Прогулянка крізь віки: тернопільський Іван Франко про XXI століття

Намагаючись наздогнати швидкий потік сучасної інформації, людина забуває про власне коріння та історичну спадщину рідного краю. Вир життєвих турбот заважає почути внутрішній голос. Кажуть, що кожний предмет має душу і навіть може розповісти свою історію. А коли б одного дня ожив пам’ятник та ще й великому генію – Іванові Франку? Спробуємо це уявити і поспілкуватися із видатним культурним й громадським діячем, який був «золотим мостом» між українською та світовою літературами.

– Іване Яковичу, Ви знаходитесь на вулиці Гетьмана Сагайдачного від 28-го вересня 1995 року. Чи покращилося життя народу за цей період у Тернополі?

– Безумовно, щодня відбуваються якісь зміни, адже громадяни творять історію своєї держави, але не вміють вчитися на помилках предків. Тернопіль завжди був невеликим, затишним містом із цікавим минулим, а зараз розвивається і приваблює все більшу кількість гостей. Щоправда, цей стрімкий прогрес мене бентежить. Люди проходять повз, втупившись у прямокутні штуки, спілкуються чи то англійською, чи то російською. Лише інколи хтось кине швидкий погляд на мене та й піде далі.

– Чи вдале місце розташування обрали для Вас? Адже колись тут знаходився будинок гімназії № 1, де Ви у 1902 році прочитали кілька лекцій студентам.

– Так, досить хороше місце. Збоку лунають дзвони Архикатедрального собору, напроти якого є «Арт Галереї», де відбуваються різні виставки. А завдяки вдалому проектуванню скульптора Данила Чепіля я можу дивитися на вулицю Валову з її численними кав’ярнями та картинними експозиціями. Часто біля мене збираються талановиті музиканти. Можна сказати, що я в осередку мистецтва.

– Чи хотіли б Ви поспілкуватися із сучасними митцями?

– Насамперед, я б хотів познайомитися із творчою молоддю Тернополя, адже вона робить вагомий вклад у майбутнє не тільки міста, а й усієї країни. Можливо, хтось із них повторить мій шлях і теж захоче підняти Україну на новий рівень, прославити її на весь світ. Для цього юним митцям потрібно багато працювати і впевнено долати труднощі, тому що одного таланту недостатньо!

– Ви співпрацювали із багатьма діячами Тернопільщини,з деякими навіть підтримували дружні стосунки. Скажіть, будь ласка, декілька слів про цих людей.

– Я приїжджав до Бережан на запрошення адвоката, письменника і громадського діяча Андрія Чайковського. Також я підтримував зв’язок із етнографом та літературознавцем Володимиром Гнатюком. Перебуваючи в одному із тернопільських сіл, у мене зародилася ідея щодо написання поеми «Мойсей».

– Це правда, що у 1911 році Ви прочитали цю поему у залі «Міщанського Братства» (філармонії)?

– Так, це правда. Тернопіль – друге місто після Львова, де я зачитав свій твір. Насправді, мені було надзвичайно складно у той час, адже здоров’я з кожним днем погіршувалося. Та величезний натовп людей, котрий прийшов побачити мене, і їхні запалені очі надихали працювати!

– Вас поєднували тісні зв’язки із уродженкою Тернополя Ольгою Білинською?

– Наші почуття були справжніми і взаємними. Вже розпочалися приготування до весілля, але доля розпорядилася по – іншому…Та я не говоритиму про сумне, лише хочу порадити сучасним парубкам: шануйте світле почуття – кохання, бо молодість не вернеться, а час біжить рікою! Самого ж таке спіткало…

– Пробачте, якщо я запитала про надто особисте. І мене цікавить ще одне.

– Все добре, це вже у минулому. Слухаю ваше запитання.

– Ви тричі балотувалися на посаду посла до Австрійського парламенту та Галицького сейму від тернопільського виборчого округу і щоразу безуспішно. Що спонукало Вас рухатися далі, не опускати руки?

– Це сильна віра у відродження української нації. Надзвичайно прикро споглядати події сьогодення і усвідомлювати, що мої старання виявилися марними…А прокльони на адресу українських політиків зовсім не покращать життя у нашій державі. Тому розширюйте свідомість і шукайте відповіді, найперше, у собі, а потім беріться звинувачувати інших. Таке моє напутнє слово!

Софія Головецька 

Коментарі вимкнені.