Такі різні квіти… моїй коханій

…моїй коханій

Давно то було. Ще в минулому столітті… Та спогади про ту травневу ніч, яка належала мені і моїй дівчині, нашому коханню, розвеснює серце щемним спогадом. Щоправда, з перчинкою сорому перед тим незнайомим хлопцем, котрий із протилежного тротуару несподівано звернув у наш бік. Я одразу ж напружився. Невже цей зухвалець наважився зіпсувати нашу чарівну казкову ніч?

Незнайомець наближався, тримаючи перед собою букет білого бузку. А чи не приховав він щось у ньому? Я напрожекторив очі, оцінюючи його бійцівські можливості. У такій ситуації, та ще при дівчині, ти будь-що мусиш не спасувати навіть перед вкрай грізним агресором. Зі щитом чи на щиті!

Незнайомець наблизився. Чого, чого, а такого несподіваного удару я аж ніяк не очікував!

«Будьте щасливі!» – проказав хлопець, даруючи квіти моїй дівчині. Те саме побажав і мені, подаючи правицю. Я протягнув свою. І було таке відчуття, ніби піднімаю руки догори перед його «грізною зброєю» – щирою відкритою усмішкою.

Моя дівчина променилася, проймаючись не лише п’янким запахом білого бузку. Я мимоволі потупив погляд. Було соромно за себе перед собою, перед нею, перед незнайомцем. Він із добрим наміром, а я…

Із набуттям життєвого досвіду я, так би мовити, домальовував психологічний портрет цього дивака, назвавши його «Гість із майбутнього». Із того майбутнього, коли щире і природне бажання дарувати радість іншим людям, безкорисливо, «просто так» ділитися з ними теплом рук і сердець стане внутрішньою потребою, сутністю людей. А чи не є це найміцніший і найсправедливіший союз людей? Союз зачудованих життям людей.

… чужій коханій
Як я не намагався чинити спротив, як не викручувався-вивертався, та все ж таки не встояв перед натиском чарівного жіноцтва, очолюваного Мар’яною – узагальненим виразником отої бісової чарівності.

– Гаразд. Поїхали, – здався я на милість зраділих переможців. І в ту ж мить у моїх руках опинився величезний букет квітів, а Мар’яна чмокнула в щоку і тим немовби поставила печатку чи то на акті моєї капітуляції, чи то на почесній грамоті за відвагу. Ще б пак: я погодився на надзвичайно складну і ризиковану роль. І хоч мав досвід аматора студентського театру, але роль щасливого татуся виконувати не доводилося. Тим паче, що акторський хист мав проявити не на сцені, а в реальному житті: я, «щасливий тато», мав забрати із полового будинку «щасливу маму», яку я ніколи не бачив. Але до якої мав певне відношення: місяць тому я влився у трудовий колектив, членом якого вона була і залишалася. Одне слово, новоспечені колеги.

Звісно, коли мені запропонували цю роль, я одразу ж уперся рогом: чому саме я? У колективі ж більше десяти гідних нащадків Адамового племені. Моє заперечення-спротив було перекреслено елементарною арифметичною дією фізіологічного спрямування: всі наявні у колективі чоловіки працюють тут понад дев’ять місяців. Відповідно, будь-хто з них, забираючи матір-одиначку із полового будинку, тим самим не лише викличе на себе нищівний вогонь пліток-пересудів, а й де-факто визнає своє батьківство.

– Тепер розумієш, чому саме ти? – дятлами напосідали на мене представниці дружного трудового колективу. – Ти – поза підозрою.
– Воно то так, але ж Тернопіль є Тернопіль, тут…
– … та не бійся! – обірвали мене і запевнили: – Все буде нормально.
– Еге ж, мій тато моїй мамі теж казав: «Не бійся, все буде нормально», та на світ з’явився я.
Усі засміялися. Як прояв солідарності з трудовим колективом, я долучився до них. Побоювання притихли, і я нарешті погодився:
– Гаразд. Поїхали.

Приїхали. Я справно відіграв роль щасливого татечка, хоча – є в мені творча самокритичність! – вдався до акторського плагіату: надто вже нагадував отого кіногероя із «Діамантової руки», який поплутав подарунки і тим наразився на нищівну оцінку: «Ідіот! Квіти – бабі, морозиво – дитині!»

Та одгірш від ідіота почувався, коли постав перед грізно-осудливі очі батьків матері-одиначки. Та прудка Мар’яна, соловейком щось нащебетавши їм, вмить змінила їх осудливі косяки на мене на прихильність. І невдовзі за святковим столом і при піднесеному настрої вони запропонували мені стати хресним татом.

Повернувшись додому, я змушений був дограти свою роль до кінця, щоправда, вже в іншому жанрі – сімейно-побутовій трагедії. Це я одразу збагнув, переступивши поріг і побачивши гнівне обличчя дружини. Та ж не з квітами і оркестром мала зустрічати, маючи оперативну інформацію, що її благовірний у пологому будинку з квітами зустрів породілу з немовлям?

«Тернопіль є Тернопіль: тут про тебе знають більше, аніж ти про себе», – подумки заспокоював себе. Тому не заважав звинувачувальному монологу дружини, дозволяючи собі лише незначні репліки-вогнегасники.

Вряди-годи заледве порозумілися.

– Міг би подзвонити, – наостанок осудливо кинула через плече, зникаючи у спальні й гримнувши дверима.

…собі, коханому
Мужчина з квітами завжди мимоволі привертає увагу. Вочевидь, цей пан-джентльмен нагострив мешти до… . Або на… . Одне слово, здогадок-версій – безліч, а суть одна: квіти з приводу когось або чогось. А ось без приводу, просто так? Це майже неймовірно. Якщо ймовірно, то дивно і підозріло.

На власній шкурі переконався, бо полюбляю інколи купувати квіти. Просто так. Однак дорога додому з квітами в руках перетворюється у своєрідну смугу перешкод у формі запитань знайомих. Ні, пояснював попервах, не похорони і не хрестини, не заручини і не розлучення – просто несу квіти додому. Жінки від такого пояснення протяжно акають, багатозначно посміхаються і приперчують очі лукавими бісенятами. Мужчини агакають, гигикають, підморгують і у потиск руки вкладають побажання підпільно-амурної звитяги. Чемно дякую… Ніби дрібниці, але настрій трішечки в’яне. І здається – квіти теж.

Та згодом вдався до іронії. Куди йду? Наївне запитання, підкреслено дивуюся. Ну куди ж з квітами може йти симпатичний мужчина у розквіті тіла, душі і лисини? І лукаво підморгую. Як не дивно, але чоловіча стать чомусь вже не благословляє на звитягу і доблесть. Щоправда, інколи цікавляться: хто Вона? Відказую на те: може, ще ключ дати від її чарівного сейфу? Ображаються. Та воно й не дивно, адже в отих підпільно-амурних походеньках середньостатистичний мужчина сприймає приятелів як конкуруючі фірми, хоча певен, що саме його фірма віників не в’яже.

Жінки ж на моє «квітування лисини і додатків до неї» обмежуються тьхуканням на мене і нагадуванням, що вже час онуків бавити, а не дурницями займатися. І на те маю одповідку. Мила моя, кажу, ніколи не забувай: старіють лише жінки, мужчини ж стають поважнішими. Сердяться. Та воно й не дивно, бо природу надто ревниву мають, а тому, в інших жінках теж конкуруючі фірми вбачають. Навіть, якщо ті фірми ладні мати навіть виснажені тяжкою працею віники.

Якось по-змовницьки прошепотів на вушхо запитальниці: «Ці квіти – людині, яку люблю над усе». «Кому?» – шепіт у відповідь. «Собі, коханому». Образилась. Ще й у зверхності й зарозумілості звинуватила.

Як би там не було, у все можуть повірити, тільки не в те, що квіти купуєш тому, що всього-на-всього любиш їх. А вони ж такі різні…

Володимир Фроленков

Коментарі вимкнені.