Ікона святої мироносиці Марії Магдалини з часткою її Чесних Мощей відтепер постійно перебуватиме на Тернопільщині

Удень пам’яті святих Жон-Мироносиць, з нагоди храмового свята парафії села Почапинці Тернопільської Єпархії Православної Церкви України, Митрополитом Олександром (Драбинко) Духівником Фонду памяті Блаженнішого Митрополита Володимира та Головою Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія – Наталією Шевчук, було передано в дар ікону святої мироносиці Марії Магдалини з часточкою її Чесних Мощей.

«Відтепер святиня постійно зберігатиметься в Храмі Святих Жінок-Мироносиць. Переконаний, що від цієї ікони виходить особлива благодать і особливої милості сподобилися ми у Бога, що отримали в дар таку святиню. Я зворушений увагою до нашої невеликої громади та щиро вдячний Його Високопреосвященству, Владиці Олександру за безцінний дарунок. Мені надзвичайно приємно цієї святої неділі подякувати Богові за те, що ми маємо велику радість зберігати у нашому храмі прекрасну ікону святої Рівноапостольної Марії Магдалини з часткою її Чесних Мощей. Постійно пам‘ятатимемо про безкорисливу любов Воскреслого Христа, Він помер, а ми в Ньому воскресли. Він зійшов додолу, а ми в Ньому – через причастя Його Тіла та Крові – сходимо на Небо. Тому ревно і твердо стоятимемо за істинну віру наслідуючи приклад шанованих сьогодні святих Жон-Мироносиць. Радіймо! І віруємомо …»– сказав о.Роман (Будзинський).

Пропонуємо вашій увазі проповідь виголошену Митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським ОЛЕКСАНДРОМ (Драбинко) у 2014 р.Б., в день церковного свята Святих Жінок-Мироносиць.

Опублікована проповідь увійшла до книги «БУТИ ВДЯЧНОМУ БОГОВІ» у 2017 р.Б., видання Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира.

РОЗСУД І ПОЧУТТЯ

Проповідь у неділю свв. жінок-мироносиць

4 травня 2014 року

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Існує думка про те, що чоловіча та жіноча релігійності суттєво різняться. Чоловіки, мовляв, більш схильні до раціонального пізнання, а жінки  – до емоційного; а отже, і шляхи до Бога в них відмінні.

Дійсно, релігійна психологія жінки та чоловіка чітко різняться. Але абсолютизувати ці відмінності не варто. Адже, як чоловік, так і жінка створені Богом за Його образом та подобою і покликані до тієї самої мети – обожнення. І чоловік, і жінка покликані не до раціональності чи емоційності, а до цілісного існування в Бозі. Щодо емоцій та раціо – то це, власне, не шлях, а радше точка відліку. Для чоловіка такою точкою відліку в його релігійності є раціональний аспект буття, а для жінки – емоційний. На шляху до Бога, проте, обоє мають подолати свої природні особливості й досягнути повноти та цілісності існування, коли антагонізм почуття та розуму знімається, а символічним центром буття людини стає розумне серце або серце, в яке зійшов розум.

Одна з молитов Літургії просить Господа пом’янути всіх і все. Але примітно, що в оригінальному грецькому тексті замість знайомого нам виразу стоїть інший: «і всіх чоловіків, і всіх жінок»… Церква є образом Небесного Царства і вже тут, на землі, живе благодатним досвідом Неба. Тому можна було б припустити, реальність статі в ній скасується.

Проте це не зовсім так. Скасовується, власне, не сама стать, а гріховний антагонізм, що існує між чоловіками та жінками… Стать повертається до свого первинного стану – дару Бога людині бути чоловіком або жінкою. Зберігається й сила любовного напруження між ними. Адже, як учить преподобний Максим Сповідник, Бог розділив людський рід на жінок та чоловіків з думкою про гріхопадіння, що відбудеться невдовзі після створення Адама та Єви. Знаючи, що гріх розділить створене Ним цілісне та досконале буття, Бог вкладає в людське існування вічну жагу до синтезу, єднання. Розділивши єдине людське буття між Адамом та Євою, Бог спонукає обох жертвувати собою і шукати повноти…

Чи існує жіночий або чоловічий тип благочестя? Зрозуміло, що існує. Але чи існує жіночий та чоловічий тип святості? Відповісти на це запитання дещо важче. Зрозуміло, що шлях чоловіка до Бога відрізняється від шляху жінки. Але коли йдеться вже не про релігійну психологію, а про реальний досвід життя в Бозі, відмінності між чоловічим та жіночим архетипом не будуть надто радикальними. Пригадаймо, наприклад, подвижницьке життя Марії Єгипетської. У ньому важко знайти щось суто жіноче.  А згадуючи преподобного Серафима Саровського, ми навряд чи знайдемо в його святості щось суто чоловіче. Більш того, ми б могли відшукати в милую чому серці преподобного нібито суто жіночі риси духовності, а в суворому подвижництві матері Марії – риси, які, на нашу думку, властиві виключно чоловікам. Як це пояснити? Річ у тім, що перед перед Лицем Бога долаються усі рівні «закритості» людського буття. Чоловік залишається чоловіком, а жінка – жінкою. Але благодать Святого Духа не скасовує стать, а преображає її таким чином, що природа чоловіка та жінки благодатно преображається та збагачується.

Воскреснувши рано в перший день тижня, Ісус насамперед явився Марії Магдалині, з якої вигнав сім бісів (Мк. 16:9). Як вчить святитель Григорій Палама, тут ідеться про певну симетрію між подіями в житті Старого та Нового Адама. Старого Адама після його створення вперше побачила створена Єва. А Нового Адама-Христа після Воскресіння першими побачили жони-мироносиці… Красива за своєю біблійною архітектурою версія. Але ймовірніше, що ключ до правильної відповіді не тільки в цій символічній симетрії, а й у любові, що привела жінок до Гробу.

Впродовж тисячоліть суспільство та релігійна традиція санкціонували розділення в послухах чоловіка та жінки. Чоловік – це воїн та годувальник. А жінка – матір його дітей. Саме тому не лише в апостольний час, а й сьогодні чоловіки живуть так, ніби життя – це постійна битва, де перемагає не лише найсильніший, а й найвправніший, тобто той, хто не лише володіє силою, а здатен правильно вибудувати стратегію та тактику ведення військових дій. Щодо жінок, то вони й сьогодні живуть передусім досвідом любові та милосердя…

Саме тому біля Голгофи і вранці біля Гробу ми не бачимо апостольської громади, але бачимо жінок. Біля Хреста стоять Пресвятая Богородиця та апостол любові Іоанн. Дещо далі Божого Страдника споглядають жінки, яких Євангеліє називає поіменно. Були тут і жінки, які дивилися здалеку; між ними була і Марія Магдалина, і Марія, мати Якова молодшого та Іосії, і Саломія, які і тоді , коли Він був у Галілеї, ходили за Ним і служили Йому (Мк. 15:40-41). Аналогічну картину ми бачимо і вранці біля Гробу. Що ж до дванадцяти, то вони знову відсутні. Як зазначає євангеліст Марк, свідками поховання, яке звершує Йосиф, були лише Марія Магдалина і Марія Іосієва (Мк. 15:47). Як минула субота, – продовжує свою оповідь Марк, – Марія Магдалина і Марія Яковлева і Саломія купили пахощі, щоб піти помазати Його. І дуже рано, в перший день тижня, як сходило сонце, прийшли до гробу, і говорять між собою: хто відвалить нам камінь від дверей гробу? ( Мк. 16:1-3).

Хто відвалить нам камінь від дверей гробу? Це не риторичне запитання. Бо для того щоб відкотити від печери важкий камінь, який закривав вхід, була потрібна чимала фізична сила…

Утім, нікого з апостолів вранці біля Гробу нема. Любов тут виявляється дієвішою за розум. Адже з погляду розуму смерть на Хресті була не просто програною битвою. Це була повна та остаточна поразка. А тому свою відсутність апостоли не вважають зрадою. Звісно, можна припустити, що після Голгофи вони боялися арешту та переслідування. Але цілком реалістичним є й інше мотивування: йти до Гробу здавалося їм недоречним, бо це був невиправданий ризик.

Апостоли ще не змогли подолати меж своєї розумової природи. А поведінка жінок-мироносиць свідчить про те, що вони вже подолали власну природу обмеженість. « Налякані останніми подіями, апостоли зачинилися в горниці, – пише митрополит Ієронім (Влахос), – а жінки з любов ю, теплотою та мужністю, не очікуючи, доки настане світанок, пішли до Гробу… Їх не налякала ні темрява, ні безлюдність місця, ні варта. А це означає, що аби удостоїтися побачити воскреслого Христа, необхідні любов та мужність».

Зверніть увагу, що відомий грецький богослов тут двічі говорить про мужність. Але ж мужність – це одна із символічних чеснот чоловічої природи!

Благочестя та святість начебто схожі поняття. Але вони існують у двох різних вимірах. Благочестя – ще земна чеснота, а святість – уже досвід життя небесного…

Чи можемо ми звинуватити апостолів у втраті благочестя? Відповідь не така очевидна, як може здатися на перший погляд. Апостолам бракує радше не благочестя, а святості. Апостоли ще перебувають у розпачі. Вони все ще аналізують програну ними разом із Христом битву. А жони-мироносиці вже поруч із Переможцем Христом і вже сповнені радості Воскресіння…

Так шлях любові до Бога виявляється коротшим за шлях розуму…

***

Відмінність між чоловічим та жіночими рисами не можна порівнювати категоріями «вище» або «нижче». Адже ці категорії передбачають антагонізм. Але антагонізм існує лише там, де панує гріх, а життя сприймається як спортивне змагання, де переможець отримує не вінець, а ексклюзивні права на виживання. Натомість Церква розглядає ці ментальні відмінності як привід до єдності у взаємозбагаченні.

«Невтомні жінки! – пише святитель Феофан Затворник. – Іхні очі не знали сну, а віки дрімання, доки не побачили Улюбленого! А чоловіки ніби впираються ногами: йдуть до Гробу, бачать його пустим і не розуміють, що б це означало». А далі святитель Феофан, так само як і ми на початку цієї розмови, міркує про характер любові, яка була в апостолів та жон-мироносиць. Апостолам не бракувало любові, вважає відомий духовний письменник. Але їхня любов була розсудливою і боялася помилитися, тому вона себе проявила лише після того, як вони побачили і торкалися Воскреслого.

«Мироносиці та апостоли, – пише святитель Феофан, – образ двох сторін нашого життя: почуття та розуму. Без почуття життя не життя; без міркування життя сліпе – багато втрачає, а мало дає плоду здорового. Треба поєднувати те й інше. Почуття нехай іде попереду і збуджує, спонукає до дії; розсуд же нехай визначає час, місце, спосіб, взагалі побутовий устрій того, до чого схиляється серце».

Святитель Феофан окреслює тут аскетичний шлях подолання нашого природного та соціального «я» на шляху богопізнання. Аби народитися в Христі як громадяни Вишнього Града Єрусалима, ми маємо померти як громадяни міст Землі, які ведуть свій початок від першого в біблійній історії міста Каїна. Зодягаючись у Христа Воскреслого, ми зодягаємося в повноту та універсальність, де вже немає антагонізму між елліном та іудеєм, багатим та бідним, чоловіком та жінкою, але все прийшло до неподільної та незлитної єдності нового життя в Господі.