Жителька Тернопілля у 90 років ще може вселити нитку у голку
У жовтні поважні ювілеї – 90 років, відзначили жительки Бутина, Збаразького району, Тернопільської області, Єфросинія Ткачук та Ганна Палеха.
Переступивши життєвий поріг на сотню, Ганна Палеха бідкається, що здоров’я уже сильно її підводить – погано бачить, чує, має задишку і тяжко ходити. – Без силу живу – каже сива, тендітна бабуся. – Але діти доглядають. Милосердна щораз приходить, допомагає. Тільки щоб здоров’я було і щоб тепло на дворі, бо дуже люблю погрітися на сонечку.
Ганна Іванівна уже десять років живе у племінниці Марії, бо своєї сім’ї не мала. Так співпало, що на 90-ліття бабусі на подвір’ї відгуляли ще й весілля внука. Отож свято для Ганни Палехи було подвійним.
Інша ювілярка – Єфросинія Миколаївна Ткачук, – жвава та весела співрозмовниця. У свої дев’яносто жінка навіть ще всиляє в голку нитку. І на вигляд молодша своїх років. На питання у чому секрет довголіття та такої бадьорості у поважні літа бабуся відповідає: – Не знаю, доню, болить вже все. Але ще Господь дає, що й нитку всилю у голку. Маю зо три сотих города. Милосердна вже посадила мені часник. Цибульку посаджу. Індики тримаю. На ювілей одного зарубала, то люди мали що їсти (сміється – авт.). Робота для мене, то є розвага. Не можу сидіти без діла. Здається, що живу доки ходжу.
А ходить Єфросинія Миколаївна ще й до церкви. Не так часто як хочеться, але ходить. От і тепер збирається на сповідь.
Переживши дві війни, голод, злидні жінка каже, що хочеться, щоб нині за таких людей як вона держава дбала більше. – Що з тої пенсії – 800 гривень. Молоді ще рух якиїсь мають, раду собі дадуть. А ми таки обіджені. Як би мене завезли до Києва, то я би знала що сказати депутатам.
А нині за допомогу і піклування Єфросинія Ткачук завдячує заввідділом соціальної допомоги вдома Ігорю Савчуку, а також соціальному робітнику Ганні Черняк, яка дбає про неї.
За словами директора терцентру Оксани Смолій, одинокі люди похилого віку потребують особливої опіки та уваги. – Дивлячись на цих стареньких, завжди ставлю себе на їхнє місце, – каже Оксана Василівна, – тому намагаємося створити для них домашній затишок, оточити турботою, щоб вони відчували себе потрібними.
Коментарі вимкнені.