Від лікарської недбалості та непрофесіоналізму помирають люди на Тернопільщині

Недбалість лікаря ледь не коштувала життя молодій людині. Випадок, що вражає байдужістю, непрофесійністю та черствістю людини в білому халаті, стався у Почаєві. Про нього розповіла у листі читачка “За Збручем”.

Чому помирають люди? Ви скажете – від старості, від невиліковних хвороб, від стресів… НІ! Люди помирають від лікарської недбалості, байдужості та непрофесіоналізму. Говорю це з впевненістю, тому що відчула це на собі, на найдорожчому, що може бути у матері – на власній дитині.

Слава Богу, моя дитина жива! Але не завдяки лікарям, які мали б надати першу допомогу та боротися, незважаючи на пізню годину доби, втому, чекання рідних, за життя! Боротися з останніх сил, як борються справжні лікарі, боротися навіть за безнадійного, боротися і шукати допомоги і поради в інших професіоналів, якщо самим забракло знань.

Біду, яка спіткала мене, неможливо викласти на папері. Адже мій син важко постраждав у ДТП і був кинутий на призволяще (на цілу ніч!) з черепно-мозковою травмою, без свідомості у Почаївській міській лікарні.

Лікар яка дозволила собі залишити в такому стані молодого 21 річного хлопця, прийшовши зранку, щиро заявила про те, що ще вчора ввечері повідомила, що по її профілю тут нічого немає.

А тепер, панове лікарі, дайте мені відповідь: а як же Клятва Гіппократа, а як же людська совість і професійна відповідальність? Де вони? І чи були ці зобов’язання та якості у вас? Дуже сумніваюсь. І впевнена – такої думки притримується не один мешканець міста Почаїв, кого “лікували” і втрачали такі горе-лікарі.

Так, моя дитина жива! Але не завдяки старанням почаївських лікарів. Хоча серед них є порядні, відповідальні професіонали – це лікар Капранчук та медична сестра Ольга (на жаль, не знаю її призвіща). Завдяки цим людям і їх лікарській допомозі я змогла довезти до Луцька свого синочка, де його миттєво прооперували. І прооперували фахово! Але… Є багато “але”. І серед цих “але” – втрачений дорогоцінний час (ціла ніч бездіяльності лікарів у Почаївській міській лікарні), не надана потрібна допомога, якій навчають усіх медиків з перших курсів медичних вузів, байдужість людська та професійна бездіяльність. А це немало…

Ви вважаєте я перебільшую? Зовсім ні!

Волинські лікарі , які оперували і на даний час лікують мого сина, ще й до цих пір (а минуло майже 3 місяці) дивуються і не розуміють: як в такому стані лікар-невропатолог дозволила собі залишити людину?! Та й не тільки волинські лікарі здивовані… Київські колеги, де ми консультувались і лікувались, також у шоці від такої “допомоги”.

Страждання і біль – це все, що мене зараз переповнює, коли дивлюсь зараз на свого синочка. Скільки безневинно вже пережито ним у 21 рік, а ще скільки болю і випробувань попереду. Якнайменше 2 операції і рік реабілітаціїї, де заново разом вчимося говорити, писати… Але я вірю, що все у нас буде добре!

Щиро впевнена, що прочитавши ці рядки, кожна мама мене зрозуміє. От тільки я не розумію – чому досі такі лікарі, як у Почаївській міській лікарні, працюють в медицині? Чому немає тесту на совість і людяність серед лікарів? Скільки ще людей може бути скаліченими або втраченими для своїх рідних? І чи спокійно сплять ночами такі медики?

Сподіваюсь, ці рядки прочитає і мама хлопця, який скоїв страшне ДТП, де з усіх постраждав лише мій син. Хай буде вдячна Богу за те, що вона не пережила ні однієї хвилини того болю, що пережила я, стоячи на колінах ночами під реанімацією, годуючи власну дитину через зонд… І тепер, коли він з впертістю вчиться правильно говорити, рахувати, читати… Та, напевно, їй цього не зрозуміти. ЇЇ син здоровий і радується життю, не зважаючи на совість і відповідальність за власні вчинки. Адже, совість ще потрібно мати!!! А це якраз не про цих людей розмова. Та, навіть, якщо правосуддя у нас відсутнє, то є найвищий – Божий Суд, а там адвокатів не найняти. І все в цьому життя повертається бумерангом.

З повагою, Євгенія Ковтун