Колишній тернопільський боксер розповів, як став дяком

Дяк Богдан Коропецький з Тернополя – колишній боксер, кандидат в майстри спорту з боксу. Практикує бокс, кікбоксинг, шотокан-карате, тайцзицюань, рукопашний бій, джіу-джитсу, айкідо, дзюдо. Воьмий рік дякує у архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. За фахом – інженер-конструктор-технолог радіозасобів. Працював інженером на заводі «Оріон». Потім – у міському радіовузлі. На початку дев’яностих грав по весіллях на бас-гітарі. Тренувався  у мистецько-спортивному клубі «Сакура». Вів службу англійською для іноземних студентів.  Волонтер в русі «Віра і світло». Із шерстяних ниток робить чотки.  Пише вірші і новели.

Про бомжів

Людей, які просять милостиню, прикидаючись, видно. Копійки не даси, а вони проклинають.  Їх дуже багато.  Один безпритульний зайшов  до храму і негарно себе вів. Розказував, що по тюрмах сидів. Агресивний, матюкався до монахинь.  Я міркував, як його втихомирити.  Спитав: «Як твоя мама?» А він: «Померла». Я продовжив: «Куди вона пішла – до пекла чи до неба? А куди ти підеш, як помреш?» Він вийшов.

Про віру

Як себе налаштовуєш,  так і йде. Що накликаєш, те й стається. Нині популярна теорія позитивного мислення. У християнстві таких прикладів безліч. В акафістах, молебнях є заклик – радуйся. У молитві – Богородице-Діво, радуйся.

Радію, що маю великого заступника, який створив небо і землю. Бог – на кожному кроці. Квітник біля дому, пташка, метелик, котик, дитинка, людська щирість, музика, чиясь жертва – це все проекція Бога.

Про хамство

Один чоловік із сусіднього будинку принижував мене. Коли я з ним вітався і подавав руку, він мені викручував пальці. Я менший, він – більший. Був радянським офіцером запасу. То ти куди йдеш? Що в тебе за робота? Хто ти, що ти? Зверхність постійна.

Якось я витріпував мішечок з порохотяга біля дерев.  Сміття перед тим викинув у бак. А сусід до мене: «Що ти тут робиш? Не знаєш,  де сміття викидати?» Я не реагував. А він доганяє мене: «Стоять! Стоять!»  А ділі погрози і незензурщина… Думаю: ну, сам прийшов. Коли вже нічого не виходить, то невігласа треба провчити. Не застосовував складних  прийомів, щоб не переламати хребта. Положив його на землю і по писку надавав добре. Не хотів цього робити, але мусів. Він впав. Тримаю його за руку і питаю: «Будеш  ще так говорити?» Мовчить. Я знову спитав. Відповів, що більше не буде. І конфлікт вичерпався. Після того я висповідався.

Отці казали, що не можна такого робити. Може, я не сильний. Мусів себе захищати, бо слабкий. А може показав йому, що не треба ображати інших. Він не сподівався від мене такого. Я дуже обурився, як  військовий міг себе так вести.  Ніби цивілізація навколо. Але особистої злоби до нього не мав.

Кілька років після того питає: «Хохол, ты б у меня стрелял?» Я відповів, що ні. А він: «А я б у тебя стрелял».  Я кажу: «Якщо маєте за що, то стріляйте». А він додає: «Холостими». Не міг зрозуміти, що я не мав до нього претензій. Офіцер став мені майже товаришем – я йому навіть позичав гроші. Він вже у вічності. Сусіди знайшли його мертвим у квартирі. Перед тим розповідав,  що нехрещений. Я кілька разів давав за нього на Службу Божу.

Про спів

Під час співу  використовую навички з бойових мистецтв. Позу воїна, яка помагає легко дихати. Впевнена постава, прямий хребет, розправлені плечі, розслаблені м’язи обличчя.

Дехто думає, що  гарно співає, коли кричить. Тоді напружуються голосові зв’язки. Через це перекриваються мембрани вух – людина не чує і занижує звук. Вона мучить себе, кричить. Нема тоді щирості. А коли  співає в правильній позиції, голосові зв’язки не втомлюються.

Про молитву

Молюся, не скиглячи. Прошу Бога допомогти заробити на життя талантами. Кожен  у житті десь спотикнеться. Іноді скаржаться: ой, Боже, таке тяжке життя. У скрутних ситуаціях кажу: «Господи,  певне маю те, чого вартую і це для мене  урок. Я знаю, що ти дав мені силу, розум».  Не випрошую. Стою перед Богом отакий,  як є. Може навіть,  не вміючи щиро жалувати.

Понад 20 років молився за  здоров’я мами. Вона – хворіла. І більше, як через 20 років їй стало легше. Мама одужала. Молитва – теж щастя. Коли через неї досягаєш неможливого.

Про бокс

У 1984 виграв першість у майстра спорту з боксу в Харкові. Тренування помогли  усвідомити, що через працю можна багато досягти. Боксер на рингу має бути артистом. Як в танці, коли  відчуваєш партнера. Навчися танцювати, а решту життя саме навчить. Тобто – навчися відчувати.

З перших тренувань приходив із розбитим носом. Це допомагає набрати досвіду. Бо коли тебе гладять, не реагуєш. Так і в житті.

Раз втікав у Львові.  Зима 1983 року.  Вперше на відкритому рингу виграв у свого суперника, який був трошки старшим. Після поєдинку почекав на свого товариша. Йдемо по Стрийському парку і напроти нас – 10 хлопців. Нам потім казали, що той, який програв, зібрав їх, щоб відімстити. Коли мала початися бійка, я побачив, що сили нерівні. Якесь відчуття каже: треба тікати. І я погнав зі схилу Стрийського парку. Психологічно  був подавлений – я ж втік.  Не знаю, що вони мені б зробили. З позиції теперішньої вважаю, що не вартувало.  Я зберіг життя.

Вони мене наздогнали внизу  і зразу до сумки. Я думав: може грошей хочуть. А там спортивна майка, кеди. Один каже: «Це чиє?» Я відповів: «Брата». А вони: «Чо ж ти не сказав, що це брата? Ми за тобою дурно гналися». Інтуїція. Не знаю, чому  сказав – брата. Після того  був стимул зайнятися таким бойовим мистецтвом, яке допоможе себе захистити.  Як займаєшся боксом 2-3 місяці, скакати на рингу в кросівках – це одне. А коли на вулиці слизько і навколо тебе 10 чоловік – зовсім інше.

Коли  нападає  страшний звір,  що робить маленька дитина, що робить слабший?  Втікає. Що робить заєць? Він не стає в позицію із вовком. Читав про Спартака.  Він, власне,  використовував  оцю техніку втечі.

З часом розуміння конфліктної ситуації міняється. Усвідомлюєш, що все можна перевести на мову. З бойовим мистецтвом нічого не зробиш, коли навколо тебе стоять люди з кулеметами. Або коли сили нерівні, зрада, хитрість. Інакше – вийти один на один і стати героєм. В поєдинках і в житті не завжди важливо вмерти заради того, щоб в даний момент перемогти. Яка це перемога?

Про сім’ю

Дружина каже: «А можна мені записатися в чергу на прийом до тебе?»  Натякає, що приділяю їй мало часу. Тетяна прекрасно готує. Три кути хати тримає досить міцно. Вміє робити дітей щасливими і попри те – мене. Кажуть, що після народження дітей чоловік відходить на другий план. Це правда.  Але я не почуваюся в тіні.

Я  схильний до душевних польотів. А дружина, як баласт,  тримає мене на землі.  Не завжди схвалювала деякі мої пориви. Коли я хотів вчитися у дяківській школі в Чорткові, вона три роки казала: «Нащо тобі того?» Три рази, як в казках.  А я відчував, що воно мене десь щеміло. Потім таки поїхав вчитися.

Після одруження ми з дружиною один одного кропили  свяченою водичкою перед сном. Конфлікти  вирішували відразу. Затягувати з примиренням зле. Як хтось в родині по кілька місяців дується – це хвороба. Я б постійно зачіпав і кільканадцять разів купляв би квіти. День подутися – це максимум.

Коли хмарно, пам’ятаймо, що є сонечко. Треба хотіти один одного простити. Вхопився за плуг, то вже не озирайся назад. Тягни. І що посієш, те й пожнеш. Обоє мали б питати – а чого хоче Господь Бог між нами?

На 18-му році шлюбу жінка подобається терпеливістю, постійністю і порядністю. Дуже ціную порядність.  Бо непорядна жінка – дволика. Та, яка фальшива і не керується розумом.

Про жінок

Не раз чоловіки кажуть, що в того гарна жінка, а в того не така струнка чи там не таке щось. Я відповідаю: «Спитайтеся дітей чи вони люблять свою маму за те, що вона виграла конкурс краси. Чи люблять за те, що  вони доглянуті, нагодовані, чисті, у випранім одязі». Є щось триваліше, ніж просто фізична краса жінки.

Нема ідеальних людей. Один священик познайомився із прекрасною міс інституту. Я його спитав: «Ну і що?» А він сказав: «Не все золото, що блищить».

Про людей

За кілька хвилин навчився аналізувати душу людини.  Відчуваю, як хтось переживає. Коли хвилюється, але це маскує, теж бачу. Хоче показати, що  спокійна, але дихання збите. Відчувати дихання вчать бойові мистецтва.

Товариш попросив  позайматися з його дочкою, бо її ображали однокласники. Через два тижні занять бойовими мистецтвами її вже не чіпали. Бо вона стала впевненою. Це завжди помагає. Навіть коли впевнено говориш. Це зброя. Тому кричать «ура», є бойові вигуки. Впевненість – це половина перемоги.

Наталя ЛАЗУКА, сайт “ПРО Те”