“Завтра – Святвечір. Вперше ми сядемо за кутю не цілою родиною”

Завтра – Святвечір. Вперше ми сядемо за кутю не цілою родиною. Сергій повернеться пізніше. Я, дочка, мама, кішка.
Самі.
В хаті якось так порожньо. Ми всі постійно чекаємо.
Чекаємо повернення татка. Чекаємо перемоги, кінця війни.
Господи, а скільки ж є таких родин, що не дочекаються?..
Згадайте їх, коли завтра сядете за кутю.
Згадайте Вітю, Артема, Устима… Всіх-всіх.
Страшно, коли замість імен ми називаємо цифри.
Страшно, коли звикаємо до сумної статистики.
Страшно, що наші діти – діти війни.
Страшно, що більшість із нас життя змусило бути солдатами.

Уже півроку мабуть, як у мене на грудях висять жетони. Група крові така-то, Тернопіль, волонтер…
Так треба.
Такі часи.
Важко було одягнути жетони. Важко було з матері, письменниці, дружини стати солдатом. Жетони – готовність померти. Це щось таке. Як потиск руки солдата. У цьому – якась така неймовірна правда. Жетони ми носимо для людей. Для Бога ми носимо інше.

Дуже хочеться жити для світу і України. Жити для дітей. Для недописаних книг. Для рожевих світанків над озером. Для Сергієвого сміху. Для виспівування “Хлопців з Бандерштату” на експедиційних дорогах. Для того, щоб цілувати Ельку в ніс і дивитись, як вона кумедно хмуриться.

Кожен день – бонусний.
У мене – ще з минулорічного січня. Якщо залишилась тут, отже, так було треба.
Згадайте про хлопчиків, кому не випав ні бонусний день, ні бонусний рік.
Поставте для них миски та ложки.
Вони прийдуть.
Вони з нами, доки вони нам потрібні.

Лілія Мусіхіна

Коментарі вимкнені.