За хустку продала тринадцять повстанських життів

“Іуда! Невже ти поцілункам зраджуєш Сина людського ” (Від Луки 22-48)

Ще осінню 1943 року на хуторі, між селами Колодно та Шимківці, де навколо добра видимість для спостереження, був побудований великий схрон для вояків Української повстанської армії. З однієї сторони від криївки за метрів двісті розростався густий ліс, поряд був побудований великий хлів, господарські приміщення та житловий будинок молодої сім’ї. За садибою плодоносив чудовий сад, навколо росли великі клени, дуби та берези щоб охороняти від вітру, а при дорозі все було у вишнях та сливах. Широке підземне приміщення мало невидимий вихід і вентиляцію, стіни добре утепленні. Хлопці та сам господар багато часу приклали до будівництва великої підземної критої воєнної бази для зберігання харчів, зброї та проживання вояків. В цей час вже наближався фронт і по навколишніх селах постійно ходили підозрілі люди. То появлялись ковпаківці, то біженці, що будь- то втекли із німецького полону, але це вже рискали агенти енкаведе, які заселялись на терена Західної України для виявлення воєнних угруповань та розміщення баз Української повстанської армії. Так і на чорний список НКВД ковпаківці подали цей місцевий хутір, де можлива дислокація угруповань повстанців.

Наступила весна 1944 року. Фронт пройшов для місцевих жителів незамітно. В цей час молодий господар був призваний до Московської армії і порадившись з районним проводом вирішив піти на фронт, щоб менше було підозр відносно розміщення схрону на його садибі. Адже на власність фронтовика менше будуть звертати увагу. В цей час там перебував весь районний провід, а саме: “Кобець”, “Зірка”, “Юрко”, “Орлик”, “Грек”, “Чернець”, “Оса”, “Буря”, “Клепка”, “Крук”, “Крига”, “Панас” і ще один із Галичини. Всі молоді віком до тридцяти років, уродженці Вишнівецького району, підготовлені до бойових дій, бо мали досвід і побували неодноразово на вишколах. У цьомі таборі була відповідна воєнна дисципліна і дотримувались гігієни. Комендантом був Юхим Левенець “Кобець”, за кличкою, уродженець села Федьківці. До них навідувались дівчата які передавали інформацію з сусідніх районів, це Дарійка, Ліда, Лена, Оля, Леся, Женя. У хаті жила молода господиня, яку звали Марія, кличка “Маня”. Вона часто навідувалася в село до родичів і батьків повстанців. А по селах вже почали ходили червоні агенти, то під видом військових, що доганяли фронт після поранення, то міняйли з східної України, Вони все вивідували і винюхували, перевіряли свідчення ковпвківців. І один такий, по вказівці Вишнівецького НКВД перестрів молоду господиню та завів розмову про її чоловіка, який він бідний і як страждає в холоді, під кулями воює, а другі висиджуються і відгодовуються та сплять скільки хочуть. Товстіють на людських харчах. Не сприйняла спочатку Марія тих слів, але переглянула товар і виміняла за продукти кусок матерії на спідницю та хустку. Прийшовши до хлопців, вона поділилася почутим. Дуже застерігали вони від контактів з підозрілими особами. Та “Маня” часто ходила по селі до родичів свого чоловіка і знову зустрілась з міняйлом, який подарував велику гарну хустину і сказав, щоб перед Великодним святом, у понеділок, коли у Вишнівці базарний день, прийшла в приміщення НКВД. Тепер вона не поділилась з почутим із хлопцями, а прийшовши до дому, перед дзеркалом розглядала свій подарунок за чорну зраду.

Наближалось велике свято. Люди йшли до церкви сповідатись. “Кобець” зібрав всіх на схід, щоб порадитись, бо вони богопослушні українці повинні висповідатись та попричащатись перед Пасхальними святами. В храм йти не можна. Тоді “Орлик” (Яцюк Степен) у ночі пішов до священика Шиманського, попросити його прийти вночі і висповідати вояків. Не грішні вони перед Богом, перед Україною, перед своїми друзями, але очищення додавало їм Божу силу і впевненість у боротьбі за волю і свободу Україні. І тому на наступну ніч в приміщенні будинку Марії, першим висповідався “Чернец” (Шиманський Констянтин), син священика, а потім всі. Коли звернулись до “Маньки”, то вона відповіла, що піде до церкви, але не пішла. Не могла на сповіді сказати, що продала всіх, як Іуда, за хустину. Не могла дивитись священикові в очі, що сина його і друзів здала сатані, хоч знала, що всіх їх будуть розпинати. А коли настав понеділок, побігла у Вишнівець. сказавши хлопцям, що треба перед святами щось продати, а що продати, не сказала. Душу свою червоному дияволу продала за хустку. Тринадцять людських життів. Там, в кабінеті НКВД, сказала, де криївка, як і коли підійти. А вони пообіцяли: “ Бандітов ліквідіруєм, тогда мужа с войска отпустім, дамо тебе много одежди. Но сначала напой іх, чтоби нічево не соображалі. Будам іх пяних брать на Пасху с утра4”. Марія готувалась до свята, пекла, варила, горілки дістала, і на ніч до церкви пішла, щоб посвятити паску. Пішла, та не молилась перед іконами , і свічки не ставила, а люди питалися; “Що з тобою, Маріє?”. Після освячення побігла додому, накрила стіл і пішла покликати хлопців. Світало. Прийшовши до хати, повстанці помолилися, перехрестилися і кожен тричі розцілувався з Марією та між собою. А вона весело щебетала, вітала, пригощала та наливала повні стакани. Вони посідавши за столом, по цокалися освяченими яєчками, але саме міцніше було у “Ченця”. | Ні, не буду я розбивати. Хай буде у мене. Я його збережу, бо воно означає, що мене ніхто не розіб’є”. Хлопці повільно їли, а Констянтин заспівав пасхальну пісню гарним голосом, але тихо. Всі слухали і були веселі. Тільки Марія налила і почала примовляти, щоб випили до дна. “Кобець” як старший, сказав, що пора йти до комори, так вони називали своє житло. Повільно, вдихаючи весняне, чисте пасхальне повітря, хлопці пройшли до скритого входу, Останнім йшов “Крук”. На хвилинку затримався, бо захотілось полюбуватися шпаками, які чудово виспівували на високому ясенові, що ріс коло хати. У минь його увагу превернув підозрілий шум коло вишень. Що росли при дорозі. “Маню, що там?” вона дуже схвилювалася підбігла і сказала що напевне лис пробіг, хотів курку вкрасти. Знову збрехала, бо це був енкаведистський спостерігач, що випадково зачепився за велику гілку вишні. Повернувшись до себе, вояки почали згадувати, як вини святкували попередні свята, а “Зірка” завів розмову про страждання Ісуса і зраду Іуди. Всі уважно слухали, але насторожено всі почули шум машин. “Оса” кинувся до малого спостережного отвору, з якого було видно частину подвір’я і дорогу. А там стояли три машини і повно озброєних солдатів Нарахував їх коло шестидесяти. Вони вискакували з машин, знімали кулемети і почали залягати навколо криївки. “Манька” підбігла до них і почала кричати, що тут нікого не має і чого вони приїхали. Всі зрозуміли, що трапилось лихо. “Юрко”, швидко почав видавати зброю і патрони Наступила критична ситуація, всі під обстрілом. На вихід із криївки направленні два кулимети, а тут у них багато гранат і патронів. Одне попадання і великий вибух, що зможе рознесе все і всіх. Який вихід? “Краще смерть. Постріляємось, але не здамось”, промовив “Грек”. Але в усіх були інші думки, боротись і боротись. За подіями на дворі спостерігав “Зірка”. Енкаведисти не спішили нападати, щось радились, напевне думали, що хлопці сильно вп’яніли і їх легко можна буде взяти. Адже вони хотіли взяти живих, щоб зробити у Вишнівці показове судилище через повішання, та ще перед школярами, щоб налякати всіх. Ось один із них почав викрикувати. “Банда хохляцькая! Здавайся! Єслі через пять мінут не виползете, то будем взривать, тогда не воскресніте”.

“ Так. Козаки будемо виходити” скерував “Орлик,” ’’Всі разом. Вони подумають що ми здаємося і не будуть спочатку стріляти , поки всі не вийдуть. Ми потрібні їм живі. Я буду йта останнім і по заду вас, щоб ніхто не бачив, вкину гранати, цілу в’язку на кулемети. Виходу не має. Перебираємось у хлів. Там краща позиція. Беремо патронів і гранат багато. Перші без зброї. Головне докинути до них гранати”.

Миттєво вихід відкрився і перші три хлопці вийшли, а саме ’’Кобець” “Панас” і “Грек”. “Смотріте, воскресают!” Під ці глумливі крики почали виходити всі. На них було наведено два кулимети і направленні гвинтівки та автомати. Один неправильний рух і прозвучать постріли. Останнім вийшов “Орлик”, який тримав зв’язані три гранати. Розмах руки, кидок на кулемети. Сильний вибух і страшні крики. Хлопці кинули ще гранати і вскочили у відкритий хлів. В кінці вбігав “Орлик”. Ворожа куля навздогнала героя вже у вході. Впав мертвим, але не скореним.

Після вибуху кількох гранат кинутих “Орликом” на НКВдистів, загинуло четверо і сім отримали поранення. їх швидко почали вантажити на машину, щоб відправити у Збаразьку лікарню. Приїхало три машини з червоними солдатами, а медперсонал відсутній, бо не надіялися на великий бій, а на легку військово-пасхальну прогулянку. В цей же час повстанці почали займати для себе вигідні оборонні позиції і спостерігати за переміщенням ворогів.

Господарське приміщення було збудоване з товстого дерева, а дах покритий соломою. В серединні теж повно соломи та сіна. Ворожі сили також залягагли, навколо лунати крики; “Будем жаріть бандеровскіх гадов на шашликі”. Почали зносити дерев’яні палиці, покликали Марію, щоб винесла їм старі онучі. Один із офіцерського складу крикнув до “Маньки”, щоб принесла ту нову хустину, бо не заслужила носити її. Обмотали ганчірками та хусткою палки, облили бензином і кинули на солом’яний дах хліва. Полум’я почало повільно розгорятися, а тим часом молоді вояки радились, що робити, може йти у бій на прорив. Але їх зупинив “Буря”. “Хлопці, тут є вода. Ми обіллємо солому. Вона стане вологою і почне диміти. Напустимо диму, а коло хати є прохід до лісу, може прорвемося. Та спочатку атакуємо протилежну сторону, щоб вони думали, що ми йдемо до дороги, де стоять машини. Підемо садом , полем в ліс. Всі разом. “ Швидко з чотирьох дубових бочок вилили воду на солому і підпалили. Почало сильно диміти. Клубками дим виходив із дверей хліва на подвір’я. Утворилась велика димова завіса. Всі кашляли і з очей потекли сльози. В цей момент пролунали вибухи гранат, багато пострілів. Стріляли всі, але ніхто не знав куди. Так тривало п’ять хвилин. Дим почав розходитись. Появилось сильне полум’я. Хата і хлів горіли. Марія бігала і кричала, що спалили все її добро. І почала нарікати на хлопців, що прикрила, годувала, ховала їх.. А вони так повелися. Один із старших офіцерів крикнув до неї; “Не орі. Завезьом тедя в казьонний дом”. Солдати здивовано почали оглядати кругом, шукаючи вбитих , чи поранених упівців. Але нікого не було. “Смотріте, а оні, гади, уже под лесом. Убежалі, сволочі”. Лунали нецензурні слова.

А що ж на справді відбувалося. Коли почало сильно диміти, хлопці всі гуртом вибігли на двір, одночасно кинули гранати і атакували пролхід коло будинку. Вони швидко пробігли коло стін через сад в поле. Недалеко виднівся ліс. Та ворожі кулі наздоганяли хоробрих воїнів. Одна із пуль вразила “Крука”, Серед поля впав герой мертвим. Інших дві кулі тяжко поранили “Ченця”. Не кинули ворогам свого побратима, підхопили його “Юрко” і “Крига”, понесли до лісу; – Ти не помреш, ти житимеш, ти сильний. Ти ще повинен Україну боронити, – постійно говорив йому “Зірка” який біг поряд. До лісу лишилось ще сто метрів як впав “Кобець”: “Браття, не можу, задихаюсь. Я вас прикрию”. Маліголовка Федір та Антон Харчун підхопили свого друга, швидко подалися до рятівного лісу . А навздогін лунали постріли, лайка та погрози. Прибігши в ліс , хлопці одразу прилягли, зайнявши оборону. Тихо стогнав Констянтин Шиманський, стікаючи кровю. “Панас” і “Крига” зняли з себе сорочки, порвали на стрічки і перев’язали криваві рани “Ченцю”. Порадившись між собою, вирішили розійтися трьома групами. “Юрко”, “Крига”, “Панас” і “Оса”, взявши “Ченця”, прямували лісом в напрямку Решнівки. Там за селом, коло гори на хуторі жив старий пасічник. Він добре знався на травах і часто допомагав пораненим повстанцям. Друга група рушили на Діброву і треті на Раковеччину. У лісі вирішили побути до ночі, щоб потім полями розійтися. НКведисти дивились, як від них віддаляються вояки, але зробити нічого не могли. Переслідувати не намагалися, боялися. На дворі все палало. Із 60-ти військових загинуло сім, поранено 16. Серед вбитих один офіцер та чотири сержанти. Поранених повезли в Збараж.

Марія оплакувала своє господарство. Думала, що розбагатіє за зраду. Але на чужому горі щастя ніколи не буде, адже хустиною, за яку продала повстанців була підпалена її садиба. “ Ну, хахлячка, поєхалі, хватіт ридать, у нас не пропадьош, посмотрі сколько нас мужиков. Ти уже наша і нікуда не деннешся”, І так насміювався один із сержантів, невеликого росту, лице в якого було дуже риже і покрите слідами від віспи, а в зубах постійно цигарка. Солдати розмістились на машину, із ними плачучи полізла “Манька”. На подвір’я коло вогню лежав “Орлик”. Лишили узурпатори його, бо планували повезти всіх полоненими, щоб показати перед людьми свою силу, а тут везти сім своїх. Тому полишили вороги колоденських героїв, борців за волю і незалежність України, тут на їхній, рідній землі: Янюка Степана Васильовича. 1917 року народження, керівник районного відділу Служби Безпеки УПА, Загребельного Павла Федоровича 1917 року народження, сотник УПА.

Настала ніч. Хлопці повільно рушили назад на хутір, щоб забрати своїх побратимів. Обережно підійшли до них, перехристились. Прочитали молитви, підняли та понесли в село. Поховали на Колоденському кладовищі, а пораненого Констянтина перенесли на пасіку. Як він стогнав від болю, стікаючи кров’ю. – “Побратиме, ти будеш жити, ти ще супостатам покажеш, хто на Україні господар, ти сильний”. – так всю дорогу шептав йому “Крига”. Старий пасічник трохи знався на медицині, бо на війні, у 1914 році, був санітаром, Промив рани, змастив, забинтував, напоїв зіллями. А хлопцям сказав, щоб йщли. Він сам виходить його. І виходив. Повернулась сила. Потім подався у Чайчинецькі ліси. Був у бригаді “Сокола”, (Кутрань Микола Макарович 1922 рік народження, село Снігурівка). У кінці 1946 року перейшов на Львівщину. Брав участь у рейдах УПА в Словаччину, де і загинув. Друга група подалася на Раковеччину. Левенець Юхим, Харчун Антон, Маліголовка Федір, “Юрко” та вояк із Галичини. Перейшли раковецькі ліси і, а далі на Мишковеччину. Побратим з Галичини подався в рідне село. Подальша його доля невідома. У перестрілці з енкведистами в кінці 1944 року був поранений “Буря”- Харчун Антін. Після одужання подався на Лановеччину. У травні 1945 року у бою під селом Оришківці Лановецького району захинув. Похований в селі Чайчинці. ’’Клепка” Маліголовка Федір Матвійович, 1921 року народження перебував на Вишнівеччині, Постійно брав участь у боях. Організовув операції по визволенню побратимів з катівень Вишнівецького НКВД. Був районовим політреферентом. Загинув 13.01. 1947 року при нападі на конвой, що доставляв двох поранених побратимів з Чайчинець у Вишнівецьку катівню. “Кобець” – Левенець Юхим, був надрайоновим провідником ОУН, вояка УПА. Загинув 13.08.1946 року під час облави екаведистів на Лановеччині( застрелився), місце поховання невідоме. Марія перебралася жити у Вишнівець разом з рижим енкаведистом.. Часто ходила по селах. Все винюхувала, продавала за кусок хліба. Вишукувала Юру Бойчука “Зірку”; “Я поки живу, але як далі буде, то Бог його знає, Зараз я ховаюсь і блукаю по світі. Маю якісь погані документи і завдяки їм маю можливість вдержатись. Сам не знаю, що маю робити”. — так Юра писав лист Фидині з Дніпропетровська, де був арештований в 1976 році і засуджений до розстрілу.

Ходила “Манька” до мами Антона Харчуна і переказувала що синові потрібен одяг. Та мама відповідала що син на фронті, воює. Правду казала, бо син воював за Україну. Сексотка лазила повсюди, і не одну душу продала, їздила з енкаведистами в машині по селах . А рижий постійно обіцяв її медаль, добре господарство. У Діброві поплатилась за зраду. Отримала те що заслужила.

А пасхальний бій для наших героїв був перемогою. Бо не зазіхали вони на чужі землі, а боронили свою, рідна Українська земля їх захистила Тринадцять героїв, оточених зрадницьким шляхом, проти 60-ти енкаведистів. Прорвались і вийшли переможцями. Але ці події довго замовчувались у нашій історі. Тепер ми знаємо правду. Правду про наших місцевих героїв.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ, СМТ ВИШНІВЕЦЬ

Коментарі вимкнені.