«Кожен із них хотів бути незалежним. Кожен став заручником незалежності», — Андрій Омельницький

Andrij1

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Вони виросли в одному будинку, в одній країні. Обоє — ровесники Незалежності. Мішина мама — українка, тато — бердичівський єврей. Хадад — син вірменина й азербайджанки, які втекли в Україну від Карабаської війни. Позаду століття, попереду — нове життя.

Міша захоплювався музикою. Батьки навчили його любити класику. Бах, Бетховен, Вагнер, Шуберт… Спочатку ходив на скрипку. Полюбив грати «Yesterdаy» «бітлів». Щоранку Міша виходив на вулиці, коли поливні машини в передсвітанкових сутінках відмивали вулиці від пилу, бруду, від поту і крові. Грав на скрипці у підземних переходах. Спостерігав за людьми, дивувався їхній байдужості: «О люди добрі! І чого ви такі злі?». Правоохоронці пильно вдивлялися в кожне обличчя. Хтозна, що вони хотіли там побачити… Повітря тяжіло вологою, пролітав мокрий сніг — легко й невимушено, немов у сповільненому кіно. Сніжинки падали на землю й одразу ставали водою.

Ранкове повітря пробуджувало відчуття змін. У динаміках шкварчала старенька пісенька «Аква Віти»: «А тепер усе інакше, інакше… просто, просто, просто навпаки». Падають леніни, перейменовується все, що можна перейменувати, але фундамент залишається незмінним — життя й далі базується на брехні й неповазі до людини. Як і півстоліття тому, замість правди — сто півправд. Моральна інфляція — не інакше.

Хадада назвали на честь бога грому з семітської міфології. По сусідству з хлопцем жив дід Іван — завзятий «рухівець», ворог комунізму, апологет націоналізму, шукач національної ідеї, який займався статистикою — вираховував, скільки коштів вкладено, скільки вкрадено, а на зорі Незалежності пошив онукові шаровари з червоного радянського прапора.

Після дідових історій Хадад почав вивчати історію українського козацтва, займатися боксом. Увесь час проводив у спортзалі. Віддавався тренуванням. Працював до поту і болю в м’язах. Усю свою злість, усі образи зганяв, нещадно, до синців на кісточках пальців, б’ючи кулаками боксерську грушу, іноді навіть збиваючи руки до крові. Вкладався в кожен удар. Від постійної напруги на загартованому тілі, наче підшкірні змії, виступали темно-сині жили. Хадад бився з азартом, із блиском в очах. Боровся, терпів. У козаків як було: впав із коня — вставай сам.

Кожен із них хотів бути незалежним. Кожен став заручником незалежності. Кожне покоління має право на власний протест, власне життя. Міша рятував поранених на Майдані. Хадад пішов добровольцем на фронт. «Головне, як сказати про все мамі», — думали хлопці. Розтираючи пальці від холоду, вони слухали, як під звуки пострілів народжується новий день, разом із ранковою прохолодою вдихали и свіжість прийдешніх змін. Така вона, незалежність — у кожного своя.

© Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ (Ноїв Ковчег), Тернопіль.

Коментарі вимкнено.