Санич. Боєць, який пішов на фронт у 53, бо не зміг лишитися вдома

Йому 53. До війни він був зварювальником, майстром виробництва, викладав у ПТУ. Сьогодні – воїн 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Позивний – “Санич”. Служить радіотелефоністом в артилерії.

До лав ЗСУ долучився майже рік тому. Пройшов полігон, став піхотинцем 8-ї роти. За плечима – 37 днів на “нулі”, 7 бойових виходів, евакуації під вогнем, втрати, біль, страх і витримка.

“Якось вів групу вночі й наступив на ‘лєпєсток’, який скинув ворожий дрон. Думав, що відірвало ногу. Але пощастило — обійшлося. Три місяці лікування”, – згадує “Санич”.

Після поранення за станом здоров’я вже не міг повернутись у піхоту. Та зі строю не вийшов. Перейшов до артилерії. Зброї не відклав.

“Я завжди був на нулі. Там головне – не панікувати. Паніка вбиває. Там або дієш, або тебе вже немає”, – говорить він.

Військову форму він не носить із обов’язку. Він залишився, бо не міг інакше. Не сховався за віком. Не скористався медичними довідками. Бо вдома – Рівненщина, поруч атомна станція. І він добре знає, яке пекло може принести ворог.

“Я бачив, що вони лишають після себе. Суцільну руїну. Мертві села. Мертва земля. Тому я тут. Краще бити, ніж ховатись”, – каже боєць.

Він воює не просто за територію. Він воює за життя своїх рідних, за майбутнє своєї землі. І поки такі, як “Санич”, стоять у строю – Україна тримається. І триматиметься.

🖋 Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП