Видатні особистості у Тернополі. Невідоме про Миколу Амосова

М.М. Амосов у 1984 році

Про цю видатну людину  написано немало, в тому числі і спогадів про зустрічі з нею. Він, росіянин, все своє життя прожив на Україні, лікував українців і, хоч розмовляв на російській мові, чудово розумів українську і був визнаний всенародним опитуванням 2008 року другим по значимості видатним українцем. Далі коротко інформація з інтернету.

Микола Михайлович Амосов (народився 6 грудня 1913 в селі Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — помер 12 грудня2002 у Києві) — український лікар, учений в галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993), лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) і Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983 – 1988). Доктор медичних наук (1953). М. М. Амосов – автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій. Ряд монографій перевидано в США, Японії, Німеччині, Болгарії. У створеному ним інституті підготовлено 40докторів і понад 150 кандидатів наук, багато хто з них очолює великі наукові центри. Микола Михайлович широко відомий як письменник. Його повісті «Думки та серце», «Записки з майбутнього», «ППГ-2266», «Книга про щастя та нещастя» неодноразово видавалися у нас в країні та за кордоном. М.М. Амосов обирався депутатом Верховної Ради СРСР п’яти скликань. Він був удостоєний багатьох високих урядових нагород СРСР і України. У 2003 році Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України присвоєно ім’я академіка Миколи Михайловича Амосова. 2013-й рік за рішенням ЮНЕСКО оголошено роком Миколи Амосова. На честь 100 річчя з дня його народження у тому ж році випущена в Україні срібна монета номіналом у 5 грн. і поштова марка.

Українська ювілейна монета 2002 року присвячена 100-річчю з дня народження М.Амосова.

Поштова марка 2013 року з портретом М.Амосова 

 

Про те, що хочу розповісти я, не могло бути написане ніким. Надіюсь, ці невідомі загалу штришки доповнять відому багатьом біографію шанованої, всесвітньовідомої людини і підкреслять деякі риси його характеру.
Так вже сталось, що мій батько, Столяров Олексій Мокійович, був старостою групи першого набору курсів підвищення кваліфікаціі торакальних хірургів, які вів в середині 50-х Микола Михайлович Амосов. Для справки – торакальні хірурги проводять операції на легені і серце, що і було спеціалізацією Амосова. Після закінчення курсів батько успішно розпочав у тернопільському протитуберкульозному диспансері хірургічну діяльність по новій для нього спеціалізації.
Час від часу батько з Амосовим зустрічались. На деяких зустрічах був присутній і я. Вперше я побачив Миколу Михайловича у нас вдома ще школярем. Крім того, що він мені, як дорослому, потиснув руку ніяких особливих вражень від цієї зустрічі не залишилося, бо при розмові ні до, ні під час обіду, ні після нього я не був присутній. Здається як раз у цей раз Амосов подарував батькові власне фото, та ще й з автографом, яке я надаю.

Ця світлина, скоріш за все, ні де і ніколи не публікувалась. Тут Микола Михайлович ще зовсім молодий і тоді ще був лише на злеті загального визнання його досягнень. Серед багатьох професійних світлин студійна світлина відрізняється простотою і реалізмом. Судячи з вигляду, мужчина йшов по місту і захотілося на спомин сфотографуватись. Зайшов в ательє у тому, в чому вдягався повсякденно, зазнимкувався собі на спогад і абсолютно не сподіваючись на майбутню славу лишив для майбуття неоціниму рисочку своєї, як вже потім сталося видатної біографії. Напевне, таких світлин існувало максимум чотири. Так тоді замовлялося зазвичай у ательє. Одна з батькової спадщини у мене, а от чи решта три збереглись до нашого часу, я не знаю.
Вдруге я побачив Амосова у готелі Львів, коли вчився у Політехніці. У Львові тоді проводився якийсь з’їзд хірургів. Запам’яталось лише те, що він при мені відчитував батька:
– Макеевич! Почему ты не защищаешься? Ты же провел упешно две уникальные операции на сердце! По свищам у тебя показатели лучше, чем у академика Богуша, да и у меня тоже показатели похуже твоих.
Треба сказати, що дійсно, батько зашив серце хлопцеві – призовнику після ножового поранення у п’яній бійці, та ще й почистив саме серце, бо разом з ножем у нього попала луска від оселедця. Друга операція була по видаленню голки, що вже ввійшла жінці в серце (Мал.5.). Про другий випадок, як про сенсацію, писали газети – наша «Вільне життя», республіканська «Радянська Україна» і всесоюзні «Известия» і «Правда». Обидві операції пройшли дуже успішно. Тепер про свіщі. Так зветься на хірургічній мові рубець, що виникає на легені після видалення її частини і зашивання того, що залишилося. Батько винайшов новий метод зшивання плеври ( обгортка легені), так звану подвійну плеврирізацію. Він то й давав такий феноменальний результат.
Третя зустріч відбулась у Тернополі пам’ятається, що у 1971 р. М.М.Амосов тоді провів декілька лекцій для лікарів. На одній з них у приміщенні тоді Будинку Політ просвіти, а зараз ТТБ, я був присутній, правильно буде сказати, як син лікаря. Ми з батьком підійшли до Миколи Михайловича перед початком лекції. Батько пожартував, що за час поки вони не бачились Михайлович виріс. Амосов відповів також жартом: – Ты прав, Макеевич, я действительно, вырос на два сантиметра только почему-то … вниз.
Треба сказати, що зростом Амосов був десь коло 162 – 164 см, дуже худенький, з вагою не більше 56 кілограмів. Микола Михайлович розпочав свою лекцію з того, що попросив вийти з зали всіх хворих, які мали надію отримати якусь інформацію для лікування своїх хвороб. Мотивував він своє прохання тим, що розмова буде йти більше про лікарів, а не про хвороби і вони можуть отримати негативну інформацію, яка не буде сприяти їх лікуванню. Декілька чоловік вийшло. Далі пішла нищівна критика існуючих методів діагностики і лікування, бездушності лікарів по відношенню до хворих і відсутності профілактики захворювань. Цитую слова Амосова по пам’яті, але майже дослівно : – Если к нам попадает больной и мы часто не можем опредилиться с его диагнозом, то назначаем обычно антибіотики, причём, сразу лошадинные дозы, даже не проверив реакцию организма на тот или иной препарат. В результате, если человеку ещё повезёт, он выйдет от нас больным, а, чаще всего, после такого лечения, его вынесут .
Інша його теза стосувалася новонароджених немовлят, які перший подих через різні причини були змушені здійснити ще в утробі матері, через що їх життя починається з кисневого голодування. «Мы с вами прекрасно знаем, что такие дети нежизнеспособны! В лучшем случае они растут дегенератами, но и в этом случае не доживают даже до юношества, обрекая своих родителей пока живы на массу мытарств»,- говорив Амосов і пропонував законодавчо встановити заборону на життя таких дітей.
Потім він змалював людський організм, як якийсь механізм, якому потрібне паливо – їжа, охолодження – вода і змащування – жири, причому все повинно бути у відповідних пропорціях і не можна допускати ніякого надлишку інакше механізм буде ламатися – хворіти. Амосов наголосив: – Я не употребляю в чистом виде ни масла, ни сала, ни мяса. Для смазывания моих рычагов мне вполне достаточно жиров, получаемых с борщом на мясном бульёне.
Ця лекція проходила в час, коли у СРСР були значні труднощі з продуктами харчування. Тоді, навіть, анекдот такий ходив.
Заходить єврей у гастроном і питає: – Ковбаса є? Відповідають: -Нема! Єврей підсумовує: -Я знаю хто винен. Заходить у другий магазин. – М’ясо э? Лунає та ж сама відповідь. Заходить у третій. Тільки рота відкрив, товариші у чорному його скрутили, запхали у машину і .. в КДБ. Слідчий іронічно каже до єврея: – Так от тут розкажіть нам хто винен у тому, що в нас продуктів не вистачає. Єврей бойко каже: – Звичайно світовий імперіалізм. Він накручує гонку озброєнь. Наша країна повинна для безпеки витрачатися на армію. От тому і народ бідує. Слідаку нема що говорити, і він відпускає єврея. Той вийшов з кімнати, закрив двері, а потім привідкрив і каже: – Вибачте, а ви на кого подумали?
Після лекції батько запросив Амосова до нас додому на обід і йдучи по коридору пожартував: – Микола Михайлович, зізнайся це в ЦК КПУ (Центральний комітет комуністичної партії Уккраїни) тебе заставили так говорити, щоб хоч якось згладити питання з недостатністю харчування. Один хрен, у магазинах нічого немає! Амосов сполошився: – Нет! Нет! Єто я сам такое придумал… Но ты прав! Это явно не кстати.
Вчетверте, вже після закінчення інституту, я дуже коротко десь у 1974 р. бачив Амосова у його кабінеті у тубінститут на Батиєвій горі. Будучи у Києві у відрядженні я попутно віддав передані батьком якісь медичні папери. Ми практично ні про що не говорили, але сама обстановка кабінету мене вразила. Я до цього вже бував у шикарних кабінетах директорів різних заводів. Легендарний вчений мав невеличку,чистеньку, але темнувату кімнатку у десь шість квадратних метрів з одним маленьким віконечком. Кімнатка була заставлена звичайними на той час столами, шафами з безліччю папок і книжок.
Останій, п’ятий раз я їхав до Амосова спеціально десь в середині семидесятих. Я тоді вже став автором десь десятка наукових статей і тринадцяти винаходів, хотів захищатися і шукав керівника. Батько написав Миколі Михайловичу листа з проханням допомогти з його вибором.
Амосов прочитав листа помовчав, а потім сказав: – Видно, что у тебя есть определённые задатки для науки, как были и у твоего отца – чудесного врача. Пойми меня правильно и не обижайся. Задатков мало, но если ты талант, то никакой помощи тебе не надо. Талант сам должен всего достичь! Работай! Дерзай!
Ця остання зустріч відбулась вже у іншому кабінеті Амосова – у Інституті Кібернетики на Нивках. Кабінет був набагато просторіший і світліший, але обставлений також дуже скромно.
Моя розповідь була б не повною, якби я не зупинився коротко на літературному спадку Амосова. Його твори читаються легко і з великим інтересом. Читач, можливо, і не усвідомлює, що вони не є надуманими. Події, описані в книжках Амосова відбувалися в дійсності. Микола Михайлович просто розповів про те що ставалося . Від батька знаю, що трагічний випадок загибелі лікарів і хворого в кисневій барокамері дійсно стався. В радянські часи такі події не могли напряму потрапити у пресу. Амосов правдиво розповів про цей випадок у вигляді літературного твору, до якого тяжко було причепитися цензурі. Свого роду езопівська мова! Часи змінилися і заборона на правду пішла в небуття. Зараз можна говорити правду вільно і ніякі Держліти не завадять її публікувати. От я і намагаюсь донести до людей правду про цю видатну людину.
Напевне, тернополянам варто було б відмітити відвідини нашого міста М.М. Амосовим хоча б меморіальною дошкою, наприклад на будинку нинішнього ТТБ (колишня споруда будинку політпросвіти чи інакше інституту марксизму-ленінізму) або на медінституті, де він не раз читав свої лекції.

Олександр Столяров

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *