Земля сновидінь: конкурсна робота №1
Прийшовши додому, роздратована та мокра від нічного дощу, що безжально обілляв її із ніг до голови, дівчина замучено плюхнулась до ліжка. …Чому? Хіба ж він міг? Чому він не зупинив її у божевільному пориві до винятковості? Чи то правда, що кохання залишилось на цей час лише на теренах її власної душі?… Вона ліниво зняла з себе мокрий до ниточки одяг і залізла під м’яке одіяло, яке не раз ховало від морозів та сумної безвихідді. Випорпавши з-під подушки плеєр, вона вирішила послухати щось рендомне. «Він мене не кохає» заграло тут-таки, а вона вже зринула у довгий сон, наповнений її сльозами та тим, що навіки відійде до історії.
***
«Ти увійшла в моє життя мов квітами каштанів, там, де весна з’єднала нас»
Струнка наївна дівчинка задивилася на своє відображення у ясно-синьому небі, що лежало прямо у неї на шляху. Цебто, як вона, зачарована сплетінням кольорів, потім згадалася, у післядощовій калюжі. Начебто такий звичайно-сірий і смутний будень, умитий нестримним весняним дожем, враз заграв своїми чарівливими барвами, звуками, запахами… Запахло акаціями. А ще бузком. Дощем, і кавою з фургончика, і чимось невимовним… Вона підняла голову і побачила перед собою юнака. Вишуканий, з лискучим портфельчиком у руках, він виглядав так, наче щойно спустився з небес, – і зовсім не личив до її простенького, пошитого власноруч платтячка. Але він був реальним, тепла злива вмила увесь світ, і він більше не міг здаватися міражем, створеним вихлопними газами мільйонів міських машин. Він стояв просто навпроти і так само зачудовано таращився на неї, як і вона на красу навколо. «Хочеш кави?» – запитав молодик і показав рукою на фургончик поруч. – «Ей, чоловіче, налийте дівчині Кави!» Встояти перед кавою – це мука. Звісно ж, вона прийняла гостинець. Так зав’язалася їхня перша розмова. А тоді, за такою ж кавою у місцевій кав’яреньці, і друга… Дівчинка зовсім не помітила, як опинилася у Бодегіті своїх мрій.
«І от моя душа складає зброю вниз»
Її мозок був впевнений: вони знають один одного занадто мало, цього просто не може бути. Але істина була зовсім іншої від тверезих, здавалося, думок. Вона для себе сумнівалася. Лише для себе. Так завжди, Коли Навколо Ні Душі, коли самотність переповнює своєю безмежністю, красою, проте безвихіддю, перший, хто відриє душу для розмови, стає найближчим. Так і трапилося тут, це ж не виняток. Так вона його покохала. І він, здається, відповідав взаємністю. Вона відчувала початок великої історії.
«З нею навіть холод не такий, з нею, тільки з нею я живий»
Якщо думати про його відчуття, то в них також розгоралося кохання. Її сонний мозок показував його, закоханого, засліпленого любов’ю, з отим дурнуватим дипломатським портфеликом у руках, точно таким, яким він був колись давно. Дуже давно. І він показав, що змінився. Вона це розуміла. Але зараз вона просто крокувала в його теплі Обійми. В її сні він йшов їй назустріч з розпростертими руками.
«І най чекає цілий світ, не забере мене від неї ані колючий дріт, ні синє небо»
Вона йшла вулицею і тримала його заруку. Тримала міцно, стискала пальці до болю, наче думала, що його хтось зможе відібрати. Наприклад, оце небо, яке висить над головою. Блакитне небо з хмаринками, легкими, мов пух; з хмаринками, набагато легшими за повітря, що наповнювало її легені. Так от, їй безмежно здавалося, що хтось іще зможе забрати оцього по вуха закоханого хлопчиська у неї, такої маленької та беззахисної, але навіки розчиненої у їхній любові. І щоразу, як їхні вечірні Рандеву доходили до кінця, їй здавалося, що весь світ її падає і руйнує з тим і її власне життя, розлучаючи хоч на мить її – з її найбільшим земним коханням.
Ось так:
Ви запитаєте: чому така схожість снів з стрічками пісень? Якщо розглянути це все з глибокопсихологічної точки зору, про яку ще писав дідусь Фрейд, то все дуже навіть очевидно. Якщо ви завалюєтеся в ліжко після довгого робочого дня, то ваше тіло з шизофренічним розумом вимагають відпочинку. Ми спимо. Наше змарніле тіло знаходиться в Обіймах з простирадлом. Наші повіки міцно стиснуті. Ніщо, здавалось, не зможе завадити цьому задоволенню. Але лище здавалось. Адже наші мізки відгороджують нас від такого набридлого навколишнього світу. Все почуте, що може нас спровокувати і змусити прокинутися, являється перед нами як сновидіння. Так і виникають сни.
«Стіна, стіна, впала між нами стіна»
Вона не знала, що відбувається. Вона не могла ніяк зрозуміти, ні що відбувається навколо, ні що відбувається у її душі. Цілий Караван думок кружляв просто над нею, а вона так і не могла схопити і єдиної, що дала би відповідь на питання «То що ж таки із нею відбувається?» Але у неї був Він. Невимовно близький і свій. Свій. А вона – Його. Він ставав повністю її власністю щовечора, і продовжував історію, і не замучувався слухати її щасливе лепетання і вставляти через слово своє – таке ж безмежно щасливе і близьке. Повітря поміж ними вбирало з кожним разом все більше електричного струму, немовби утворюючи непробивну стіну поміж цих двох людей, відбиваючи й посилюючи погляди і страхаючи дотиками. Тремтіння молодих губ немов зливалося у якусь непевну й несміливу симфонію прихованих почуттів, які вже годі тримати усередині. І от ці самі губи і прорвали невидиму стіну поміж двома згустками енергії, прогнавши воднораз всі Пори Року жилами і видавши шалений віддих кохання до кінчиків пальців ніг.
«Ми не хочем зупинятися, ми будем обійматися, очима напиватися»
Вечірнє сонце непевно пробивалося у напівтемну кімнату, оголюючи пошарпані старенькі шпалери. Вони не хотіли зупинятись, бо ж кожна секунда бездіяльності здавалася їм за пекельні тортури. Вони обіймались мов в останній раз, ніби й На Небі вони вже не побачаться ніколи, вони напивалися очима одне одного, ніби спраглі мандрівники, котрі тільки дістались священної оази. Їм було добре.
«І дух захоплює немов від висоти, бо так живу, немов літаю я»
Марево сну все далі і далі несло дівчину через історію того, що ніколи не зможе стертися із пам’яті. Їй здавалося, немов вона летить десь посеред дощових хмарин, що несуть вологу кудись далеко на південь. Їй захоплювало подих від висоти, але він був поряд – і це головне. Він оберігав її, захищав від усього, що її страшило. Вона і жила, немов літала, поки він був поряд.
«Моя маленька незалежність, вона втрачає сили, у неї зводить крила»
Здається, пройшов лиш день. Лишень один день без його рук, без його голосу. Здавалось – так мало, але ж ні! Це безмежний океан часу, у якому можна навіть потонути через необережність. Вона стала залежною від цього ніжного дотику до її блідої руки, від цього теплого подиху у неї в волоссі. …Він любив вплітати квіти у її волосся, а ось так він мчав колись її по колу, свою Квітку, свою маленьку Квіткову дівчинку… Так, вона залежна! Так вона стала залежною від свого чарівного щастя! Так, Світе, ти можеш спробувати поцілити їй у груди своє розлукою, Стріляй же! Але вона завжди сподіватиметься на його повернення. І він завжди приходитиме, у цілуватиме у скроню, і розказуватиме чергову байку про незамінність якихось там надважливих кислот, як істот.
«В нас закінчилися слова, кожен раз той самий міраж, тільки ти кожен раз нова»
У нього з’являлося все більше роботи. Навіть його портфельчик вже більше не був так чисто-лискучим, як завжди. Навіть його посмішка не була більше такою ясносяйною, як ніби він сонця напився і світився тим теплом і радістю. І більше не кожен стук у двері був стуком саме його руки. Він став якимось виснаженим і роздратованим, а разом з ним і вона… Часто вона навіть не могла зрозуміти у своєму сні, чи то дійсно таким вона його ще бачила, чи то лише міражі їхньої любові продовжували блукати її бідною виснаженою свідомістю. Але щоразу, як вона знову ледь-ледь доторкалася пучками до його обличчя, щоразу, як знову, нарешті, опинялася в його найглибших та найбажаніших за все життя обіймах, вона забувала геть усе, і відчувала себе як після того першого дощу, що і познайомив їх – новою, очищеною від всяких тяготин та рутин, понад тими білими пелехатими хмарами.
«Моя Джульєтта, от би ти побачила сама, яка на твоєму балконі настала зима»
Вона настільки любила це, що їй вистачило сміливості заявити собі, що їй це всього-навсього набридло. Набридло і все. Яким чарівним все це не було – воно було особливим, особливим і має залишитись назавжди. В ній вже почала гнити жилка параної, мовляв, йому ж точно скоро набридне – то чому я маю пасти задніх. «Піду поки ще на коні,» – думала вона. Їй випадало багато псевдощасливих можливостей сказати йому про те, що йому не бути З Нею. Але єдиним, чого вона не мала, була мужність. Мужність признатися йому.
«А ніч летить кудись у даль, не залишаючи для нас ходів, на жаль…»
Вони, захекані, підійнялися на саму гору своїх емоцій, що мозок міг дозволити їм відчувати. Повітря було холодне, дихати було важко. Вона досі вагалася, думала,сперечалася сама з собою: варто чи ні? І тут вона зрозуміла, не зрозуміла, а просто згадала слова одного свого знайомого: «Якщо перед тобою стоїть вибір, обмежений словами «так» чи «ні», то завжди вибирай «так». Годі боятися». Вона зібрала всі свої сили, що досі не покинули її. Здавалося, вона взяла себе в руки, вперше за недавні часи запанувала собою, її воля належала їй і тільки їй, вона відчула свою Незалежність. З уст злетіли слова:«Ми не разом». Він вирячив очі. Вона засміялася. Рівненькі ряди білих зубів виглядали з широко розтягненого в гіркому усміху рота.
«Який навколо видався туман, так, ніби небо бачить мій самообман»
Вона почала поволі спускатися з тієї гори емоцій. Він десь розтанув залишився в глибині її спогадів. Принаймні, так їй здавалося. Вона думала, що час зжере, перемеле і строщить усе, і першу чергу – дорогих людей. Тому нічого журитися. Вона старалася хоча б змусити вірити в цю нісенітницю. Щоб спуститися, вона мала перетнути Стіну Бажань(мало яка дурня може приснитися). Стіна була складена з великим бетонних сірувато-зелених цеглин. Ніде ні було ні дверей, ні найменшої шпарини. Довго вона билася об Стіну, але та її не пропускала. Як тільки наша мучениця розвернулася, втративши надію, а разом і з нею бажання того, щоб зникнула Стіна, та Стіна і справді випарувалася, залишивши купу попелу, також сірувато-зеленого.
***
Біла стеля, освітлена вранішнім сонцем, різала її червоні очі. Так, вона прокинулася. Вона свято вірила, що то був не сон. «То реальність,» – твердила вона собі, хоча розуміла, що відверто бреше. Пішла і заварила кави. В неї не було бажання возитися з кавоваркою, тому вона залила окропом нерозчинну каву, яку лише плавала згустками на поверхні води. Майже біля країв чашки. Їй чомусь ця філіжанка нагадала саму себе, вода – то її емоції, а кавою було все те погане, що псувало їй життя. Воно завжди плавало на поверхні.
Коментарі вимкнені.