В Україні|03.09.2011 20:15  

Донбас – «кузніца кадров» для Галичини?

GD Star Rating
loading...

Минулого тижня в чергове до Львова прибув з візитом віце-прем’єр-міністр України Борис Колесніков. Вже вкотре Колесніков прибув для того, щоб ознайомитися із підготовкою до Євро-2012.

«Борис Колесніков заступився за мера Львова  та пояснив призначення людини з Донецька директором львівського аеропорту, - пише газета «Поступ».

Цього разу візит міністра був досить спонтанним. За чутками міській голова Львова Андрій Садовий не хотів, щоб на зустріч з Колесніковим кликали журналістів, однак його ініціативу не підтримали у Львівській ОДА.

Після огляду об’єкта, Колеснік провів закриту для журналістів нараду, після якої відбувся брифінг. Під час брифінгу він нагадав, що до відкриття стадіону до Євро-2012 у Львові залишилося 60 днів, а тому порадив львів’янам думати що вдягнути на його відкриття та не перейматися про темпи будівництва львівського євростадіону. Урочисте відкриття стадіону заплановане на 29 жовтня.

«До церемонії урочистого відкриття залишилося 60 днів, роботи дуже багато, графік дуже жорсткий. Але стадіон буде завершений вчасно. Львів’яни нині повинні думати не про це. Львів’яни мають думати про те, що вони одягнуть на урочисте відкриття стадіону 29 жовтня цього року», – сказав Борис Колесніков.

Він також зауважив, що… призначення на посаду директора ДП «Міжнародний аеропорт «Львів» людини з Донецька (Романа Гонтарєва) було виробничою необхідністю.

«Я б із задоволенням взяв не просто львів’янина, а когось із мешканців будинку, що навпроти вашої мерії, корінного у четвертому поколінні, але скажіть, де?!», – звернувся до журналістів Борис Колесніков.

За його словами, у цьому немає вини Львова чи львів’ян, це така ж проблема, які і в інших містах України. Ця проблема полягає у відсутність сучасної авіації та професійних менеджерів у цій сфері.

«Станом на 1 червня в Україні не було ні одного авіаційного менеджера топ-класу. Треба було докласти нелюдських зусиль, щоб підготувати трьох директорів аеропортів, нині ми шукаємо менеджерів нижчої ланки», – сказав Борис Колесніком».

Отож, в читача може створитися враження, що справжні «проФФесіонали» є тільки в Донецьку. Проте, відомий львівський нардеп Петро Писарчук повідомив пресу про те, що в Львові теж є спеціалісти, зокрема з рекету та бандитизму, які ще й до того посідають сьогодні високі службові посади.

«У Львові назріває гучний скандал: нардеп-регіонал Петро Писарчук звинуватив високопосадового львівського «свободівця» в організації рекету, - повідомляє західноукраїнська газета «Експрес».

- Коли я починав свій бізнес, то один із заступників нинішнього голови обласної ради возив кримінального авторитета, який мене «щемив», щоб я платив їм данину, – заявив на прес-конференції народний депутат від Партії регіонів, голова Львівської обласної організації ПР Петро Писарчук.

Свого часу підприємець Писарчук ледве уцілів після замаху. Нападник стріляв у притул. Писарчук довго перебував у комі, шанси вижити були мізерні. Знерухомлена частина обличчя назавжди залишилася нагадуванням для нього про цю подію.

І хоч Писарчук не назвав прізвище людини, причетної до рекету та замаху на нього, проте він виразно натякнув на заступника голови Львівської обласної ради, члена ВО «Свобода» П.Колодія.

Писарчук повідомив, що той начебто «був дуже довіреною людиною кримінального авторитета на прізвисько «Завіня». Його група тримала свого часу під контролем сотні львівських підприємців, які сплачували рекетирам неофіційну данину.

Заява Писарчука застала зненацька і партію ВО «Свобода», і Петра Колодія.

-Писарчук не назвав прямо мого прізвища, тому я не поспішатиму коментувати його заяву, – каже П.Колодій».

Щоб там не говорив Писарчук, проте шансів посіяти недовіру до вічної в Галичині влади нацонал-бандеро-шухево-мельниківців у нього практично немає. Галицький електорат довіряє своїм політикам, які красуються у вишиванках і навіть гарантують народові у вишиванках право вільного проїзду в громадському транспорті. Щоправда, це право часто буває тільки на газетному папері. А як насправді, розповідає журналістка івано-франківської газети «Репортер»:

«Коли на Вічевому майдані на святкування 20 річниці Незалежності зібралося повно люду, я відчувала гордість за свою країну…

Мимоволі багато з нас забуло, що за 20 років ми отримали повно розчарувань та пережили безліч негараздів, бо головним було те, що ми маємо свою державу, мову, символи. Те, про що наші батьки-діди лише мріяли, за що віддавали життя, до чого далеко не всі дожили.

Ще 10 років тому я вірила нашим політикам. Час минав, я мала можливість бачити багатьох із них у різних ситуаціях, розуміла, що не всі й не завжди говорять правду, і що головна робота політика – красивіше балакати. Пообіцяти так, щоб або ніхто не підловив на брехні, або принаймні так, щоби неправда вилізла якомога пізніше. Роки минули, а я й досі хочу вірити…

Напередодні Дня Незалежності міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус обіцяв багато. Як правило, дрібниць: конкурсів, концертів… Одну з таких обіцянок іванофранківці добре знають: безкоштовний проїзд в автобусах для людей у вишиванках. Мер обіцяв це спершу на колегії ОДА, потім – на прес-конференції. Підняв питання сам – його ніхто не питав, не просив і, напевно, ніхто б не звинувачував, якби він чесно зізнався, що виконати цього не може.

Отже, цього року я вирішила перевірити його обіцянку на собі. Зайшла в автобус у вишиванці та спитала водія. Бо справа ж не у тих двох гривнях, а в обіцянці мера, яку я особисто чула двічі, в яку повірила. Водій відповідав голосно. Він почав з дотацій, яку отримують не вони, а КП «Електроавтотранс», а закінчив тим, що в нього нема вказівки безкоштовно возити людей у вишиванках. Настрій було зіпсовано. Краще б не питала.

Насправді, ця історія повторюється з року в рік. Раніше влада теж обіцяла, що водії будуть безкоштовно возити, а ті відмовлялися».

Ну, що ж – обіцянка-цяцянка для виборця. До речі, кожного року місцева влада також обіцяє подолати проблему сміття. Однак кількість останнього має тенденцію тільки збільшуватися, причому разом з усіма проблемами водночас.

«Туристичне Прикарпаття поволі обростає горами сміття, - пише газета «Галицький кореспондент».

- Жоден із 27 полігонів твердих побутових відходів на Івано-Франківщині не експлуатується належним чином. Значна частина сміттєзвалищ не обгороджена та не обвалована, не до кожного є під’їзд із твердим покриттям, переважна більшість працює в режимі перевантаження, технологічний процес захоронення відходів не всюди дотримується. Про дезінфекцію та дератизацію на сміттярках здебільшого давно забули.

Крім того, у багатьох містах та селах утворюються несанкціоновані звалища твердих побутових відходів.

Пожежі на сміттєзвалищах – не рідкісний випадок будь-де на Івано-Франківщині. Існують навіть підозри, що власне методом спалювання твердих побутових відходів територію полігонів рятують від їх цілковитого переповнення. Принаймні, як альтернативу до вчасного вивезення сміття із контейнерних майданчиків спалювання відходів час від часу практикували навіть в обласному центрі Прикарпаття.

Через відсутність у більшості сільських населених пунктів спеціалізованих підприємств у сфері вивезення твердих побутових відходів на околицях сіл виникають стихійні сміттєзвалища – у балках, ярах, долинах річок тощо. Скажімо, мешканці села Гута, яке сусідить із карпатською резиденцією президента України, дотепер носять своє хатнє сміття “у скалу”: гірська ущелина над рікою в результаті перетворилася на смердючий смітник.

Державні органи, які покликані стежити за охороною навколишнього середовища та санітарним станом населених пунктів, видають приписи, накладають штрафи і навіть притягують винуватців забруднення до кримінальної відповідальності.

Проте навіть повне забезпечення населення послугами з вивозу сміття не є однозначним порятунком у цій складній ситуації. Всеохопний вивіз сміття потягне за собою ще більше надходження відходів на полігони. Враховуючи дефіцит земельних ресурсів і протистояння населення будівництву нових полігонів, можна буде очікувати ще більшого перевантаження наявних сміттєзвалищ і як результат – екологічної катастрофи в туристичному краї».

Минулого тижня столицю Галичини місто Львів відвідав відомий російський письменник Боріс Акунін. Газета «Високий замок»: дає йому слово:

«Про те, який Львів гарний, розповідати не буду – ви й без мене знаєте. Зауважу лише, що він і справді «город львов». Їх там, упевнений, найбільше поголів’я за межами африканського континенту. Зі самого початку мені привиділось у старому Львові щось дивне, важко визначальне, до того ж трохи знайоме. Поблукавши вулицями і надивившись на людей, я зрозумів, у чому річ.

Це місто побудоване не предками нинішніх жителів. Його будували не для тих, хто там сьогодні живе.

Львів’яни, яких я бачив, – діти і внуки західноукраїнських селян з навколишніх сіл і приїжджих зі сходу. А збудували цю застарілу, але прекрасну габсбурзько-пілсудську фантазію німці, поляки та євреї. Їх нікого тут більше немає. Одних убили, інших – вислали, хтось сам поїхав. Залишилася тільки ностальгія за минулим, якою Львів переповнений вщерть – на мій смак, навіть занадто, на шкоду сьогоденню.

Будинки залишилися ті самі. Але люди зовсім інші.

Цей дисонанс здався мені трохи знайомим тому, що майже те ж відчуття викликав у мене Ленінград, коли я вперше потрапив туди у сімдесяті роки: місто приїжджих. Але про Пітер якось іншим разом. Мене ж дуже цікавила Україна. Три місяці тому я був у Севастополі, та її там не побачив. Зате я чув, що справжню українськість потрібно шукати саме у Львові. Мені дуже хотілося зрозуміти або хоча б відчути, що це таке.

Ні холери я не зрозумів і мало що відчув – занадто короткий був термін. Мені здалося, що українці схожі на росіян, як однояйцеві близнюки: такий же культурний багаж, ті ж книжки в дитинстві читали, ті ж фільми дивилися, навіть телепередачі у нас ті ж самі.

Але є й дві серйозні відмінності — одна зі знаком плюс, інша – зі знаком мінус.

Українцям дуже пощастило в тому, що вони не тягнуть на собі дуже важкий тягар імперської свідомості. Ця спадщина СРСР цілком і повністю дісталася жителям РФ, і ми покірно, навіть охоче крехтимо під цією ношею.

Головна ж проблема України, на мою думку, полягає в тому, що ця велика країна не пояснила ні світові, ні самій собі, чим вона, власне, є. Розумієте, до Росії можна ставитися як завгодно, але пояснювати, що таке Росія і російськість, нікому не потрібно; набір кліше і легко впізнаваних символів добре відомий.

А ось що таке «українськість», що об’єднує людей, які живуть на цій території, і куди вони всі разом хочуть рухатися, зовнішньому світу поки що не зрозуміло.

Я поспілкувався з дуже симпатичною львівською професурою, яка у нас тут має славу розплідника українського націоналізму, і був здивований, коли переконався, що питання про національну українську ідею занурює їх у задуму. Адже новій країні, яка щойно зароджується, без ясності в державній і культурній самоідентифікації обійтися неможливо. Подумавши, один із львів’ян сказав: «Ми – країна, яка виникла на перехресті культур і стику імперій, тому наше гасло має бути «мультикультуралізм і терпимість».

Огляд преси підготував Андрій Микитин, «ОстроВ»

фото погляд

  • Опублікувати в:
  • Facebook

Система Orphus

Залишити коментар


Notify me of followup comments via e-mail. You can also subscribe without commenting.

Погода, Новости, загрузка...