий раз повісить його на дереві, коли він не буде його слухатись. Всі ми пішли до сільської ради. Солдатів вже не було бо по-втікали. Застали голову сільпо, якому добре дали прочухана та забрали документи. “Славко” знайшов одного військового, що сховався. Він признався що в сусідній хаті переховується начальник Кременецької міліції озброєний пістолетом. “Сокіл” сам зайшов до хати, забрав пістолет і вивів його на двір. Один з хлопців, що прийшли з “Соколом” вбив начальника Кременецької міліції. “Сокіл” сам застрілив з автомата військового що був з начальником. На дворі коло хати стояла машина яку підпалив Крисько Іван. З вбитих зняли військову одежу і два бійці переодяглися у військовий одяг. Коли ми вийшли за село, то попрямували на Коханівку. Зброю ми віддали Бульчинському і розійшлися по хатах.

Влітку липня місяця, я не пам’ятаю числа нас зібрав “Славко”, зібрав мене, Яцулу, Греська, Ткачука, Бульчинського, Березу. Ми пішли в село Ришнівку і там вбили одного, який доносив енкаведистам, а другого поранили. В серпня 1947 року я з Ткачуком, Бульчинським, Березою, “Лободою” зробили напад на склад заготзерна в селі “Шили”. Звідти ми забрали два вози вівса. Зерно ми переховували в схронах. У селі в нас було дві криївки, одна в мене на дворі, яку я зробив з Ткачуком Іваном, а друга у Криська Івана.

У Коханівці кущовий ОУН Ткачук Іван отримував всі документи через родичку “Сокола” і “Славка” Яцулу Світлану Яківну. Вона постійно носила листи до своєї сестри Варвари, яка проживала в Бодаках. У Варвали була дуже добре замаскована криївка де часто переночовували повстанці. Яцула Світлана також мала у стодолі криївку в якій часто перебував “Славка”. З села Бодаки почту носила дівчина віком 24 роки, рідна сестра чоловіка Варвари. Яцулі Світлані більше тридцяти років. До війни з німцями вона робила головою сільської ради в Коханівці. Більше я про себе розказати не можу”.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Коментарі вимкнені.