Володимир Сушкевич — безмежно закоханий у Тернопіль

Цими днями в обласній універсальній науковій бібліотеці відбувся вечір-спогад «Закоханий в Тернопіль», приурочений восьмидесятиріччю від дня народження тернополянина, автора книжки «Листи до друга», заслуженого журналіста України Володимира Сушкевича.

Мабуть, ще за життя Володимир Леонович став легендою, його статті, репортажі, спогади чіпляли безпосередністю та глибиною, закарбовувались деталями, жили долями тих, кого він згадував. А поза журналістикою Володимир Сушкевич теж був непересічною особистістю — всі, котрі були на зустрічі, — а їх було чимало, й, аби всі мали нагоду сказати слово, вона тривала поза дві години, зійшлись на тому, що це була надзвичайно світла людина, котра підтримувала, була готова допомогти в будь-яку мить.

У своєму слові про Володимира Леоновича завідувачка відділу міського абонементу книгозбірні Тетяна Ковалькова розповіла, що він був ровесником обласної універсальної бібліотеки, а ще другом книгозбірні.

— В одному інтерв’ю Володимир Сушкевич сказав, що захворів книгами на все життя. Про книжки, читання він завжди розповідав з трепетом і любов’ю. Його любили і шанували тернополяни. Напевно, у пам’яті кожного з нас залишаться його мудрі, проникливі очі, іронічна посмішка. Він листувався із великими письменниками, зокрема, Олесем Гончарем, Максимом Рильським, Самуїлом Маршаком. Нас завжди вражали його енциклопедичні знання. Як захоплено Володимир Сушкевич розповідав про публікації, надруковані в улюблених часописах «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро», «Всесвіт», «Новий мір», «Іностранная література». Він часто долучався до заходів у нашій бібліотеці. Зокрема, до організації виставок — представляв свої добірки мініатюрних книжок, вирізок із газет і листівок про Тернопіль, екслібрисів, — розповідає пані Тетяна. — Його «Листи до друга» не втрачають популярності серед читачів.

Усі, хто виступав у цей день, пригадували випадки, пов’язані із Володимиром Леоновичем. У них він поставав дотепним, самоіронічним, надзвичайно добрим і життєлюбним.

Друг Володимира Леоновича, лікар Юрій Заводович назвав його безмежно закоханим у Тернопіль — без цього міста Володимир Сушкевич себе не уявляв.

— З Польщі від свого двоюрідного брата я отримав книжку Чеслава Бліхарського «Тернопіль, затриманий в кадрі пам’яті». Коли показав її Володимиру Сушкевичу, він був захоплений, читав її тижнів зо три. А потім повернув зі словами: «Знаєш, якби вона була без дарчого підпису, то вкрав би її в тебе, але ось, віддаю». Жартував, звісно, — пригадує Юрій Заводович.

Пан Юрій запам’ятав Володимира Леоновича як спокійну, допитливу, зацікавлену життям людину, а його скромність була неперевершена. Пан Володимир майстерно володів словом, його фрази були влучними й змістовними, як приклад пан Юрій згадав вислів друга про акторку Сусанну Коваль: «Маленькі міста не можуть собі дозволити мати великі театри, але ніхто не може позбавити права маленького міста мати великих акторів».

— До себе тато був дуже само іронічний та критичний, а інших дуже цінував і поважав, усіляко допомагав. Найжорстокішою фразою нашого століття він вважав «це ваші проблеми», казав, що коли її чує, йому ніби ніж у серце встромляють, він вважав, що люди мають залишатися людьми, відгукуватись на проблеми та біди інших. Він чим міг, тим  допомагав, — розповідає донька Володимира Сушкевича Оксана Пиріг. — У тата були сестри Надя та Іра. Іра мала п’ятеро дітей. Якось ми приїхали до неї, а квартира маленька… Він каже: «Ірка, як ти ту живеш». Вона відповіла, що як виходить, бо не дають хату. Тато відповів: «Зараз щось зробимо». Сів, написав лист до Брежнєва. Проходить якийсь час і тьоті Ірі дають весь перший поверх. Він умів не просто написати, а подати по-особливому.

Заслужена журналістка України, колега Володимира Сушкевича Галина Садовська додає:

— Думаю, то ходив ангел по землі. Жодного поганого слова ні про кого не сказав, усім намагався допомогти. Скількох журналістів він поставив на крило! Пам’ятаю, як навчав: «Треба аби речення короткі, а слова смачні». Він був унікальним знавцем слова. «Вільне життя» — була його газетою, яку він дуже любив.

Анна Золотнюк.

Фото Василя Бурми.