Віра, Бог і Любов. Поезія тернополянки Віри Лахути – відкриття року

Минулого року в грудні, на питання колег-журналістів: що мені запам’яталось в році, що минав, які відкриття я зробила для себе, що вразило, я розповіла про своє маленьке відкриття в поезії – Віру Лахуту.  Друзі тоді запитали: а хто це?

Власне, відповісти чітко я не могла. Бо читала Вірині вірші лише на її сторінці у Фейсбуці, а особисто ми не бачились і не спілкувались.

Як літературного гурмана, мене можна зачепити лише чимось винятково прекрасним і щирим. Вірі це вдалося одразу. Як пострілом. І одразу в ціль. Читала завжди з радістю і насолодою. Чесно кажу: іноді “пхала носа” в приват і писала, що десь можна риму підправити, а десь – є ще отаке слово.  Щоразу думала: от зараз ця жінка скаже , куди мені потрібно піти з моїми порадами.

А жінка… Вона так педантично правила свої тексти і так щиро раділа, що виходить з тієї роботи, що мені ставало аж якось не по собі.

І я вирішила : мушу з нею поспілкуватись. Напросилась в гості.

Тепер ось пишу про Віру. Але… Хто хоче прочитати класичне: народилась, виросла, вчилась – тих розчарую. Цю ниву  залишаю для колег, бібліографів і майбутніх біографів.

Я напишу вам про Віру, якою я її побачила.

Вона, як тоненька струна. Ота найменша на скрипці. Хочеш почути – відкрий серце і мовчи. Бо вона – Віра. А Віру сприймають саме так – мовчки і з відкритими серцем і душею.

ЇЇ слова, її вірші – віддзеркалення того, що відбувається в небі, на землі, в душі. Вона, як ретранслятор того великого і чистого, що йде з неба через людське серце. Через серце жінки.

Вона завжди з Богом. У кожному вірші, кожному вчинкові, кожній думці.

Уперто вчуся гріх перемагати,
до крові аж — змагатись в боротьбі.
Людині завжди важко тамувати
всі почуття й емоції в собі.

Стожильна сила Божої десниці
зціляє од непрощення й образ…
Черпаю — мов водицю із криниці
Господню милість й благодать не раз.

Коли спілкуюся з Вірою, відчуваю і непросту жіночу долю, і трепетне відчуття материнського тепла і щастя, бачу якийсь прозорий і чистий кристалик, котрий світиться. Поглядом, думкою, словом. Мені рідко з ким траплялося спілкуватися  отак легко, просто, відкрито. З розумінням, що перед тобою не просто співрозмовник, а Жінка, поет, рідна душа

Посивіла коса…
Пахне смутком розкішне волосся,
Хоч іще молода…
А в очах – посивіла сльоза…
Посивіла душа…
В ній роками лунке стоголосся,
В посивілому серці
Давно не вщухає гроза..

Це вона про вдів, взагалі-то. Щоб не забували, щоб пам’ятали. Але між рядками – щось інше, ближче їй самій. Життєвий досвід і боротьба. Шалена віра в те, що все буде добре.

Вона вміє вірити і знає, що всі правильні рішення Бог завжди підтримає. Віра народила трьох чудових діток. Всіх шляхом кесаревого розтину. Коли родина, друзі, де-які лікарі в один голос вмовляли зробити аборт, бо третя дитина-кесарятко – це вірна смерть, Віра чула інший голос, котрий казав, що є в цьому високотехнологічному, науковому і суціль знаючому, світі геть інші виміри. Там панує Любов. А отже – Бог.

У Віри все добре. В неї народилась чудова Катруся. Братики Даниїлко і Тимко її просто обожнюють. А про маму кажуть:

– Мама в нас від Бога, бо вона любить нас.

Ти милістю обновлюєш мій ранок,
у сутінках вслухаєшся в мій голос
лише в Тобі – душі моїй світанок,
і хліба вічного достиглий  колос.

Ти – охорона, щит, могутня скеля
В Тобі я заховаюсь в час недолі…
Я вірю: перейду з Тобою всі пустелі,
я знаю: ти вгамуєш мої болі…

Бо лиш в Тобі життя земного сутність
і лиш в Тобі душа знаходить спокій!
Не раз до сліз бентежить Твоя вірність –
Не відпускай мене на шлях широкий!..

Вона покладається на Нього у всьому. І шукає себе в цьому світі. В нашому світі, де ми живемо щодня звично і просто. Для Віри Він – інший. Переживши кому, вона бачить його набагато глибшим і складнішим для себе. І, водночас, набагато простішим і відкритим.

День за днем Віра живе любов’ю, дітьми, молитвою і чеканням. Чоловік пішов добровольцем на фронт. То був його особистий вибір, його покликання. Війна привнесла в життя неспокій, біль, тривоги і втрати. Війна лишає по собі вдів і сиріт, покалічені душі, пошматовані життя. Вона сприймає їх, як свої власні, особисті. Немає чужого горя, немає чужої біди.

Привіт, коханий… очі голубі
безсмертям сяють… вічністю із неба…
З Твоїм синочком я годую голубів
нам третій рік — і так Тебе нам треба…
Його назвала іменем Твоїм,
у нього очі, як Твої,— бездонні…
Ти збудував нам теплий гарний дім,
лиш ночі в ньому — довгі… і холодні.
У передпокої висить твоє пальто,
ще й досі Чап тебе чека на ґанку…
Без сліз уже гортаю наш альбом,
не вірю!.. сон!.. діждусь світанку!..

Попри все – життя триває. В ньому після грози надходить погідний ранок, після тривог – умиротворення, після життєвих негараздів – мир в душі, спокій і спогади. То – кохання.

Листів моїх не спалиш — не згорять,
бо писані живим палким коханням…
Лелечим пір’ям дні перелетять,
допоки спаяні два серця листуванням.
Допоки дихають життям отих рядків —
таких тремких, як промінь на світанні,
таких, як подих невимовної туги,
як спалах зірки, що горить востаннє…
Як передлісся першоцвітів навесні,
як літній дощик після довгої засухи,
пекучий вітер, що у жовтні знавіснів
із хмаровиння виткав завірюху…
Негода раптом вщухне… як колись…
Ізнов шумітиме красою на підгірку,
з Тобою ми колись в листах зрослись,
на нашім небі запалили зірку…

Все просто. Прості слова, в котрих просто висповідалась, розказала і понадіялась.

У Віри немає складних образів і карколомних словесних конструкцій. Хоча – може. Віра – філолог за освітою і лікар – за мрією. Тож у її віршах слова, як ліки. В неї свої медичні протоколи, до яких МОЗ не має жодного відношення.  Вірині протоколи пишуть янголи. Вони краще від медиків знають, що потрібно для чутливих душ, розбитих сердець і травмованих крил, аби вони знову відчули політ.

Про почуття виказує сльоза…
То лист до Бога, повен болю,
то часто недоказані слова…
то те, що йде од щирої любові.
Сльоза в одбіленій душі жива,
сльоза у вічності святій — безодня…
Сльоза то завше більше, ніж слова,
печаль і радість — втіха Великодня…

У Віри немає неповторних рим. Таких, що прочитавши, кажеш :” Ох! Нічого собі втнула!” У Віри немає насичених метафор і поетичних вивертів. У неї немає високопарних  фраз  і гасел.

У Віри є трепетна і ніжна душа. А ще велике серце. Любляче, щире, ніжне. Здатне подарувати високі почуття, а не високі слова, щиру радість буття, а не його соціалізований замінник.

Коли клекоче гнів у серці,
жариною нутро пече…
Стенаються серця у герці,
тремтить долоня… і плече…
Тремтить нутро— бракує сили,
а вдих і видих — через біль…
Колись нас янголи носили
у ніжнім небі божевіль…
Як матіоли пахли ніжно
ті ночі дням — перемовчать…
І кожен дотик — дивовижний,
і кожне слово — мов печать…
У найчорнішую годину,
у найзапеклішій борні…
Згадай щасливі ці хвилини
і найсолодші наші дні…

Відстані – розлуки – поїзди –
сірі віддалі – нестримні сльози…
Скільки це триватиме?!.. Скажи!..
Сльози – замерзають на морозі…
Сльози обпікають твій портрет,
полум’ям душа горить-палає…
Терпко віє жовтий очерет-
хоч свіча різдвяна дотліває…
Пам’ять ніжно-ніжно береже…
кожне слово, дотики неспинні,
аромат твій ще болить-п’янить –
в жовтому каптурику донині…

Виковую терпіння… крізь пітьму
іду напрочуд впевнено і вперто…
Не здамся!.. не зігнусь!.. не пропаду!..
Хоч бачу: Ти — намріяне опертя…

Моя душа – Ти знав – жагуча суть,
неначе полум’я палке… огненне…
О, Боже!… в сні я бачила — несуть
крилаті янголи… Тебе до мене…

*****

Ти не розтринькуй просто так довіри,
не убивай нас, не збивай хрести…
Ти просто будь!.. минуть жалі-зневіри,
… згубити завжди легше, ніж знайти…

Ти не розтринькуй просто так кохання,
і не розмінюйся на дріб’язки…
Болять мені вечерь напівзітхання,
недобажання нога в ногу йти…

Колесування доль під синім небом
знічев’я плачуть в тишині сльоти…
Коханим душам… небагато треба —
аби в довірі і любові разом йти…

Її вірші чимось нагадують мені ті, що в юності ми переписували у великі товсті зошити і читали вечорами, мріючи про велике кохання.

І ще трохи вони мені нагадують поезію, котру забороняли в часи тотального атеїзму і від тих заборон вона ставала бажаною і потрібною. Присмак забороненого плоду на чистому рушникові душі. Десь так я бачу Вірину поезію.

Оце її трепетне поєднання ніжного, аж дитинного і глибоко жіночого, пережитого, передуманого – змушує читати, думати, ставати добрішим і відкритішим. І любити.

Не можна не любити – поруч Бог. Він все прощає, окрім нелюбові.

У серці залишились світлі спомини,
такі щемкі — здригається нутро…
І я мала… вмостилась біля комина,
гортаю наш старесенький альбом…
Гортаю часоплин і часопростори,
чиїсь життя — отут… в малій руці…
Всміхається матусенька… а що мені?!..
Всміхаюсь й я — хлоп’ятку на стільці.
Бабуся — славна, ніжна наречена,
мов кедр ліванський, дужий мій дідусь,
…. між нами — ріка часу широченна,
а я дивлюсь — ніяк не надивлюсь…
…………………………………………………….
Сумую часом… в засвітах давно вже…
А пам’ять є — вона завжди жива…
І тане час — пройшло чверть віку майже,
як і тоді, я вірю у дива…

У Віри є кредо – ЖИТИ! Саме так – всі літери великі, всі прагнення високі, всі почуття – справжні,всі слова – щирі.

” Іти. Спотикатись. Падати. Підніматись. Справлятись з вивертом долі…. Надіятись. Сподіватись. Кріпитись. Триматись… вірою в силу Неба…Журитися і всміхатись. Мріяти й не вагатись. Іти по житті з Любов’ю. З Долею цілуватись. З Радістю обійнятись. Мудрості святій вклонятись…”

Дзвінка Торохтушко