Влада змушує тернополян передплачувати російськомовні видання!

Приміром, як можна в україномовному селі змусити людину купувати російськомовний «Взгляд»?! А нас змушують це робити. І лише через те, що це газета сина Януковича! Або ж як змусити людину за останні кровні передплачувати провладні видання, які належать чи то обласним, а чи районним органам влади? Та хто слухає наші протести? Піднімеш голос проти керівництва, то тобі ще й пригрозять звільненням із роботи. А де нині в селі її знайти? Тож виконати план мусимо — за власні гроші передплачуємо «хвости», оту макулатуру, аби там, у Києві чи в області, начальство відзвітувало перед іншим начальством про «майже стовідсоткове виконання плану». Хтось на цьому премії заробляє, прибутки, хтось тиражем тішиться, а ми віддаємо й так мізерну зарплату на хтозна-що! Бо скільки ж отримуємо? Кожен раз нам обсяг зарплати скорочують, кожен раз обскубують оклад, бо щось недовиконали, недопродали, пересвітили, перетримали — причина знайдеться. І ми оті кількасот гривень мусимо витрачати не лише на утримання сім’ї, а на передплату чиїхось видань — районки, «Свободи», «Взгляда» і їм подібних.

Куди не глянеш — всюди план. На фотопослуги — план (хоча кому в селі треба тієї фотографії). На поштові марки — план. На оплату газу, світла, телефону, інтернету, замовлені ліки, товари (зробили з пошти магазин!), грошові перекази, посилки — на все план. Подекуди навіть за вивіз сміття на пошту приходять розплачуватися. І так на кожне відділення.

Чому керівництво пошти таке недалекоглядне, м’яко кажучи? Що вони тим хочуть довести нам, владі, собі? Чому так служать чиїмось інтересам і гаманцям? Адже від цього пошті тільки гірше. Якби переважали в них економічний інтерес і здоровий глузд, повірте, справи на пошті були б кращі. Від скількох своїх колег чула: «Якби була інша робота, то моєї ноги на пошті не було б, так набрид цей бардак!» Звертаюся до тернопільського, київського керівництва — не гнобіть нас, поштарок, неофіційними планами і не змушуйте віддавати останню копійку за провладні газетки! Так, ми мовчимо, але мовчання наше вимушене, протестне й кипляче. Кому ви служите? Рятуйте пошту від банкрутства, бо з такою політикою, з такими примусами ми довго не протримаємося! Не нищіть свою ж установу власними руками за чиїмось вказівками!

Приходиш день через день у холодне приміщення, де зуб на зуб не попадає, зігрітися нічим. Увімкнути опалення — а де його взяти? То в селі газу немає, то до нас не підведено трубу. Щоби калорифер увімкнути — не завжди можна. Бо є план з електроенергії. І «ніззя» його перевиконати, бо дістанеш на горіхи. Отож сиди і мерзни. Добре, коли піч є в приміщенні. Але толку, коли треба самій дров нарубати (хіба чоловік допоможе), а ще ж дістати їх десь треба, привезти, наносити, підпалити і підтримувати тепло. Отак і кочегаримо.

«Оптимізують» все, що можна, що й до пошти дісталися. Постійно грозяться поскорочувати працівників. Але вже ж і так позвільняли багатьох. А скільки нас за власним бажанням повтікало з того пекла… Начальники тепер теж за листонош працюють. Виконують офіційно дві роботи, а скільки їх насправді? Бухгалтер, касир, прибиральниця, кочегар, продавець… Якби ще платили за те. А то дивишся, як жінка мучиться, додому бере папери й носиться зі своїми гризотами, бо там щось недопродали, там недопередплатили, і шкода її. А потім у районі дістане догану, що щось недоробила. Хтось п’є заспокійливе, хтось за серце одразу хапається — нерви, нерви, плани, плани…

Якби ще по ставці за таку каторгу ми і начальники мали. Ні, до такого ще дожити треба. А потім не можеш на пенсію назбирати стажу, бо в нас рік не за рік, а хитріше. Читала в одній газеті, що в Україні листоноші (з-поміж усіх професій) мають найнижчу зарплату. Отак-от намучишся, напереживаєшся, а вкінці навіть пенсії (мінімальної!) добитися важко.

А скільки напрацюватися треба… Це вам не по вулиці перейшов туди-сюди. Село велике, а людей на пошті раз-два та й по всьому. Пенсіонер майже в кожній хаті, газету хата через хату передплачує, там замовлення якесь є, там ще щось — світло, газ, телефон. Тягнеш сумки кілометрами, ноги гудуть. А як пенсія, то боїшся, аби хто на вулиці не напав і не вкрав. Бо потім ще в тюрму сядеш — ти ж винна, а не той злодій. Де тут безпека? Адже не кожен може прийти на пошту. Є старенькі, немічні, хворі. До всіх треба підійти, попитати, чого треба. А коли треба, то й у сусіднє село йти за кілька кілометрів, по бездоріжжю. Підвезти нікому, хіба де яка фіра їде чи велосипедом. Але не дуже на нього вилізеш із таким багажем. Мотаємо не один десяток кілометрів за день. А тобі за це поставлять неповний робочий день (бо знову план!). І ти замість працювати тих три-чотири чи скільки відведено годин, мотаєшся селом чи селами мало не півдоби! Ні вдома щось зробити, як нормальні люди, ні заробити за свої труди. Дощ, сніг, спека, завірюха — мусиш працювати. А тобі хіба що — «подякують»? Хіба доганою.

Не хочу вказувати в цій публікації свого справжнього прізвища. Думаю, під моїм листом підпишуться всі листоноші області. Навіть розкажуть більше, ніж я. Бо так насправді ми працюємо. І хай читачі знають правду чи хоч її частину про нашу роботу, а наше керівництво замислиться над своїми діями. Ми не роботи, які не відчувають втоми, холоду, голоду. Ми теж люди. І ми хочемо поваги до себе. Не кидайте нас під ноги владі. Ні нас, ні себе. Бо всім від цього гірше.

Галина КАРПУК, Вільне життя