«Я мрію про перемогу України та власну анімацію»: історія 16-річної Марти Тодеренчук з Тернополя

Марта Тодеренчук — 16-річна дівчина з Тернополя, яка разом із мамою та сестрою  залишили рідне місто у квітні 2022 року через війну. Спочатку їхній шлях проліг до Ірландії, а згодом — до Англії, де до них приєднався тато. Сьогодні Марта навчається в старшій школі Bournside School у місті Челтнем, де обрала поглиблене вивчення графічного дизайну, 3D-мистецтва та кіномистецтва й мріє вступити до університету на спеціальність «анімація». Попри нову країну, мову та виклики еміграції, Марта не втрачає зв’язку з Україною — зберігає теплі спогади про Тернопіль, продовжує спілкуватися українською, створює мистецькі проєкти й вірить у перемогу своєї країни.

У розмові з «Поглядом» Марта щиро ділиться тим, як адаптувалася до життя в новій країні, що надихає її у творчості та що вона береже у серці з рідного дому.

Як ти адаптувалася до життя в Англії? Що було найважчим у перші місяці?
Адаптація не була легкою — перехідний вік у чужій країні має свій вплив на ментальний розвиток. Стартувати нам допомогла родина братової мого тата, яка жила в Англії ще до війни. Найважчим було зрозуміти норми та принципи британського суспільства, адже підлітки тут поводяться зовсім інакше.

Чи було тобі складно змінювати школи та вливатися в новий колектив?
Наразі я змінила чотири школи та три країни. Я відчуваю причетність до кожної, але водночас звикла до змін. Я уявляю, що маю залізний бронежилет, завдяки якому залишаюся сильною та не здаюся. На щастя, у першій школі було багато українців і болгарська вчителька, які дуже полегшили процес адаптації.

Чого тобі найбільше бракує з України у повсякденному житті?
Бабусі й дідуся. В Україні це була моя щотижнева рутина — відвідувати їх. Я впевнена, що провела щонайменше третину дитинства з ними. Зараз мені бракує їхніх жартів, порад і бабусиних налисників.

Яку річ з України ти завжди маєш поруч?
Моя дитяча ковдрочка завжди складена під подушкою. Як би дивно це не звучало, це — єдине, що на дотик нагадує мені мою українську спальню.

Як часто ти зараз спілкуєшся українською? Чи маєш друзів з України у Британії?
Насправді я дуже задоволена, що, попри все, щодня розмовляю українською. З батьками (особливо з татом) я спілкуюся українською, а з сестрою ми інколи любимо переходити на англійську. Тут у мене багато україномовних друзів з усіх куточків України, і ми часто зустрічаємося на вихідних, щоб поспілкуватися й посміятися.

Який спогад із Тернополя ти найбільше бережеш у серці?
Пам’ятаю, як ми з бабусею обходили все місто в пошуках брелока-кролика, який був дуже популярний, коли мені було 8–9 років. Ми таки знайшли його — пухнастого й червоного. Або як під час ковіду я пекла печиво з арахісовою пастою.

Чи є у тебе улюблений український фільм чи мультик, який нагадує про дім?
Мій улюблений фільм — це точно «Я, Побєда і Берлін», бо я виросла з Кузьмою. Мама дуже любила його пісні й завжди про нього розповідала. Його львівський діалект і поведінка теж дуже нагадують мені людей із Тернополя. Також мені дуже подобається будь-який фільм від DZIDZIO — він дуже смішний. Із мультиків найбільше згадується «Як Петрик П’яточкін слоників рахував» — він нагадує мені про дитинство і як я не хотіла спати в садочку.

 

Улюблені роботи Марти

Що тебе найбільше надихає у графічному дизайні, 3D-мистецтві та анімації?
Мене надихають результати. Я люблю бачити, як люди досягають успіху після важкої праці, знаючи, що колись це буду і я.

Якими роботами пишаєшся?
Звичайно, я пишаюся своїми “Феміністичними календарями про нас”, які створювала в межах проєкту “Голос жінок і лідерство – Україна”, що впроваджується Українським жіночим фондом. Це не просто бездушний дизайн — я вклала в нього багато емоцій і власних переживань. Мій календар має свій мотив і значення.
Його  головна героїня — Ірця — це персонажка, яку я створила для свого першого календаря для тієї ж організації. Мені було 13, і вона ідеально відображала початок мого перехідного віку, коли я тільки почала цікавитися фемінізмом. Ірця стала моїм бунтом проти норм і спокою, у якому жили мої батьки. Зараз вона змінилася — її змінила війна.

Коли ти малюєш, про що найчастіше думаєш?
Коли я малюю, часто слухаю українську музику й відпочиваю душею, тому не фокусуюся на чомусь точному.

Як війна змінила твоє бачення майбутнього?
Після початку війни я зрозуміла, що потрібно цінувати кожен день. Я бачу своє майбутнє тільки в Україні й хочу будувати його саме там.

Яка твоя найбільша мрія сьогодні?
Моя найбільша мрія — щоб Україна перемогла у війні.

Якщо б ти могла намалювати картину, яка символізує твою подорож з України до Англії, що б ти на ній зобразила?
Я б зобразила на картині сім’ю, яку бачила на польському кордоні — момент, коли чоловік прощався з жінкою та дітьми, які плакали. Мені тоді було дуже сумно й страшно за майбутнє українців.

Що б ти хотіла побажати українським підліткам, які також змушені були залишити дім через війну?
Моє побажання — залишатися сильними й пам’ятати про своє коріння. Не здаватися й власним прикладом показувати, якими талановитими є українці.

Спілкувалася Надія Греса