Галина Юрса: «Роботу на радіо завжди порівнюю до працівника естради чи цирку — не можна нам мати поганий настрій!»

До Вашої уваги пропонуємо інтерв’ю з жінкою-феєрверком – головним редактором Тернопільської районної радіокомпанії “Джерело”, членом Національної спілки журналістів України Галиною Юрсою.

Галино Миронівно, нині Ви – редактор ТРР “Джерело” з багаторічним досвідом. А ким хотіли стати в дитинстві?

— У дитинстві все по-іншому було. Просто. Не задумувалась, яку професію оберу. Збирала рецепти випічки, узори для в’язання та вишивання. Колекціонувала книги з домоводства. Була впевнена, що це мені згодиться як господині великого дому та сім’ї. Але, коли мене запитували, ким хочу стати, коли виросту, відповідала: “Космонавтом”.

Із чого почалася Ваша кар’єра на радіо?

— Хотіла працювати лише в газеті. На радіо прийшла випадково і не хотіла там довго затримуватись. Але мене вдержали гарні люди звукорежисери, оператори, режисери, друкарки, прибиральниці. Усі вони були шляхетними людьми. І мені з ними було дуже добре. З часом набралась досвіду та залишилась дотепер.

Галина Юрса: "Ранок розпочинаю з ситого сніданку для моїх милих мужчин".
Галина Юрса: “Ранок розпочинаю з ситого сніданку для моїх милих мужчин”.

Чим радіо відрізняється від інших ЗМІ?

— Є свої особливості. Його слухаєш. Можна щось навіть робити, і одночасно отримувати інформацію. Тому завдання кожного, хто працює на радіо, — створювати такі програми, які б привертали увагу, і не хотілось би переключатись на щось інше.

Пригадуєте перше інтерв’ю?

— Це було, здається, у 1997 році. Ми говорили з головним архітектором Тернополя Данилом Чепілем про перспективу спорудження пам’ятника Соломії Крушельницькій у Тернополі. Інтерв’ю задумувалось, як критичне. Пан Данило це відчув. А, оскільки, був людиною набагато досвідченішою, ніж я, прямо у своєму кабінеті в міській раді вгостив мене духмяною кавою та подарував дорогий альбом з фотографіями про Тернопіль. Інтерв’ю вийшло не таким суворим, як я його задумала спочатку. Але в цей рік на фасаді філармонії було встановлено дуже гарну дошку нашої уславленої оперної діви.

Як налаштовуєтеся перед виходом в ефір, особливо коли поганий настрій?

— Не раз приходила на запис у поганому настрої. Але він, як дим, зникав, коли бачила гарно налаштованих людей, які там працюють. Свою роботу на радіо завжди порівнюю до працівника естради чи цирку. Не можна нам мати поганий настрій!

У багатьох слухачів складається враження, що бути радіожурналістом – легко і просто. Поставив питання, ввімкнув диктофон і по роботі. Чи легко, насправді, бути “володаркою ефіру”?

— Якщо так здається, то я повністю виконую свою місію на радіо. Мені завжди хотілось доносити до людей будь-яку інформацію просто і легко. Ще в дитинстві звернула увагу, які радянські ведучі неприродні та сковані. Ми мали доступ до польських каналів (жила на Львівщині). Польські ведучі були дуже жіночні, невимушені. Багато жартували. Десь у підсвідомості, пам’ятаю, сказала собі: “Якщо доведеться бути колись “у телевізорі чи в радіо”, то буду саме такою. Радіожурналістика — мистецтво. Цьому можна навчитись. Мені це дається легко, бо я дуже люблю людей, які мене слухають. Не знаю, а люблю.

Ursa7

Ви сформували уявлення про свого пересічного слухача?

— Мій слухач вимагає від мене чесності. Він хоче, щоб я була з ним щирою. А ще — мала гарне почуття гумору. Інакше він мене не буде слухати.

Розкажіть про найкурйозніший момент, який стався на роботі?

— Було, було. До ефіру залишалось 15 хвилин, а моя майже годинна програма, яка мала звучати в запису, ще не була готова. Пам’ятаю лице директора: біле, як глянцевий папір. Але він мовчав, не сварився. Ми тоді по шматочку записували програму. 15 хвилин звучало в ефірі, а решта лише записувалась. І так до кінця. У тому моєї вини не було. Просто ми лише почали використовувати комп’ютери для запису, і вони підвели. Але не підвели люди — високопрофесійний колектив обласного державного радіо.

Вам коли-небудь дарували подарунки слухачі? 

— Дарували. Приносили цукерки, вино, квіти, книжки. Одна бабуся якось принесла 15 яєць з села. Хотіла її відправити з тими яйцями. Але не відправила. Один чоловік запропонував зарізане молочне поросятко до різдвяного столу. От від цього я відмовилась!

Статус публічної людини допомагає Вам у житті?

— Цей статус дратує мого молодшого сина. Коли мене по голосу впізнають люди, то дуже ревнує. Інколи навіть маю якісь пільги. Наприклад, не беруть гроші за певні послуги, хоч з інших людей беруть.

Ви складаєте враження впевненої в собі жінки. Як пораду, назвіть кілька кроків до впевненості в собі.

— Справді? Ніколи б не подумала. Колись мій добрий приятель порадив мені бути щирою з людьми, нічого не вигадувати. Коли людина не тримає нічого за душею, їй легко, і вона впевнена в собі. Це про мене. Якось зауважила, що почуваюсь впевненіше, коли гарно вдягнута, трохи підмальована. А ще мені легко, коли вдома все добре. Коли якісь неприємності, це позначається і на моїй впевненості.

Де відчуваєте затишок?

— Зауважила, що мені останнім часом дуже добре в компанії старшого сина Володі. Дуже люблю його. Відчуваю такий затишок і спокій, як ні з ким іншим. Ще мені добре на богослужінні. А ще мені затишно, коли гладжу лагідну кішечку.

Із сином Володимиром.
Із сином Володимиром.

Якщо не собою, то ким би Ви хотіли бути?

— А кицькою і хотіла б бути. Тільки не дворовою. А мати господарів, які б мене любили, добре годували і випускали гуляти на природу. А ще хотіла б стати птахом. Будь-яким, лише щоб відчути радість вільного польоту.

На що збираєте гроші?

— Якби мала зайві кошти, то складала б їх на квартиру або будинок, хоча б найскромніший.

Про що буде Ваша нова радіопрограма?

— Про духовне. Його дуже мало у нашому житті. А, в першу чергу, — моєму.

Дякую за розмову, Галино Миронівно! Вдалих Вам ефірів і приємного буття!

Розмовляла Ірина Юрко.

Фото з приватної галереї Галини Юрси.

 

 

 

 

 

Коментарі вимкнено.