“За кусок черствого хліба продали пів села”: партизанський рух УПА на Тернопільщині у 1946 році

Ми отаборилися в лісі коло невеликого горбочка, покритого густими  колючими кущами. Нас тоді було шестеро: «Крук», «Вірний», «Козак» – хлопці з села Манево, “Хрін” з села Решнівка, “Максим” з Малого Кунинця і я – “Чайка”. А це було в липні 1946 року. 

Вже вечоріло, кругом чисте небо і тільки гілля дерев поширювало тихий лісовий шум. Ми голодні і майже нічого з їжі коло себе не мали. А пити так хотілося, тому вирішили, що “Козак” піде до джерела, а ми посидимо і трохи віддихнемо. Адже десь за метрів п`ятисот мало бути джерело. У нас з собою дві двохлітрові баклашки, але вони були вже пусті. З ними і пішов  “Козак” в напрямку села Малі Вікнини. Ми чекали і вже пройшло до години, а його ще не має. Тому вирішили всі разом йти по його слідах. Без шуму, тихо, повільно один за одним рухалися по його слідах.

Ще не було темно, але вже вечоріло. Пройшовши коло чотирьохсот метрів ми почули шум. Зупинилися і завмерли. Там говорили між собою енкаведисти. З звуків ми зрозуміли, що вони сидять і про щось між собою розмовляють. А розстилися вони від нас на відстання до трьохсот метрів. А там якраз і було джерело. Тоді ми призупинили свій рух і тихо присіли, замаскувавшись і почали спостерігати за ними. Через декілька хвилин ми зрозуміли, що там тільки два чи три енкаведисти, а решта стрибки. Їх було коло двадцяти добре озброєних.

“Максим” сам родом з села Малий Кунинець тихо сказав нам, що впізнав своїх односельців, які перебували вже тоді в стрибках. Він так розізлився що вже хотів стріляти по них, але ми його схаменали. Він скрипів зубами і казав, що там є зрадники, через яких були вбиті його побратими.

Він шепотів: “Сволота запроданська, зрадники, лизуни більшовицькі, за німців були за Україну, а як прийшли комуністи, то за кусок черствого хліба продали пів села хлопців”. Але він через короткий час зрозумів, що розпочавши стрілянину,  поставить нас у безвихідне положення. Нам здалося, що ці енкаведисти з стрибками чекають ще військову групу. Ми так і не побачили свого “Козака”. Коло них його не було. Так пройшло десь з пів години і до них підійшло ще двох в цивільному одягу, напевне місцеві з села. Їх обступили енкаведисти й про щось почали випитувати.  Розмова між ними тривала до десяти хвилин, потім вони розділились на дві групи і кожну бригаду, показуючи шлях, повів місцевий житель. Ми зрозуміли, що це місцеві донощики, які повели стрибків і енкаведистів, напевне, до виявлених криївок в селі Великі Вікнини. Коли ми почали рахувати тих військових, то їх було більше тридцяти.

Але де ж наш “Козак”? Ми почали його шукати і виявили за сорок метрів від джерела вбитим. Бездиханне тіло нашого побратима. Варвари били його прикладами, а потім відтягнули від джерела. Ми голодні замучені викопали могилу в лісі і там його поховали. Через місяць його могилу показали мамі. Вона бідна ще до 1963 року відвідувала могилу сина. Про цю могилу ще раніше знали і місцеві жителі села Малі Вікнини.  Час пройшов, місце забулося, але в пам`яті людській  “Козак” залишиться вічно.

Після тяжкої ночі ми подалися до села Малий Кунинець. А через день, перебуваючи вже коло села Малий Кунинець, до нас дійшли чутки, що ці варвари більшовицькі закидали гранатами криївки в селі Великі Вікнини і там загинуло три повстанці, серед них добре знайомий “Дуб” – Луцишин Данило народився 1920 році. З 1938 року член ОУН, у червні 1941 року брав участь у звільнені політв`язнів з Кременецької тюрми. Пропогандист УПА. Тіло задрали більшовики в село Матвіївці Шумського району. Родичі потім забрали його і поховали у селі Великі Вікнини.

Коло села Малий Кунинець ми вже добре відпочили і поїли. Там нас зустрів “Карпенко”, він же “Кобець”, “Савич”, “Моряк” – Левенець Юхим 1920 року народження село Федьківці. Надрайоновий провідник ОУН, пропогандист, вояка УПА. Загинув 13 серпня 1946 року коло села Снігурівка.  Донощики доложили у Вишнівецький РВ НКДБ про його місце перебування. Великою групою енкаведистів і стрибків був атакований, відстрілювався і щоб не здатися живим, застрелився. Мертвого енкаведисти доставили у Вишнівець, де протягом двох діб його тіло виставили коло приміщення костела, а потім у ночі вивезли і закопали коло польського кладовища.

При розмові з нами “Кобець” повідомив, що Вишнівецьке НКДБ має кілька солдатів з двома вівчарками, які уміло розшукують схрони. Ці собаки були привезли з Тернополя. “Кобець” нам розповів, як декілька днів тому енкаведисти з Вишнівця прибули на грузовій машині на хутір між селами Бутин та Дзвиняча. Там запустили собак, які за пів години знайшли замаскований вхід до криївки. Потім енкаведисти послали двох стрибків, які почали вести перемовини з повстанцем, що перебував там. Отримавши відмову здатися, вони повернулися. Тоді, плазуючи до криївки, підповз один з стрибків і кинув у криївку аж чотири гранати. Через деякий час наступила тиша і одного із стрибків заставили залісти в схрон. Там перебував тільки один повстанець “Орест” з села Очеретне Почаївського району, молодий хлопець віком двадцянь п`ять років. Його понівечене тіло так і кинули енкаведисти  коло криївки на хуторі і самі поїхали до села Бутин. А уночі родичі забрали “Ореста” і поховали на цвинтарі в своєму селі Очеретно. “Кобець” порадив нам добре маскуватися і не лишати ніяких слідів, щоб енкаведиські Вишнівецькі пси нас потім не виявили.

Перебувши ніч. ми пішли дальше, а саме у села Капустинці та Мусорівці. По дорозі ми побули два дні коло села Колодно, де відпочили і позаліковували свої рани та набралися сил. А увечорі пішли до села Капустинці. Ми стали вже добре замасковувати місця свого перебування, щоб не викликати підозри у енкаведистів, які постійно рискали по полях та лісах. Коли вже почало світати, ми добралися до села Капустинці, а саме до господарства Агрес Матрони. Там нам було приготовлене місце у стодолі, де була велика криївка. Цей схрон ще зробили осінню 1943 року. В ній могли перебувати вісім — дев`ять повстанців. Нас смачно нагодували і ми цілий день спали. Коли заходило сонце, до нас прийшла “Зірочка”, медсестра УПА, вона була у Капустинцях зв`язковою УПА.  Потім приходив Телевяк  – “Чепурний”. Ми мали завдання від районного проводу здійснити напад на групу місцевих стрибків, які перебували в приміщенні сільської ради. Ми були в селі чужими і нас ніхто не міг впізнати. А місцевих могли потім запримітити сексоти і родичів потім переслідувати, або вивезти в Сибір. Так робилося постійно.

Коли на дворі вже було темно, ми тихим ходом подалися до сільської ради. Дорогу нам показував “Чепурний”. Добравшись до сільської ради, ми залягли і почали спостерігати.  Було видно тільки одного вартового коло вхідних дверей, і він дрімав. Більше нічого не було видно. Через пів години “Хрін” і “Максим” принягнули до нас охоронця. Він був такий переляканий, що його штани були повністю мокрі. Виглядав він майже дитиною. Йому напевне ще не було вісімнадцяти років. Більшовики таких силою примушували йти в стрибки, або вивозили до Донбасу на роботи. Він мав гвинтівку, але не мав до неї патронів. Через деякий час він відійшов від переляку і сказав, що в сільській раді спить четверо стрибків, три з села Капустинці і ще один з Колодна. А їх командир пішов  спати до коханки у другий кінець села. Участковий з РВ НКВС подався ще в обід до Збаража. Тоді ми спокійно зайшли в сільську раду, розбили телефон, порізали кабеля, хлопцям прочитали лекцію і нагородили кожного по десять буків по задньому місці, щоб на другий день не змогли сісти та відпустили по домівках. Миттю всі розбіглися, як паршиві школярі. Спалили всі державні більшовицькі документи, забрали зброю та пішли шукати в другий кінець села їхнього командира.  Один із місцевих стрибків показав нам хату. Ми підійшли до вікна і зробили умовний клич, яким його мали повідомити стрибки  при якісь важливій ситуації. Він швидко вилетів напів голим, п`яним і почав питати, що сталося. Коли він побачив нас, то в мить все зрозумів, але було пізно. Його переляканого ми заставили одягнутися, забрали в нього зброю. А його коханці дали двадцять буків, щоб тиждень не могла сісти. Більшовика повели в ліс і там зробили йому суд.  Наш похід до села Капустинці на цьому закінчився. Ми дістали шість гвинтівок, один автомат, один пістолет, двісті патронів і вісім гранат. Дальше подалися до села Чайчинці.

Продовження буде.

Матеріали підготував Олег КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.

-1 thoughts on ““За кусок черствого хліба продали пів села”: партизанський рух УПА на Тернопільщині у 1946 році

  • 23:02 | 31.12.2018 о 23:02
    Permalink

    Слава Україні.Повстанець “Чайка” це не Дзвінярський Теофіль с. Озерна Зборівського р-ну ми розшукуємо про него будь-яку інформацію . Будемо вам вдячні якщо ви щось про цього повстанця знаєте зв’яжіться зі мною за моїм телефоном +380973389406.

Коментарі вимкнені.