Український суд. Хроніка ганьби. Ч.3. Коники процесуальні або Дідусь Фрьойд відпочиває

Що не засідання, то все яскравіше виблискує злиденність українського кримінального процесу. Його фальшивість і цинізм учасників з боку обвинувачення. А те, що на цій стороні і суд чи є ще у когось сумніви? В минулих частинах було намагання пояснити сутність того, що відбувається і якість дійових осіб, які в цьому приймають участь. Повторюсь для глибшого засвоєння. Суд, який маємо нині в Україні – прямий нащадок ревтрибуналів, трійок та «народних судів» часів застою. Апріорі, такий суд є органом репресивним, а не правоохоронним. За своїм визначенням, покликаний він стояти на сторожі інтересів влади. Сьогоднішній реформований український суд пройшов шлях від захисника класових інтересів до захисника інтересів кланових. Здавалося б – одну букву змінили, а яка метаморфоза? В залежності який клан при владі, на того й боці суд. Така його збочена доля. Лише усвідомивши це, прийде розуміння й всього іншого.

Сподівання обвинувачення на істерику захисту і самої обвинуваченої не справдилися. Навіть цілеспрямовані коментарі декого із чільних речників Партії Регіонів не принесли очікуваних результатів. Все таки маю надію, що це, панове, не істерика – це продумана й виважена лінія захисту. Оскільки, сподіватись на об’єктивність процесу не доводиться, а принцип змагальності – лише фетиш у товстій книзі під назвою КПК, залишається єдино вірний хід – все більше і більше зміщувати акценти з кримінальних обвинувачень на політичні переслідування. Якими, за великим рахунком, і є кримінальні справи щодо державних посадовців колишнього уряду під головуванням Тимошенко. Звичайно, можна сперечатись, підкріплюючи свої аргументи і діями, які непомітно перепливають в діяння, і нормами кримінального права, що кваліфікують подібні діяння. Можна, звичайно. І було б правильно. Та це за умови перебування у правовій державі, де діє сила закону, а не закон сили і правове поле не перетворене у щедру «хазяйську поляну» із запобігливими лакеями у суддівських мантіях та прокурорських великозіркових кітелях й штанах з лампасами.

До суті справи. Як на мене, істерика, і то з самого початку, є визначальною рисою сторони звинувачення. Криється вона і за нарочито спокійною поведінкою прокурорів в процесі, і за показним хизуванням знаннями процесуальних норм з їхнього боку, і за, такою ж показною, поведінкою судді у перші тридцять секунд засідання. А далі – дідусь Фрьойд відпочиває.  Регулярні вигуки, саме вигуки, з посіпуванням брови молодого судді щодо дотримання порядку у залі судових засідань виглядають жалюгідно-гнітюче й породжують бажання піднести йому склянку води з валер’янкою і подалі від гріха відсунути дерев’яний молоточок з підставкою. Його постійні нагадування про те, що у судовому засіданні слід звертатись до суду, а не до когось іншого є досить дивними і нічого крім власного безсилля суду не демонструють. Адже звертання до суду не означає, що це потрібно робити дивлячись в вічі судді. Ну, немає такої процесуальної норми, не-ма-є. А, скажімо, чого варта обмовка прокурора, котрий назвав підсудну – ЗАСУДЖЕНОЮ? Помилка неприпустима у подібного роду процесах. Чи вибачить хазяїн? Хто зна.

Окремо стоять питання правового застосування процесуальних норм під час розгляду клопотань захисту. Недоречність з термінами ознайомлення з матеріалами справи – зайвий раз засвідчують всю фальшивість самої системи кримінального судочинства. Дав собі слово не посилатись на норми КПК, бо це як сніговий ком – згадаєш одну і непомітно написане має шанс перетворитися у, таку собі, монографію з кримінального процесу. Цікаво, можливо, для фахівців-теоретиків, але аж ніяк для пересічного громадянина. Тим не менше, мушу зіслатись, принаймні, на одну. Статтею 16-1 КПК України передбачено, що суд, зберігаючи   об’єктивність  і  неупередженість,  створює
необхідні  умови  для   виконання   сторонами   їх   процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. Про яку об’єктивність й неупередженість суду може йти мова у нашому процесі? Про створені умови для достойного виконання процесуальних обов’язків і реалізацію прав захистом можна зробити висновок давши оцінку рішенню судді про надання строку для ознайомлення з матеріалами справи адвокату, який щойно вступив у справу. Для ознайомлення надано термін у півтори доби. Цього не вистарчить, навіть для побіжного перегляду чотирьох тисяч аркушів справи. То чи зацікавлений суд в об’єктивності й неупередженості? Питання – риторичне.

Особисто мене не перестає дивувати особа підсудної. У кожного своє ставлення до неї. Проте, як би хто не ставився, не можна не захоплюватись гостротою її розуму й миттєвою оцінкою обстановки, а тим більше реагуванням на обставини, що складаються саме в цей час у цьому місці. Це, насправді, захоплює.

На сам кінець, такі собі, поради-роздуми стороннього. Залучення другого адвоката – рішення розумне та трошки запізніле. Це слід було зробити ще на стадії досудового слідства. Взагалі, в ідеалі, захист у такої категорії справах має здійснювати команда захисників. Я б назвав їх так: захисник-адвокат, адвокат-захисник, вузький фахівець з кримінального процесу зі статусом захисника. Сидить же троє прокурорів. До команди захисту мають належати й фахівці у тих галузях, мова про які йде у кримінальній справі. Така команда здатна на багато.

Не хочу виступати тут у ролі Кассандри, а тим паче, накаркати, але видається мені , що суддя з кожним засіданням посилено втрачає самовладання й упевненість в собі та схиляється до необдуманих кроків, на кшталт, застосування адміністративних заходів до підсудної. Бодай маленький штрафик, але наложити. У вигляді сатисфакції за ту демонстративну зневагу до нього з боку Тимошенко. Бо на арешт чи, хоча б, видалення із зали суду – кишка тонка. Та й не по команді. Хоча, сам винен. Ну і для чого так вперто допитуватись, наче біля пивної ятки, у Юлії Володимирівни чи поважає вона український суд. Якісь асоціації нездорові появляються і перетворюється все суддівське дійство у дешевенький фарс. Ну, не поважає вона такий суд, не поважає. І що з того? Пальчиком покивати чи зубками поскреготати? Не більше. Щоправда, може, зопалу, заборонити фільмування процесу. Але це вже з вишнього зволення. А там і задуматись можуть. І відмовити «їхній честі». Даєш відкритий і публічний, як і було народу обіцяно!

Чесно кажучи, у мене таке враження, що Банкова вже сама не рада з цієї затії. Виходу, достойного для всіх сторін, не передбачається. Спустити на гальмах – не вдасться, не на ту напали. Посадити – страшно. Реакція вулиці може бути катастрофічно-згубною для влади. У всеосяжному розумінні цього словосполучення. А катастрофи для себе влада не бажає.

Тож будемо чекати продовження.

Олег Мартинюк

 

Український суд. Хроніка ганьби. Частина перша

Український суд. Хроніка ганьби. Ч.2. А судді хто?

Comments are closed.