Світлана Мичко про вибори й «аморалку» у Тернополі

Пишу цей матеріал напередодні виборів, але коли ця стаття побачить світ, уже будуть відомі їх результати. Впевнена, що дуже багатьох вони розчарують, і ми почуємо стільки розмов про фальсифікації, маніпуляції, пресинг, адмінресурс тощо. Не сумніваюся в наявності цього всього і відповідному впливі на результат, але хочеться підняти і тему дещо іншого фактора. Того, як впливає на результати виборів позиція і поведінка власне виборців, тієї самої маси народу, яку називають електоратом. На серйозну аналітику в цій публікації не претендую — це, швидше, буде щось на кшталт невеселих «замальовок з натури». Не хотілося б і когось принизити чи образити, але факти залишаються фактами. І особисто мені моя людська і професійна совість не дозволяє про них не написати. Звичайно, описуване далі аж ніяк не стосується всього українського народу, однак стосується досить багатьох. І поки не зміниться свідомість цих багатьох, доля України, очевидно, не зможе кардинально змінитися на краще.

Бабло перемагає зло

Почну з реальної картинки. За недільним обіднім столом — звичайна тернопільська сім’я моїх знайомих. Батько, мати і двоє синів–студентів. Батько працює у штабі об’єднаної опозиції, мати допомагає виготовляти друковану продукцію для «регіоналів», сини розповсюджують агітматеріали ще іншої політичної сили. Думаєте, вони ведуть під час трапези дискусії на політичні теми і до хрипоти сперечаються, за кого варто голосувати? Помиляєтеся. Досить емоційно вони обговорюють суто матеріальну сторону питання: кому скільки вдасться на цих виборах заробити і як це допоможе полегшити сімейні витрати.

— Слухай, а усім на якусь одну партію чи хоч на не «ворожі» не можна було працювати? — запитую розгублено у господині дому, оскільки абсолютно не уявляю такої ситуації у власній сім’ї.

— Та вже як вийшло прилаштуватися, головне — гроші заробити! — відповідає вона.

— І не сваритеся з чоловіком через те, що ніби по різні сторони «барикад»?

— Ти що, смієшся? Він мене сам прилаштував через одного свого співробітника, бо в їхньому штабі вже вільних місць не було. Та й які там барикади?! Ми ж обоє для сім’ї стараємось, бо хлопці он поступили, видатки великі. А ті партії — вони всі однакові.

— Ну а діти? Це ж поганий приклад для них, вони ж вважатимуть вас лицемірними, безпринципними, безідейними врешті–решт. І за кого, до речі, ви голосувати збираєтесь?

— Та про яку ідейність і принциповість ти говориш?! Он подивися на тих політиків, де вони в них?! А голосувати ми взагалі не будемо, бо 27–го мусимо до рідні на весілля аж у Київську область їхати.

Дискусію зі знайомою я тоді припинила, зрозумівши, що ще трохи, і вона на мене образиться, а то ще й посваримося. Але біда в тому, що подібних сімей я знаю чимало. Причому в більшості своїй це люди ніби й непогані, інтелігентні, і з вищою освітою, а дехто ще й при непоганих посадах. То що в такому випадку хотіти, наприклад, від затурканої сільської бабусі з неповною середньою, єдиним джерелом інформації у вигляді радіоточки–«брехунця» і копійчаною пенсією?

«А шо дасте?!»

З однією такою бабусею теж спробувала подискутувати після зустрічі селян з одним кандидатом, де вона була присутня і гіперактивна. Зокрема, коли надійшов час запитань, бабуська на весь зал обшарпаного сільського клубу заволала: «А шо ви нам дасте?! Дайте на церкву або на школу! Он Добренко (умовне прізвище одного з кандидатів на тому окрузі. — Авт.) нам дорогу кладе, то ми хочемо за нього голосувати, хай він навіть від влади!». Спроба пояснити бабусі, що дорогу кладе державне відомство за бюджетні гроші, а Добренка туди просто «примазують», оскiльки він хоч і зареєстрований самовисуванцем, насправді є провладним кандидатом, не увінчалися жодним успіхом. Як і наступне моє пояснення, що якщо таких Добренків у новій Верховній Раді буде більшість, то бабусине село скоро взагалі зникне з карти України. Контраргумент звучав один і «залізний»: «Але ж дорогу кладе!».

Виборці стали прагматичними — так м’яко охарактеризували експерти тенденцію виборів–2012 . Для прикладу цитую одного з них, представника Центру євроатлантичної інтеграції Тараса Жовтенка, яку він висловив у коментарі одному з центральних ЗМІ: «Парламентська виборча кампанія 2012–го показала, що проблеми євроінтеграції та НАТО, газові суперечки з Росією, мовне питання та інші політичні фактори перестали бути для виборця ключовими, і свій ви­бір українці будуть робити, спираючись на конкретні досягнення того чи іншого кандидата (мається на увазі — конкретні матеріальні речі, зроблені для виборців ще до голосування. — Авт.). Відремонтована школа, яка роками перебувала в аварійному стані, тепер цінується виборцем вище, ніж найжорсткіша позиція з приводу НАТО. І, отримавши можливість голосувати одночасно і за партію, і за кандидата–мажоритарника, у другому випадку виборці все частіше демонструють прагматичний підхід. Це виклик політикам. Двадцять років ніхто не відповідав на запитання «Чи буде у нас нова поліклініка?», яке звучало на мітингах від виборців. А потім люди просто перестали ходити і на мітинги, і на виборчі дільниці. І тепер ті, хто хоче потрапити у владу, просто змушені не придумувати красиві концепції і програми, а «будувати поліклініку».

Зi словами пана Тараса абсолютно згідна. І хоч «за ідею» за партійними списками люди ще голосують, стосовно мажоритарників переважна більшість хоче отримати від кандидата щось конкретне «тут і вже», ще до його можливого обрання. Тому впродовж кількох останніх місяців у селах Тернопільщини можна було спостерігати змагання кандидатів у будівництві церков, ремонті шкіл і клубів, закупівлі меблів та іграшок для дитсадків тощо. Медики, педагоги та інші представники бюджетної сфери відверто говорили: «Хоч би частіше ті вибори, бо тільки в цей час можна отримати бодай часткове забезпечення необхідним». Що ж, з одного боку, воно, звісно, добре, що проблеми вирішують хоча б так. Однак чи не призведе це до ще більшого поглиблення цинічності і вже остаточного викривлення свідомості суспільства ?

Матеріальне в руці чи совість у небі?

Найгірше, звичайно, коли люди тупо продавали свої голоси за 200, 300 чи 500 гривень. Не думаю, що така сума може відчутно поправити чиєсь складне матеріальне становище, тому це вже не прагматизм, а, швидше, цинізм і аморальність. Не виключаю, що частина таких людей справді зневірилась у політиках узагалі, але ж як мінімум нерозумно через негатив у минулому перекреслювати можливості майбутнього. Та й навряд чи цинізм діючої влади можна перебити цинізмом громадян, останній ще більше сприятиме першому. Звертаючись до виборців незадовго до голосування, голова Інформаційного управління УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря) нагадував їм, що, «продаючи голос на виборах за будь–що, починаючи від символічної вже гречки і закінчуючи солодкими обіцянками, які вочевидь є нездійсненними, людина ганьбить себе як особистість і як громадянина». «Тому нехай не скаржиться потім, чому ми так погано живемо, чому не приймаються правильні закони, чому крадуть гроші і так далі», — говорив він. Не знаю, чи вплинув на свідомість певної частини електорату заклик авторитетного священнослужителя. Зате знаю священиків провінційних церков, які азартно вступили в гру під назвою «зароби на кандидатах». Правила прості — кожному обіцяється підтримка (читай відповідна «обробка» електорату), з кожного береться певна сума на церковні потреби, відтак при освяченні нової каплички дякують і роздають грамоти усім. Ні, грошей небідних людей на церковні потреби мені, звичайно, не шкода. Мені шкода того впливу, який все це має на авторитет церкви. Бо виходить, що й у храмі людину підштовхують до того, що вибирати треба «матеріально».

Великі апетити «сторожових псів»

Ну і наостанок не можу не згадати про засоби масової інформації, бо ця тема особливо близька і болюча. А щоб не бути голослівною у «звинуваченні» колег, пошлюся на результати масштабного медіа–моніторингу, проведеного асоціацією «Спільний простір» та комітетом «Рівність можливостей» за підтримки спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі». Роблячи попередні підсумки майже напередодні виборів, голова комітету «Рівність можливостей» Олександр Чекмишев на прес–конференції в УНІАН однозначно заявив, що виборцям складно зробити усвідомлений вибір, отримуючи інформацію з українських ЗМІ. За висновком експертів, причини в тому, що «ЗМІ та журналісти при висвітленні виборчої кампанії перебували під тиском редакційної політики власників, переважно лояльних до партії влади. Внаслідок цього виборчих новин було недостатньо від загального контенту, виборці були недостатньо поінформовані, щоб голосувати свідомо, а самі медіа не забезпечили рівного доступу політичних суб’єктів».

Усе правильно, але мушу додати і ще дещо. Не думаю, що на моїй рідній Тернопільщині є багато лояльних до партії влади власників ЗМІ, при цьому всі більш–менш тиражні газети були по зав’язку забиті проплаченими «джинсою», піаром та антипіаром. Натомість власних текстів iз розумним і чесним аналізом, які б реально допомогли виборцям зорієнтуватися, було мізер. І якщо раніше була ще надія на так звані нові ЗМІ, переважно місцеві інформаційні сайти, то ці вибори показали, що і більшість iз них взяли за еталон політичне заробітчанство, склавши фантастичні прайси за «хвалити–не хвалити» і «мочити–не мочити». Так, на популярному тернопільському сайті одному з замовників «мочилово конкурента» оцінили удвічі дорожче, ніж традиційний піар, і ще удвічі більше запросили, щоб не виставляти будь–який чорний піар проти самого замовника. Тобто будь–який «каприз» за ваші великі гроші, а от як з елементарною совістю? Я розумію, що від легких грошей відмовитися важко, але, вибачте, це вже зовсім не журналістика, а дещо інше. Люди ж всю цю проплачену «бурду» читають і їй вірять.

Особисто мене «добив» наступний факт. Тернопільський прес–клуб у рамках реалізації передвиборчого проекту замовив абсолютно незалежне соціологічне дослідження щодо рейтингів партій і кандидатів та оприлюднив результати на своєму засіданні. Так от, ці результати, які були особливо важливі для виборців на тлі купи попередніх фальшивих соціологій, на місцевих сайтах чомусь узагалі не оприлюднили (щоб не псувати настрій основним замовникам?). А один зі ЗМІ додумався нишком узяти гроші з людини, яка стояла в цьому рейтингу першою. Уявляєте?! То уявіть собі подальший розвиток «демократії», у якої такі «сторожові пси».

Україна молода

-1 thoughts on “Світлана Мичко про вибори й «аморалку» у Тернополі

  • 17:03 | 2.11.2012 о 17:03
    Permalink

    А чому пані Світлана Мичко не повідомляє в своєму публіцистичному есе, на якого кандидата вона у прес-службі працювала і що “радила” робити зі ЗМІ??? Світалано Борисівна, шановна, будьте ж до кінця відверті. І хоч ваш кандидат навіть в трійку лідерів не потрапив, але також не цурався і тиску на ЗМІ, і підкупу…Писати у всеукраїнські ЗМІ – це одне, але ж місцеві то знають що до чого, тим паче представники ЗМІ…

  • 17:54 | 3.11.2012 о 17:54
    Permalink

    А на кого Мичко працювала?

  • 21:06 | 6.11.2012 о 21:06
    Permalink

    пані Світлана Мичко працювала на Ломаковича, котрий товк сайт “Про Все” дві доби за правдиву статтю про його афери на посаді керівника БМ-Банку

Коментарі вимкнені.