Файномістянські діалоги, – невигадана історія

– Альо!!!Ладзю, дитино кохана! Де ти є? На парах? Ну, Богу дякувати! А чого так дихаєш тяжко? Паруєшся? Паруйся, дитино, паруйся там собі. Бо ми з дідом вже вдома.Вечерю при свічах, котру ти нам організував на Новий рік, відбули. Да. Всі пятнадцять діб вечеряли. Ага! Що ж нам ще лишалось робити?
– Забув про нас, кажеш? То всьо молодість.
– Шо, Ладзю? Як вибрались? Та спочатку не могли, бо ще трохи сухарів було. Але потім перейшли з дідом на роздільне харчування : мені – вода, а йому – повітря, то за тиждень дідо схуд і проліз між ґратами. А тоді болгаркою двері зняв і я вийшла . А вуйко Іван зо села нас фірою привіз, бо в маршрутку пенсіонерів безплатно не хтіли брати.
– Шо? Нє, не все вигоріло. Шо там від одного недопалка вигоріти може? То все пожежники позаливали так, шо тепер викидати прийдеться. Але, Ладзю, дитино божа, не бери си то до серця.
– Як ми ся маємо після того, як попелище побачили? Інфаркт? Нє, не дочекаєшся! Ну, правда, дідо послизнувся на чомусь в тому місці, де була вітальня – то не біда. Дідо в нас моцний. Зараз недопалки паркету виколупує.
– Шо поприбираєш, Ладзю? Ми з дідом Муркин лоток тою ж фірою до села відправили. Якраз вмістився. І той вуйко Іван ше зараз по дрова мебельні одну ходку зробить. Передавав вам “дякую” за то, шо не всьо спалили.
– Де пляшки, Ладзю? Нема пляшок. Пласмасові згоріли, а скляних нема. Прийшла твоя дівчинка і забрала. Сказала, шо їй на квиток додому не хватає.
– Як то не дівчина? В капронах, підколінках білих , спідниці в клєтку і червоній курточці? З рожевим чубом, намальована і вся така манірна? Кульчик їден тіко десь згубила з вуха…
– Шо, Ладзю? То Девід Мак Корін. Шотландець?
– Ладзю! Ти хоч сказати, шо свого кореня ти пхаєш, замість дівки у мак-хто-зна-куди Девіда? Шо я ті скажу, Ладзю? То є срака! Тепер ясно, шо то дідо в вітальні на кульочку правнуків послизнувся.
– Нє, нє, Ладзю! Ти паруйся там собі. Самозапилюйся. Не треба йти додому. Я нині в нотаріуса була. Свідкам Єгови всьо запишу. Вони фотографію Мурки обіцяли у “Вартову Башту” вклеїти.
– Шо, шо, Ладзю? Ти ше подбаєш про спадкоємців? Йой! Дитино моя дорога! Ми з дідом про них були подбали… Но, ви ж дідовий матрас з міжнародним валютним фондом і мою панчоху з національними резервами по-дурному обанкротили і пустили з димом.
– Шо, Ладзю? Нє! Мама не поможе з ремонтом. Мама твоя прислала откритку зі своїм новим італійцем і Пізанською вежею. Шо то значить? То значить, шо вона вже зовсім пішла по похилій площині, а ти її гідний син.
– Де я є? В маршрутці. Їду в контору одну контракт підписувати. Який контракт?.. Шо ти, Ладзю! Не дочекаєшся того, кажу тобі ! Ми з дідом ще на твоє повернення з війська польку з ґудзом станцюємо. Якого війська? А я у військкомат їду, контрактником тебе оформляти.
– Як то не хочеш?! А ми з дідом хотіли пятнадцять діб на дачі замкнені сидіти? Від Нового року до Василя.
– От ти, Ладзю, знаєш, як то воно, коли ти сидиш голодний і холодний і бачиш, як синичка на дереві сало дзьобає? Нє? То будеш знати!
– Шо: йой? Та си не хвилюй так, Ладзю! Розумієш, ми тут з дідом подумали і рішили, шо раз ти таке гамно, то підеш у внутрішні війська. А там не так і погано. А, раптом шо – то ми з дідом тебе у війську не забудемо, як ти нас на дачі. Волонтерами станем…