Дивуюсь, як ще досі тримаюсь, – підсумки за рік волонтера Лілії Мусіхіної

Кажуть, час підводити підсумки…Доця на рік подорослішала, я – постаріла. Другий поспіль Новий рік зустрічаємо без тата.
Сумуємо. Чекаємо. Доня росте, як зілля при дорозі: я день і ніч на Штабі, і Він – ох, як далеко. Він там, де, не зважаючи на заборони, салюти та фейєрверки не припиняються ні на мить…
Перший раз мала йде святкувати з подружками. Я – спатиму. Можливо, відключу телефон. Доволю собі виспатись.
Що було упродовж року? Були врятовані життя. Були погрози, що прикартруплять, покарають! Була реальність – 14 кілометрів до смерті або полону на швидкості 100-120 за годину. І рятівний дзвінок: “Дурне, куди прешся! Розвертайся…” А люди, в автобусі, що їхав назустріч, лише кілька хвилин тому, ховаючи очі, сказали, що в нас по курсу – Дніпропетровськ. Насправді був Донецьк, де мене, м’яко кажучи, трошки не люблять…
Мала щастя митися в бані за кілька хвиль до обстрілу в самому пеклі.
Навчилась заробляти і віддавати. До останку. Навчилась писати інформаційні запити і підписувати їх “Член проводу…” або “Радник…” в залежності від ситуації. Навчилась без страху дивитись в очі чиновникам. Навчилась стискати кулаки і не плакати, широко розкриваючи очі і хапаючи ротом повітря, навіть коли дзвонять,що когось дорогого вже нема… Навчилась хоронити товаришів і побратимів. Навчилась стискати серце в кулак і просто робити те, що мушу.
Написала роман. До біса поганий і до біса правдивий. Його не треба було писати, але я не могла. Воно боліло… Його не треба видавати, але його вже читає ілюстратор. Причому такий класний, що я навіть не могла б про таке мріяти. Його вже прочитала редакторка, яку вважаю чи не найкращою в країні.
Поховала, здається остаточно, свою письменницьку кар’єру, розвалила все своє життя і тепер не знаю, як жити далі. Відмовилась від ряду проектів, в тому числі й усної історії. Не була в жодній експедиції. Не написала жодної науковоїх статті.

Навчилась стріляти і отримала дозвіл на зброю.
Постриглась.
Я просто жила. Мені бракувало творчості, світла, тепла. Але саме життя було як творчий акт. Я вивчала його. А воно випробовувало мене на міцність.
Наступний рік буде ще важчим. Знаю. Тут – або броню на серце, або збожеволіти. Дивуюсь, як ще досі тримаюсь.