Про радість іншого міста, розповіла тернопільська журналістка Анна Золотнюк

Інше місто, як іншу людину, пізнаєш спершу ззовні, а потім зсередини (як пощастить). Але є категорія тотальних незнайомців, цікавих своєю непроникністю. Як Мона Ліза, котра таємничо усміхається, натякаючи на десяток-другий таємниць.

Мовлячи про ще невідомі міста, важко не вживати пафосні слова, пов’язані із сакральністю, флером, романтичністю і чимось таким, що позначає невпевненість і гру на чужій території. І навіть не особливо важливо, чи йдеться про фатально розкручений Львів, чи про Жмеринку ─ головне, як той населений пункт ліг на душу.

Найчастіше образ незвіданого романтичний. А відтак викликає пристрасть, бо залишає багато на роботу уяви. Тому, коли одного разу на одому з будинків Львова прочитала «І місто не місто, і ява ─ не ява», — то було майже як одкровення.

Місто, ніби проявник бажань. Адже сказано — краса в очах того, хто дивиться. Тому, певне, тотальна любов до таємничості пояснюється браком її в точці постійного проживання. Або бажанням чути, що місто веде тебе, — а для того воно має мати вдосталь незнаних ходів. Тому так радо впокорюєшся невідомому — даєш завести себе в тому керунку, куди звертають вулички, відпускаєш себе, закреслюєш маршрути, адже всі дороги так чи інакше ведуть до Риму. І той внутрішній навігатор (певне, так птахи потрапляють із теплих країн додому) приєднується до колективного несвідомого, спроваджує кудись, сам не знаєш куди.

А зважаючи на те, що на приватній мапі білих плям вдосталь, радіє душа, бо на неї чекає ще багато нового.

Анна ЗОЛОТНЮК. 

Коментарі вимкнені.