«Мисливець» з Тернопільщини: з фермерського поля — на фронт у реактивну артилерію

До війни він вирощував хліб на рідній землі, тепер же боронить її від ворога. У проєкті «Героям слава» – старший солдат реактивної батареї 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола з позивним «Мисливець».

Два роки, місяць і шість днів – саме стільки тривала строкова служба, що несподівано перенесла нашого Героя у саме пекло, розповідають у групі комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП.

– Нас не звільнили, новий призов відмінили, демобілізацію затримали, – так починався бойовий шлях на той час 20-річного строковика, який саме мав демобілізуватися з армії.

Так склалося, що на строкову службу він потрапив за рік до АТО, у 2013-у.

За період служби встиг побувати у внутрішніх військах та в Національній гвардії.

– Ми були несвідомі, не до кінця розуміли, що відбувається, але з цікавістю готувалися до змін і нового досвіду, – говорить «Мисливець» і зізнається: не знав тоді, що ця цікавість швидко мине – перші втрати для нього виявилися найважчими.

Рота «Мисливця» зачищала Сіверодонецьк. На зачистку вони йшли першими: чисельністю однієї піхотної роти ЗСУ, а з найтяжчого озброєння – лише РПГ.

– Відчував розгубленість, – з сумом пригадує той час. – Ми не очікували на такий розвиток подій. Думали, що заходимо після армії, після спецназу, а виявилося, що це були найважчі години у цій війні.

Повернувшись додому, викав до нового життя.

– Ми виходимо звідти іншими людьми, – пояснює вплив війни «Мисливець». – Я намагався адаптуватися: проводив час із друзями, відпочивав.

Батько саме почав займатися фермерством, тож «Мисливець» допомагав йому. Згодом вступив до Бережанського агротехнічного інституту на еколога. Поєднував індивідуальну форму навчання з роботою. Фермерство стало основним заняттям – вирощували з батьком хліб. За чотири роки отримав ступінь бакалавра, але, запрацювавшись, не подав документи в аспірантуру – просто забув.

Натомість, опанував трактор, пройшовши навчання за програмою соціальної адаптації. Досвід переймав від колег, шукав інформацію в Інтернеті, навчався самостійно.

Настав час підвищення кваліфікації. 22 лютого 2022 року – у день свого народження – зібрав документи, пройшов необхідні інстанції. Залишалося відвезти папери в Кременець, як почалася війна.

Новини розбили надії, але він зібрався: купив медикаменти, теплі речі, зібрав рюкзак і сказав братові-студенту: «Вези».

– У Збаразькому військкоматі вибір був між ТрО і 44-ю бригадою, – пригадує. – Друзі радили тероборону, але я, не вагаючись, обрав 44-ту.

У Тернопільській бригаді пройшов три місяці тренувань. Каже, що був готовий до будь-яких завдань.

Він, як і більшість хлопців, не мали справи з артилерією. Однак зовсім не шкодує про вибір, адже потрапив у команду «бородатих», досвідчених, офіцерів, де отримав безцінні знання і досвід.

– Під час бойового злагодження на полігоні ми зрозуміли, наскільки добре нас навчили офіцери, – розповідає військовослужбовець. – За два тижні отримали радянські гармати, вели навчальні стрільби.

У процесі переконалися, що старі зразки витриваліші, не поступаються точністю й дальністю, обслуговуються простіше, але потребують потужних тягачів.

– Якщо іноземна гаубиця «М-777» важить 4 тонни, то наші гармати – 10 тонн, – порівнює.

«Мисливець» на той час не входив до бойового розрахунку – допомагав виставляти гармату або спостережний пункт. Це була його основна задача за напрямком навчань. Хоча, зазначає, що наставники готували так, аби кожен міг виконувати будь-яку функцію: і навідника, і командира гармати – всі були взаємозамінними.

Географія війни нашого героя вела як годинникова стрілка по периметру з півночі, з білоруського прикордоння, – до Запоріжжя.

– На базі нашого підрозділу створили реактивну батарею, – продовжує свою історію герой. – Я певний час був у команді аеророзвідки на спостережному пункті – шукали цілі й коригували вогонь. Згодом пересів на першу реактивну установку чеського виробництва «RM-70», у народі – «Вампір-2», у статусі навідника.

Таких машин, за словами «Мисливця», у нашій армії майже немає.

– Кабіна алюмінієва, не броньована, сидіння, як на табуретці, та при цьому вистрілює тисячі снарядів за рік, – характеризує зброю гармаш. – Снаряди такі ж, як у «Граді», але з додатковою опцією: можуть летіти на 40 км. З урахуванням погодних умов та відстані від лінії фронту впевнено працюємо на 30 км углиб. Здійснюємо до трьохсот пострілів за місяць.

Екіпаж відпрацював систему до автоматизму. Займають позицію і до першого пострілу – до п’яти хвилин, враховуючи складання й орієнтування машини. Покинути позицію можуть за хвилину. Завдяки вбудованому комп’ютеру, 95% роботи виконується кнопками. Майже все робиться з кабіни. Лише дві операції доводиться робити вручну: вивести машину та донавести в напрямку. У старих радянських системах після кожної корекції навідник мав вибігати з кабіни.

Максимум на «Вампірі», за словами «Мисливця», можна випустити 40 снарядів за раз – більше неможливо зарядити. Після цього за 1-2 хвилини можна перезарядити ще 40. Крім боєкомплекту в самій установці, ще 40 снарядів розміщені в боєукладці. Але командування, з міркувань безпеки, не дозволяє возити повний запас, адже подвійний арсенал за спиною – надто великий ризик.

– Найбільше емоцій – коли з першого разу потрапляєш, – захоплено ділиться «Мисливець». – Бувало не раз, що й без пристрілки, без коректури й поправок. Ця установка призначена, щоб накривати квадрат, площу.

Згадав, як наступала немала група піхоти, щедро накрили їх вогнем – завдання було виконано, успішно повернулися на базу.

– Іноді вціляємо в ліс – горить гарно, – додає. – Ймовірно, там скупчується піхота, має озброєння, склади для артилерії, мінометів. Отже, є чому горіти. Бувало навіть в сиру погоду – мокре так гарно не горить (сміється, – прим. ред.)

Війна не завжди приносить такі емоції. «Мисливець» часто переносив нас у більш сіру реальність: Запоріжжя, розбиті села, будинки розвалені, домашня живність, худоба – на «самовигулі». Усі процеси перейшли на природні рейки, цивільна техніка спалена, поля заросли бур’яном, скрізь вирви, а над головами кишать рої дронів.

– Сумна картинка для аграрія, – каже. – На жаль, то наше сьогодення.

Щоправда, зараз від дронів іноді рятують весняні тумани: закривають від ворожих очей.

– У туман роби що хочеш, – емоційно додає військовослужбовець. – Можна підігнати всі господарські питання: дрова, вода, все, що стосується забезпечення життєдіяльності.

Коли роботи багато, роблять сміливо й швидко, бо наступний такий день може бути не скоро.

– Поки нас не видно – ми цілі, – пояснює. – Все робимо так, щоб не було видно ознак життя.

А видати може елементарне. Сміття, за словами Мисливця, – перша демаскуюча ознака, тому не залишають. У холодну пору професійно ховають дим, опалюються по сутінках, коли нічні дрони ще не запустили, а денні вже не бачать.

– Часове «вікно» дуже маленьке, але воно є – з півгодини, – ділиться тонкощами виживання у військово-польових умовах. – Користуємося ліхтариками – тепловізор світла не бачить. Та якщо дрон має ще нічну камеру – ти як новорічна ялинка. Тут не вгадаєш, хтозна, що там літає.