Лиш від життя собачого собака буває кусачою

Чергове повідомлення про напад собаки, цього разу, на дитину примусило повернутись до теми «Собаки в місті».

Тема дражлива і, судячи з інтенсивного коментування статті, надзвичайно актуальна. Одразу хочу пояснити, що мова вестиметься з урбаністичної точки зору. Тобто, з точки зору міщанина, скажімо, як мінімум, у третьому поколінні. Інакше згубиться сенс розмови і все повернеться до ідіоми «Пес має жити в буді». А це – неправильно, якщо ми міщани. Хоча обидві тези справедливі і мають право на життя. Якоюсь мірою, звичайно.

Собака в місті – річ звична і така ж стара, як і самі міста. Не хочеться заглиблюватись в історичні хащі, але нагадаю, що домашні тварини у міських жителів звична річ ще з часів Римської Імперії чи ще давніших староєгипетських. Собаки, коти у домівках компенсували міським жителям брак їх історичної спадкової єдності з живою природою і служили своєрідними психологічними компенсаторами дещо підвищеного, аніж зазвичай, ритму міського життя. Це були своєрідні віддушини всіх непорозумінь і стресів, якими наповнене життя міщанина. Породи собак, що утримувались в домівках, також були розмаїтими. Від величезних сторожових мастифів до мініатюрних шпіців і пінчерів. Кожен мав змогу обрати за вподобаннями, можливостями й потребами. Скажімо, м’ясники Баварії обирали могутніх ротвейлерів, а самітні літнього віку дамочки – шпіців чи болонок. Що ті, що інші улюбленці були найкращими для господарів.

Обираючи між ротвейлером і, нехай, болонкою відповідальний господар мусів зважити увесь тягар, що ляже на його плечі з утримання чотириногого вихованця. Місця утримання, фінансових можливостей, наявності вільного часу для догляду, особистого вміння у поводжені з твариною. Лише зваживши всі ці чинники господар з почуттям відповідальності обирав для себе чи варто заводити тваринку у домі, чи це крок стане не підйомним тягарем і знущанням, як над худобиною, так і над собою та оточуючими.

Але це за умови відповідального господаря. Нині, здебільшого, собак заводять за модою чи примхою безрозсудного малолітнього чада, якому хочеться мати щось таке, чого немає в інших. Ну, хоча б, ірландського вовкодава, що лише своїм зовнішнім виглядом викличе нервовий зрив і втрату молока у більшої половини юних мамочок будинку й енурез у ¾ їх нащадків.

Де вихід? І чи він є взагалі?

Можна, звичайно, як це пропонує 90% дописувачів напріч заборонити утримання собак і котів в багатоквартирних будинках, а тих, що ще залишились потруїти, постріляти, подушити і т.п.  Звичайно, можна. Тільки потім не дивуйтесь і не робіть квадратних очей читаючи про звірства малолітніх «джеків-різників», що мандрують нашими вулицями й парками. Не ремствуйте зустрівшись віч-на-віч з маньячачим садюгою у шкільній формі, який з м’ясом вириватиме з ваших вух сережки і непристойно приставатиме. Не ремствуйте – розслабтесь і отримуйте задоволення. Де взаємозв’язок? Я не психолог і не психіатр. Вони вам доступніше пояснять. Я ж лише констатую.

Натомість можу запропонувати ось таке. Як людина, що все своє життя прожила в мирі і дружбі поруч з собаками у квартирі й утримувала від 80-ти кілограмового ротвейлера Шварца до тендітної такси Ніки, вихід бачу у жорсткому посиленні правил утримання домашніх тварин. Починаючи від покупки і закінчуючи їх захороненням. Слід довести до свідомості членів громади міста одну дуже просту істину – утримання домашніх тварин – задоволення дороге й доступне не кожному.

По-перше, належить ввести ліцензію на покупку собак сторожових, бійцівських, мисливських порід, так званих, метисів, а простіше – дворових, вагою понад 15 кг, у якій би були прописані вимоги до особи господаря, місця утримання тварини, фінансових можливостей і т.п. Вартість такої ліцензії має становити не менше як три мінімальні заробітні плати. З подальшим щорічним податком у розмірі трьох мінімальних зарплат на рік.

По-друге, власники тварин декоративних (кімнатних) порід, тих таки метисів та мисливських собак масою до 15 кг обкладаються податком у розмірі двох мінімальних заробітних плат, для пенсіонерів – пенсій, на рік, з можливістю сплати щоквартально, чи щомісячно.

Встановити суттєві штрафи за вигул собак, для яких це є обов’язковим, без намордників, без повідка, неповнолітніми особами, які не є власниками тварин. Таку ж відповідальність встановити і для власників собак кімнатних порід за вигул без повідка.

Фіксацію порушень і контроль за виконанням покласти на міську поліцію. А не бабусь з городиною ганяти!

Можна і треба розробити подібні правила і неухильно слідкувати за їх дотриманням.

Кошти, що надходитимуть від реалізації штрафних санкцій направляти для облаштування реальних майданчиків для вигулу собак та на належне утримання притулку для бездомних собак. Наявних у місті бродячих собак ВІДЛОВИТИ і розмістити у притулку з подальшим утриманням.

Просто потрібно шукати можливості для вирішення існуючої проблеми, а не причини для невиконання.

А на останок хочу сказати ще таке. У тих бідах, де знаряддям є собаки їх вини немає. Вони просто ведуть себе відповідно до обставин. Які обставини – така й поведінка. Винні ми з вами. Одні через те, що є негідними господарями тих, кого приручили і вже цим зобов’язали себе до відповідальності. Інші через банальне незнання правил співіснування з живою природою.

Як ви думаєте, що зробить дворовий пес, коли його пхнути ногою?

Олег Мартинюк