Принадливий Тернопіль. Острів тиші у парку

Нині про улюблені місцини Тернополя розповідає тернополянка, графічна дизайнерка Тамара Ненчин.

– У місті багато цікавих місць, але зазвичай вони вже обжиті. А з моїм характером мені такі не підходять — почуваюся добре там, де можу побути сам на сам з думками.

Кілька років тому знайшла улюблене місце. Спочатку воно просто сподобалося, потім почала приходити туди посидіти, почитати, подумати. Воно близько від мого дому – в парку Національного відродження.

У цьому парку залишилося багато шматків з радянського часу, які тиснуть, але, якщо не звертати на них уваги та пройти повз, дійти до фонтану, піднятися центральною алеєю, котра веде до літака, а потім звернути ліворуч — буде така-собі «перемичка», яка з’єднує центральну та бокову алеї. На тому перешийку є дві лавочки — і це те місце, де мені добре посидіти.

Воно розташоване нагорі, і одразу спереду величезний, нічим не закритий простір. Поблизу яблуні — мабуть, колись був садок. Мені дуже важливо мати оте відчуття простору. Люблю дивитися вгору та бачити небо, розглядати хмари. Хмари — це вода, яка живе в небі та добровільно на землю не спускається.

А ще там безлюдно. Хоча і ходять люди, але, як правило, ніхто не затримується. Тому так стається, що та «перемичка» наче й прохідна, але зазвичай там нікого нема.

Найкраще там увечері. Коли над церквою навпроти сходить місяць — освітлює все навколо і все видно, як удень. Іноді хтось вигулює пса, проходять поодинокі перехожі, але все це тільки підкреслює усамітнення та величезний простір. Тоді лавочка здається просто островом посеред тиші. Суцільної тиші. Можу так сидіти годинами та просто дивитися.

Там знаходжу всі відповіді, котрі треба знайти. Для цього треба просто прийти та посидіти. Часто бувало, що перехожі зупинялися та просто щось казали — не запитували, чому я тут сиджу, чи коментували, а просто казали щось, якусь фразу,  важливу для того моменту, в його контексті, котра поза ним нічого не значить. Якось підійшов старший чоловік, котрий, очевидно, теж вийшов пройтися та шукав затишного місця. Сів поруч і, не дивлячись на мене, а в простір, повторював, що все буде добре. Очевидно, то він більше собі казав…

Таких місць, як це, в Тернополі більше нема.

Записала Анна Золотнюк. 

 

Коментарі вимкнено.