За любов до України жінку засудили на 10 років

За кров і за руїни верни нам Боже Україну

(Спогади Вівчар-Варко  Теофілії Миколаївни)

“Народилася в селі Іванівка, що на  Теребовляшщині 10 грудня 1927 року. Коли у 1944 році вступили більшовики, моя сім’я почала боротися проти совітських найманців, Ми всіма силами допомагали нашим повстанцям, за що мене, мою сестру і матусю було заарештовано енкаведистами разом з хлопцями-підпільниками  Слободяном Василем і Заверухою Михайлом. Привели нас в їхній енкаведиський штаб, але по дорозі силбно били прикладами, обзивали і знущалися. Коли привели, то відразу розпочали допити і знову сильно били та катували. Після триденних знущань, нас відправили в Теребовлянську тюрму. А там знову страшні знущання. Допити в день і вночі. Били, катували, насміхалися над мною, сестрою та мамою, обзивали нецензурними словами, докоряли що ми бандерівська сім’я.  Пробула я під слідством у Теребовлі три місяці, а тоді мене перевели у Чортківську катівню. Там знову допити, мордування, а камера була така переповнена жінками, що неможливо було впасти голці, а як лягали то одна біля другої, а на другий бік повернутися було неможливо. Повітря в камері було таке тяжке, що не було чим дихати. Слідство вів у Чортківській катівні слідчий Баранов. Там він посадив мене в карцер на сім діб. Коли мене замкнули в карцері, то я зрозуміла, що в таких умовах, коли холодна вода під ногами і страшна сирість, то я сім діб не витримаю. Тоді я оголосила голодовку і мене випустили через три дні. Дуже запам’ятала слова, які були виписані кров’ю на стіні карцера: “За кров і за руїну верни нам БОЖЕ УКРАЇНУ”.

Судив мене воєнний трибунал, присудили 10 років тяжких робіт. Після вироку суду мене відразу не вислали на етап, а брали працювати ще в тюрмі. Одного разу я роздавала чай по камерах , а в камеру відкривав двері енкаведист Загорулько. Я тоді побачила своїх друзів, важкопораненого  Вівчара Михайла та Вирбовецького Миколу. І бачила їх в останній раз, вони живими з тюрми не вийшли. Енкаведисти їх на допитах закатували.

На етап мене відправили в ночі, везли в товарному вагоні. Спочатку я прибула в Маріуполь, а пізніше відправили на Урал. Боже, чужий край, вітер свище в груди. На станції в Горькому зимою в товарному вагоні при тріскучому морозі ми, голодні, стояли чотири доби, тоді всі збунтувалися, почали бити по вагонах, нам всім вже було однаково, ми були на грані смерті. Конвой який охороняв нас почав стріляти і бити молотами по вагонах погрожуючи нам і обзиваючи нецензурними словами. На п’ятий день нам дали їсти, гнилу тюльку і по 250 грам хліба і ні краплі води. Ми лизали язиком метал, бо дуже хотіли пити. На другий день нас відправили в Солікамськ на пересилку. Там ми пробули чотири дні, і з пересилки відправили на  в тайгу на лісоповал. Там я пиляла ліс. Влітку комарі виїдали очі,  а взимку гріли тріскучі морози та  купалися в глибоких снігах. Так я промучилась аж чотири роки. І знову етап. Мене перевезли в Казахстан, станція Карабас, в спецтабір політвязнів. Там я зустріла своїх односельців, подруг по неволі: Топорівську і Хоптій Марію з Глещави та Самець Ганну.

І знову розпочалися тяжкі роботи. Кам’яний кар’єр та цементний завод. Виснажена голодом, тяжкою працею нас жінок заставляли загрузити  важке каміння у вагони. Там я зустріла  Володимиру, сестру Степана Бандери. Вона була під двома прізвищами — Бандери і Давидюк. Там зі мною в таборі була дружина поета Сосюри — Марія. Пригадую як ми тяжко виконували ці роботи на погрузці каменю, а над нами знущалися. Вишикували нас в колону і де найбільше болото заставляли лягати. А ми жінки, стояли не покорившись їм, тоді вони із злістю спускали собак і почали стріляти над головами. Собаки кусали нас, охоронці били нас і ми змушені під шаленим тиском нелюдів лягати в холодне болото.  Так ми лежали хвилин двадцять, а потім повністю мокрих і брудних повели на роботу де ми працювали цілий день. Вернувшись з роботи ми ще в черзі стояли за холодною водою щоб помитись. Бо вода була привізна в бочках і часто всім не вистачало. В таких тяжких умовах я пробула десять років.

Жила надією, що вже повернусь додому, а мене залишили ще на рік в так званому “вільному висилку”, де я перебувала під спецнаглядом і повинна була реєструватися три рази на місяць: 1, 10, 30 числа кожного місяця. Так, я відсиділа ще більше року і тоді мене звільнили. Приїхала додому у свій милий і люблячий край. І не застала дуже багато своїх друзів, які полягли за волю України”.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ