«Він живе — і я живу з ним»: історія родини з Чорткова, що пройшла шлях від поранення до нової якості життя

«Уявіть собі чоловіка — сильного, кремезного, що піднімав важкі гирі, мав усе під контролем, а потім — після поранення — залишився без ніг і рук. Як йому з цим жити? Звідки в нього може бути стабільна психіка?» — щемливо ділиться 55-річна Наталія Дубова з Чорткова.

Її чоловік Олег, колишній працівник залізниці, після початку повномасштабного вторгнення пішов захищати Україну. Через рік під час артобстрілу снаряд, який не розірвався, все ж завдав нищівного удару — Олег втратив обидві ноги вище колін. Врятувало життя те, що поблизу був побратим, який вчасно наклав турнікети.

Відтоді Наталя не відходила від чоловіка ні на мить — шпиталі, реабілітації, протезування в США, повернення додому — усе разом.

Коло перше: родина — головна опора

Найважливіша підтримка — від найближчих. Вона повинна бути не на словах, а в постійній турботі, присутності, прийнятті.

«Я просто була з ним поруч. Завжди. І не уявляла інакше. Мені здається, так має чинити кожен», — каже Наталя.

Вона згадує реабілітаційний центр, де вони жили пліч-о-пліч із іншими ветеранами. Один вечір особливо запам’ятався: військовий без рук запитав побратима без ніг і зору, чи не думає він про самогубство. Той відповів: «Ще ні. Бо поруч ті, хто боровся за мене. Не можу їм завдати такого болю».

Наталя пояснює: хоч зовні чоловіки з протезами можуть виглядати усміхненими — всередині це часто суцільний біль і боротьба з собою. Підтримка близьких — вирішальна.

Удома Наталя зробила все, щоб чоловік почувався комфортно. Обладнала дім пандусами, переробила двері, зробила зручну ванну. Вона навіть купила холодильник, з якого Олегу легко діставати продукти. Згодом він сам почав підігрівати собі їжу.

Олег також знайшов заняття: друзі привозять йому свинець, з якого він відливає грузила для риболовлі — хобі, що повернуло йому радість і сенс.

«Він їде на рибалку — щасливий. Я дивлюся — і радію разом із ним», — ділиться Наталя.

Ці слова ніби з вірша Ліни Костенко:

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Коло друге: друзі, куми, колеги, сусіди

Після поранення Олега — тиша. Жодного дзвінка від знайомих. Лише Наталі телефонували, питали, як справи.

«Я вийшла в коридор і зателефонувала кожному — попросила подзвонити Олегу, просто поговорити», — згадує вона.

Багатьом було не байдуже, але люди не знали, як поводитись. Ніяковіли. Не розуміли, що говорити.

Наталя пояснює, що не варто говорити:

• Про війну — якщо ветеран захоче, сам поділиться.

• Про політику — це болить і може викликати гнів.

• Про здоров’я — не треба бажати одужання, бо ампутовані кінцівки не відростають.

Натомість говорити можна про прості речі: погоду, тварин, дітей, побут, хобі. Сім’я Дубових, наприклад, обожнює собак — має своїх і прилаштовує бездомних.

Після дзвінків знайомих Олегу стало легше. З частиною людей контакт відновився, з іншими — ні. Але з’явилися нові знайомства, справжні, щирі.

Плюси маленького міста

Якщо ти ветеран — тебе знають усі.

«Нас знали, нас поважали до війни. На протезування весь світ збирав гроші, а в Чорткові проводили концерти, благодійні ярмарки, змагання, виставки. Збирали школярі й організації. Я писала про це постійно у фейсбуці. І коли ми повернулися у своє місто, люди були частково готові.

Хтось витріщався і прямо казав: “Я такого ще не бачив”, — і Олег не знав, де дітися. Але більшість підходили, дякували, обіймали, казали, який він молодець, що раді бачити. Усміхалися, і він усміхався їм. Це було дуже приємно», — згадує Наталя.

Коли з’ясувалося, що на колісному кріслі Олег не зможе їздити містом, бо Чортків не пристосований для людей з інвалідністю — він не міг подолати високий бордюр, — знайшлися люди, які прислали йому зі США триколісний електроскутер. Чоловік самостійно пересідає з візка на нього і так їздить містом у теплу пору року. Його пропускають, на нього зважають.

Тричі на тиждень ветеран їздить займатися у спортзал. Міський голова виділив для цього соціальне таксі, яке його возить.

Чоловік виходить по покупки на базар. Їде на скутері, біля воріт бере милиці й заходить всередину. Купує, що потрібно, і складає в кошик. Нести його було б важко, тому завжди знаходиться той, хто це зробить: піднесе закупи до скутера.

У великому місті увага до конкретного ветерана значно менша. На нього не витріщатимуться, але й часто пройдуть повз, не допомігши. Суспільство звикло.

«З іншого боку, що більше я спілкуюся з хлопцями, то більше бачу, що вони намагаються виїхати до великих міст, до того самого Києва чи в передмістя, — зауважує Наталя. — Там для них є спортзали, вони можуть брати участь у різних змаганнях. Навіть в “Іграх нескорених”.»

Громадське