Нація бомжів не перемагає – Олександр Смик

Поет, бард, пісняр, начальник управління культури міської ради Тернополя Олександр Смик запевняє, що «робив» незалежність з 1985 року. На час проголошення Незалежності йому було 34 роки. ГКЧП чоловік зустрів разом з друзями у поїзді, коли їхали з фестивалю другої Червоної Рути. Між собою говорили, що «хрен його знає, що таке ГКЧП, але дуже страшно». А Стас Тризубий навіть жартував: «Хлопці , я так поняв, що львівський потяг буде переформатований на Воркуту».

– Коли проголосили незалежність, я в Рівному був, – пригадує Олександр Смик,  – найбільше  запам’ятався якийсь підйом. Як Микола Паровський вносив прапор. Це був час Червонія, Паровського, перших Просвіт, керованих Степанишиним. Все було зовсім по-іншому. Тоді не було такого показного патріотизму, як зараз. Сьогодні з цими патріотами я б не хотів стояти поруч.

 

Для пана Смика незалежність закінчилась ще у 1993 році, коли почали розкрадати державу. Чоловік переконаний, що незалежними ми навіть не були, а були лише  з надією. Пан Смик каже, що у країні «здали жидам ефіри і боїмось про це говорити, немає ні телебачення українського, ні радіо» .

 

–          А через що ідеологія приходить? То що Ви хочете з України? Не можна говорити про державу, в якої немає ідеології, – переконаний Олександр Смик. –  Це нонсенс, у нас досі не вирішене питання, якою мовою розмовляти  в державі. Бо кожна держава, перш за все, формується через мову. Згадайте, хто перший проголосив незалежність: Естонія, Литва, Латвія. А ми ще досі вагаємося. Тому для мене важливо, щоб люди відкрили очиська. Які партії були першими? Демократична, Партія Зелених. Це люди, які робили конкретні справи. А зараз що? З прапорцями бігають. І кажуть, що єднаються. Не єднаються. Вони одне одного ненавидять.

 

Олександр Смик переконаний, що країна не може бути розділена на 128 партій, які з’ясовують,  хто  головний, а хто ні. Чоловік каже, що наша держава на сьогоднішній день не може вважатися незалежною.

–  Тому, що 80 відсотків економіки належить одній великій нації,  якою являється наш північний сусід. А, по-друге, ми не маємо ідеологічного напрямку. Ідеологія згуртовує людей. А економіка піднімає їх гідність. Якщо сьогодні порахувати дебет-кредит нашої нації, то виходять дуже смішні речі.

 

–           Ніхто над тим не думав, але пора подумати, – каже пан Смик, – Нас зараз 46 мільйонів, було 52, а планують 32. Реалії показують, що близько 8 мільйонів за кордоном (неофіційно – 11 мільйонів), 14  мільйонів пенсіонерів та 15 мільйонів дітей віком до 17 років. Виходить, що  у нас працездатного населення, яке працює на всю Україну, є всього 3-4 мільйони, якщо відняти чиновників, туніядців, бомжів , алкоголіків, туберкольозників . І всі чекають якихось благ. Сьогодні спробуй забрати на Галичині надходження, які приходять із-за кордону. Вони ж рівні  дев’яти бюджетам області!  Наші там пахають на пана і пересилають гроші для п’яних малоліток, які ходять по вулицях і заполоняють кабаки. Це забрати, тоді ціни на житло та на продукти різко зміняться. Тому що «тому типу» прийдеться десь заробляти. А де ж заробляти, якщо немає своєї економіки?

 

Пан Смик переконаний, що незалежність держави – це не тільки декларативність.

 

–          Яка може бути незалежність держави, коли президент і прем’єр, взагалі «ліві чуваки»?, – питає Олександр Смик, – Хто вони такі? Що це за пацани, які стояли тоді, і зараз стоять по іншу сторону барикад  держави, яку очолюють?

 

Втім, День Незалежності чоловік святкує, бо безпосередньо брав участь у подіях, спрямованих на те, щоб ця держава відбулася. Для пана Смика «свято це те, коли ти маєш надію». А зараз наша надія,  на його думку,  це ті пацани, яким зараз по 20 років, які говорять українською мовою та не хочуть виїжджати з України.

–    Найбільше мене розчаровує в Україні – це сотня, тисяча, мільйони софістів, які самі не хочуть працювати, – ділиться роздумами Олександр Смик. – Вони тільки декларують, що хочуть працювати. Ходять попивають каву та сміються з тих хто працює. Самий звичайний приклад – ми чистили озеро «Чайка» від бруду.  А поруч сидять два бомжі курять та кидають пляшки в озеро. Нація бомжів не перемагає, герої перемагають. Я зараз не бачу за ким двадцятилітнім іти. Я не бачу тої людини, якій можна вірить. А про Ющенка, вибачте мене, який називався Президентом України, якому кричали «нас багато, нас не подолати», зрадив все, що тільки міг, у мене є вірш:

 

Хоч не в Маямі та у ямі – закінчиш свій гетьманський вік,

 

І кожен камінь в тебе кине, сука, не за себе, за Україну.

 

Якби це ми зробили зараз, то половина їх би очистилось.

 

Коментарі вимкнено.