“Я не йшов проти волі Господа”: тернопільський бізнесмен будує храм, якого не було в природі
Собор Православної Церкви України, що зводиться у Тернополі, ще не завершений, але вже увійшов до туристичних путівників і заслужено отримав титул «храмової перлини України». Про нього пишуть українські медіа, ним захоплюються мандрівники. Та за величчю архітектури — глибока особиста історія віри, внутрішнього поклику та справжнього християнського служіння йдеться на сторінці Україна Православна.
Головним будівничим собору є тернопільський підприємець Юрій Петрик — людина, для якої храм став справою життя. Його історія вражає не менше, ніж сама святиня, що зростає в Тернополі.
«Я не обирав стати будівничим собору. Я просто не йшов проти волі Господа», — розповідає Юрій Іванович.
Колись — успішний бізнесмен, сьогодні — людина, що вже понад десять років живе одним проєктом. Не для себе, а для громади, для Церкви, для Бога.
Неможливий храм
Після призначення владики Нестора на Тернопільську кафедру, Юрій Петрик зустрівся з ним як будівельник і вірянин. У місті тоді вже були храми інших конфесій — греко-католицький, московський, автокефальний, а Київський патріархат не мав власного кафедрального собору. Була лише ділянка і громада.
«Я просто відчув: я маю будувати. Я не усвідомлював рівня завдань — просто слухав серце», — згадує пан Юрій.
Так почався пошук. Барокові ескізи, типові проєкти, десятки варіантів, сотні відмов архітекторів, які повторювали: «ви хочете храм, якого не існує в природі».
Нарешті в Харкові, вже після перегляду двох чергових «не тих» проєктів, архітекторка показала дипломну роботу студентки — ескіз храму в грецькому стилі. Саме цей образ став основою майбутнього собору.
Камінь, віра і Костянтин
Собор вирішили зводити з каменю. Натурального, справжнього, вручну обробленого.
«90 відсотків каміння витесали вручну. Я контролював розмір, об’єм, замовляв, привозив. Як у часи царя Соломона, тільки в нас не було бази – ми все шукали самі», — розповідає будівничий.
Сумніви були. Були моменти втоми, навіть внутрішнього спротиву. Але тоді Юрій Петрик звертався до свого духовного покровителя — святого Костянтина.
«Я казав йому: “Дорогий імператоре, у нас труднощі. Але за нами стежить Господь. Виріши це, будь ласка. Це ж твій собор”».
У ті ж роки в Юрія Івановича народився четвертий син. Його назвали Костянтином.
Храм, що живе в серці
Будівництво тривало навіть після початку повномасштабного вторгнення. Адже головне — молитва, а храм це і є простір молитви. Минулого року завершили основні роботи. У медіа широко писали про встановлення куполів, один із яких — найбільший у діаметрі в Україні.
«Я не чекав визнання. Але дуже часто, приїжджаючи до храму, бачу, як люди зупиняються й не можуть приховати свого захоплення», — ділиться Юрій Петрик.
Попереду ще розписи. І хоча хтось пропонує залишити це для нащадків, пан Юрій переконаний — треба довершити справу самому. Мріє, щоб у розписах з’явилися помісні церкви, символ єдності та сили.
«Собор на твою честь, Господи»
Сьогодні собор збудований камінь до каменя, серце до серця — під Покровом Богородиці і молитвами святих. А цього року минає 1700 років від першого Вселенського собору, яким головував імператор Костянтин.
«Я дуже люблю цей собор. Я живу ним. Але знаю одне: навіть маленький храм, збудований сільським священником з громадою, буде для нього найкращим. У храмовому будівництві є своя містика. І в ній — головне не йти проти Божого Промислу», — каже Юрій Петрик.
🔹 Цей храм вже став символом духовного зростання та єдності. Його будівничий — живе свідчення того, як віра й щира праця змінюють не лише ландшафт міста, а й духовну атмосферу всієї громади.
