“Потрібно, то ріжте”. Історія військового, який втратив ноги в Часовому Яру
Назар Вікторовський пішов добровольцем на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. Чоловік втратив ноги після поранення у Часовому Яру, але пройшовши реабілітацію, почав працювати у поліції Тернополя. Ось його історія.
“Пам’ятаю, що нас привезли в покинуті гуртожитки. Ми облаштувалися, а через чотири дні прилетіло. Я опритомнів у суцільній темряві. Ноги чимось перетисло. Через декілька годин я перестав їх відчувати. Але навіть тоді не міг подумати, що їх відріжуть”, – пригадує ту добу тернополянин Вікторовський.
Йому – 35 років. До повномасштабного вторгнення працював машиністом на залізниці у Тернополі. Робота подобалася.
24 лютого 2022 року стало шоком для сім’ї Назара, як і для мільйонів інших українців. Вже 28 лютого чоловік зібрав речі і разом з двоюрідним братом пішов у військкомат. Вони стали добровольцями, однак потрапили в різні бригади.
Назар розповідає, що дружина Наталя і 6-річна донька важко сприйняли те, що він вирішив воювати.
“Вони намагалися мене відмовити, але я не чув їх. Добре, що дружина не плакала”, – пригадує Назар. І додає, що вона заплакала лише раз, коли почула, що він поранений і йому відрізали ноги.
Відчував, що буде війна
Назар розповідає, що з дитинства мріяв пов’язати себе зі сталевою професією. Так він називає роботу на залізниці. Але додає, що ніколи б не міг подумати, що одного дня в нього ноги теж будуть зі сталі.
“Чомусь мені подобалися поїзди, колії. Грався іграшковими залізницями, а тоді після 9 класу вирішив вступати в залізничний технікум. Потім продовжив навчання в Харківській залізничній академії і паралельно вже працював”, – розповів Назар.
Чоловік розповідає, що кілька місяців перед повномасштабним вторгненням часто думав, що от-от почнеться серйозна війна. Однак 24 лютого стало шоком.
“Чотири дні я був з рідними, а 28 лютого ми з двоюрідним братом все-таки вирішили піти у військовий комісаріат. Мої рідні не знали, де я, що роблю. Я вирішив їм не казати. Я сказав їм, коли на військкоматі вже пройшов медогляд і мене визнали придатним”, – додає тернополянин.
Василь, так звати брата Назара, брав участь у боях, його кілька разів контузило.
“Він служив у десанті 81 окремої аеромобільної бригади. Від контузій в нього почала німіти права рука, стало дуже не добре. Після комісії йому призначили 3 групу інвалідності. Зараз він не служить”, – розповідає Назар Вікторовський.
Сам він каже, що добре розумів, що таке військо. У 2009-2010 роках Назар проходив строкову службу у протиповітряній обороні.
Він був старшим оператором радіотехнічної станції, сидів за радаром і виявляв ворожі цілі. Однак призвали його як звичайного піхотинця в 24 окрему механізовану бригаду.
Назар разом з іншими добровольцями два місяці навчався у Львівській області. Після того почалася важка служба. У липні 2022 року їхній підрозділ перевели у місто Часів Яр на Донеччині.
На п’ятий день у будівлю, де дислокувався підрозділ, прилетіли ракети.
19 годин голосно молився
Назар припускає, що їхні позиції хтось міг здати російським солдатам. У липні 2022 року ракети прилетіли в будинок у Часовому Яру, де перебував чоловік. Він згадує, що багато кому вдалося врятуватися.
“Я пам’ятаю, що я був на другому поверсі. Це вже був вечір, і тоді відчув вибух. Від сильного удару втратив свідомість. Отямився приблизно за дві години. Всюди було темно, і я відчув, що мої ноги до колін перетиснуло бетонним перекриттям і камінням. Своїх побратимів не бачив, але чув, як вони кричали”, – пригадує той момент Назар.
Інших поранених чоловік не бачив, бо була суцільна темрява. Тоді він хотів лише одного – щоб його чим швидше знайшли і витягнули, і він дуже зрадів, коли почув рятувальників.
“Я пригадую, що весь час я голосно молився. Коли молився, то не відчував болю, а коли переставав, то він повертався. Там в темноті я ще знайшов дві пляшки води і спочатку поливав на себе, щоб не втрачати більше свідомості. Але під ранок втратив надію, що мене швидко викопають, бо рятувальники пояснили, ще так скоро не буде, завали треба розбирати обережно”, – згадує Назар.
Врешті через 19 годин чоловіка витягнули з-під завалів, але ніг він вже не відчував.
“Я б нікому не бажав такого пережити, але це неймовірне відчуття, коли ти бачиш перші промені світла після того, як себе вже думками похоронив”, – каже чоловік.
Про ампутацію не казали
Після рятувальної операції Назара одразу відвезли в лікарню. Чоловік вже звідти передзвонив дружині і розповів, що сталося. Жінка хотіла приїхати до нього, однак він заборонив і запевнив, що його переведуть до Львова, де вони вже зустрінуться.
“Як мене витягнули, і я не міг стояти на ногах, то я ще тоді не розумів, що їх доведеться ампутувати. У Львові в госпіталі я пролежав тиждень в реанімації, і ніхто з медиків не обмовився про ампутацію. Вже перед самою операцією до мене підійшов хірург і сказав, що ноги треба відрізати. На що я відповів – потрібно, то ріжте”, – пригадує Назар.
Дружина Наталя пригадує, що в ту неділю, коли сталася трагедія, їй зателефонували, сказали, що Назар був на завданні, йому привалило бетоном ноги, намагаються їх врятувати.
“Я була в шоці від цієї інформації, не могла собі знайти місце, але потім почала молитися, заспокоїлася, знала, що він живий. Я цілу ніч молилася на вервичці і так заснула. Проснулася від нового дзвінка, вже від Назара. В нього такий був хриплий, слабкий голос. Я спитала, як він, чи не болять ноги, а він відповів мені, що не болять, бо їх немає”, – пригадує Наталя.
Чоловік переніс сім операцій. Після хірургічних втручань довго перебував в реанімації, бо були ускладнення з нирками.
Жінка додає, що намагалася не плакати по телефону, щоб Назар не чув. Перед донькою теж не показувала своїх емоцій, а виплакалася вже на роботі, де її колеги заспокоїли і поговорили.
“Я до нього приїхала вже у Львів і була дуже рада його бачити. Ще більше зраділа, коли він міг вже приїхати додому. У нас однокімнатна квартира, і я намагалася полегшити наш побут. Всі речі, які чоловіку треба було самому дістати, я поставила нижче – тарілки, чашки, одяг. У ванній поставила нижче дзеркало, щоб він міг сам побритися, зачесатися. А так в основному, то я завжди подам і принесу, що треба”, – розповідає Наталя.
Вона працює логопедом в реабілітаційному центрі, де займається з дітьми. Також має ще одну роботу за спеціальністю в реабілітаційному центрі в Тернопільській комунальній лікарні № 1, де вже займається з людьми після інсульту, травм голови та з пораненими військовими, яким відновлює мову.
Тому жінка добре розуміє, яку велику роль відіграє підтримка рідних людей.
Через пів року після операцій Назара направили до Нідерландів. “За кошти Голландії мені поставили там гарні дорогі протези. В Україні навряд чи такі б поставили”, – розповідає чоловік.
Зізнається, що спочатку довго звикав до “нових” залізних ніг. Назар каже, що не приховує те, що в нього протези, і нормально ставиться, коли люди дивляться, або діти показують на його ноги.
“Діти на вулиці деколи біжать такі смішні і кричать: мамо, мамо, дивися в дядька залізні ноги. У мене завжди це викликає посмішку. Їм цікаво, для них я – як робокоп”, – жартує Назар Вікторовський.
З усієї родини чоловіка найлегше травму і протезування сприйняла його 6-річна донька Вікторія.
“Я їй говорив, що поставлять мені залізні ноги, буду ходити, а донька у відповідь – нарешті у тебе не будуть мерзнути ноги взимку”.
Назар і сам жартує та каже, що нарешті за стільки років лікарям вдалося вилікувати його від хронічного болю в колінах.
“Я не соромлюся цього. Я навіть штани не одягаю, а стараюся ходити в шортах. Мені просто так зручніше, бо штани важко одягати і деколи треба поправити протези. Щоб це зробити, то штани треба скинути, а так в шортах швидко поправив і все”, – каже чоловік.
Погляд на рідне місто
Вікторовський розповідає, що його поранення і ампутація змусили по-новому поглянути на рідне місто. Ще рік тому чоловік всюди пересувався у кріслі та зізнається, що це був жах. Якщо в центрі міста влада Тернополя взялася за пониження бордюрів, облаштування поручнів та пандусів, які відповідають нормам, то в районі, де живе Назар, ситуація плачевна.
“Я зараз ходжу на протезах, то можу переступити бордюр або триматися за поручні, а ще до протезування я їздив на кріслі колісному. З пересуванням людей з інвалідністю дуже важко. Є багато пішохідних переходів, де бордюри високі. Можна зробити плавний спуск?” – зазначив Назар Вікторовський.
Назар майже рік рухався за допомогою крісла. Чоловік разом зі сім’єю живуть в квартирі в спальному мікрорайоні “Дружба”. Тож розповідає, що там не те що понижених бордюрів немає, сам тротуар весь в ямах, що важко і звичайній людині перейти.
На думку Назара, місцева влада має більш серйозно зайнятися цією проблемою. Адже чимало військових, які отримали травми, пройшли реабілітацію, і вже повертаються додому.
Нова робота
Після повернення він навіть і не думав про роботу. Однак у березні 2024 року його друг, який працює в поліції Тернополя, розповів про посаду диспетчера лінії “102”. Назар прийшов на співбесіду в новий ситуативний центр поліцейського управління, побув на стажуванні і вже понад місяць як працює.
Назар разом з іншими співробітниками приймає повідомлення про злочини чи адміністративні порушення з двох областей – Тернопільської та Херсонської.
Диспетчерську лінію поліції з Херсона перекинули в Тернопіль через велику завантаженість, адже щодня в цій області відбуваються обстріли, і люди телефонують щохвилини.
Разом з Назаром у центрі стажується ще один військовий, який також пішов добровольцем на війну і зазнав важкого поранення на Донецькому напрямку.
Назар зізнається, що робота складна: люди, які телефонують, усі переважно в стресовому стані.
“Найважче говорити з жителями Херсонщини. Їх днями обстрілюють, люди дзвонять в паніці, кудись біжать. У такі моменти, я не хочу, але пригадую, як я почувався після ракетної атаки. Я їх заспокоюю, надаю підтримку, а паралельно передаю повідомлення наряду поліції в Херсоні на виїзд”, – розповідає Назар.
Робота диспетчера чоловіку подобається. Окрім того, в ситуативному центрі облаштували всі зручності для Назара і ветеранів, які в перспективі можуть працевлаштуватися тут.
За словами головного поліцейського Тернопільщини Сергія Зюбаненка, у центрі зараз працюють 12 людей з інвалідністю. Троє з них – чоловіки, які пішли добровольцями і повернулися з різними травмами.
Доброволець, ексвійськовий, а тепер працівник поліції Назар Вікторовський розповідає, щасливий, що знайшов роботу після такого поранення. І додає, що дякує Богу за те, що залишився живий, й що його донька і дружина поруч.
