Борщівські сорочки сім поколінь вишивали чорними нитками (фото)

За легендою, десь у 16-17 столітті після чергового нападу турків чи кримських татар у кількох селах Борщівського району на Тернопільщині були вбиті всі чоловіки. Й жінки, оплакуючи свою гірку долю, поклялися сім поколінь носити вишиті чорними нитками сорочки; їх одягали і на весілля і в свята. Й от сьоме покоління віджило своє у 20-х роках минулого століття. Опісля, як не дивно, так жінки вже не вишивали. Замість чорної вовни, почали використовувати кольорові яскраві нитки.

Таку легенду почула від старожилів відома колекціонерка борщівських сорочок Віра Матковська. У своїй приватній збірці вона має понад півтори тисячі вишитих жіночих та чоловічих сорочок, запасок, спідниць, кожушків, безрукавок чи не з кожного села Борщівщини. Невелику частину своєї колекції 23 вересня мистецтвознавець презентувала в Музеї Івана Гончара на обрядодійстві “Весілля Свічки”. У ці півтори сотні раритетних елементів жіночих й чоловічих костюмів колекціонерка вбрала учасників свята.

“Я привезла і чорні і кольорові вишиванки, а діти захотіли тільки кольорові вдягати” — бідкається колекціонерка. А чи не тому, що десь на підсвідомому рівні дівчатка відчували відголоски тої легенди?

Найдавніші пам’ятки у збірці датовані кінцем ХІХ століття. Це зразки весільних і святкових жіночих сорочок. Унікальність вишиванок Борщівщини полягає у нитках та техніках, якими вони оздоблені. Лише на Придністров’ї, зокрема, в селах Борщівського краю, здавна вишивали чорними та червоними вовняними нитками кучерявим швом. Шили сорочки зі старанно вибіленого конопляного полотна.

«Я коли в Борщеві жила, то на базарі бабки разом з яйцями продавали й сорочки. Вони були брудні, дуже не пралися довгі роки, вважайте їм більше ста років, а ще ж вони лежали в скринях, колись одягалися. Це барвники натуральні, його попереш, і воно все тече. А коли вже з’явився Vanish (миючий засіб — ред.) для кольорового одягу, то я тоді наловчилася в пральну машинку його додавати і при температурі 30 градусів все чудово переться.

Зараз такого ніхто не вишиває, за які гроші це можна вишити. Дівчина, яка таке вишивала, хотіла прийти в церкву, щоб там бути найгарнішою. Раніше не давали відшивати сорочку, бо ж як, ти прийдеш в такій самій? Мусила сама собі створити і щось придумати, це творчість. А тепер у нас на Тернопільщині беруть 5 копійок за хрестик».

Віра Матковська, колекціонер

Виставка в Музеї Івана Гончара (вересень, 2011)

У кольористиці орнаментів борщівської сорочки переважали темні кольори

Весільне вбрання нареченої також було вишите чорними нитками

Дівчата у колекційних сорочках

Попри немалу ціну за роботу колекціонер працює над відновленням вишивального промислу на Борщівщині — залучає до праці жінок з наддністрянських сіл, даючи їм замовлення відшивати давні узори на сучасних чоловічих сорочках та жіночих блузах, які потім роздаровує своїм друзям і знайомим. Ратитені сорочки з колекції Віра Матковська також дає у вільне користування. Їх безкоштовно використовували у концертах артисти Тернопільської філармонії, студенти та самодіяльні колективи – учасники народних вертепів Тернополя й Борщова. За зразками вишивки зверталися дослідники українського традиційного мистецтва, художники, майстри народної вишивки, музейні працівники. Власне в цьому перевага приватної колекції, що в такий спосіб вона може прислужитися людям.

Віра Матковська, колекціонер:
«Спочатку Юлія Тимошенко прорекламувала ці сорочки, потім Анна Герман, і тепер, коли я купляла сорочки, то менше як за три тисячі бабка не хоче сорочку віддавати. Я купую і вже знищені сорочки, мені головне, щоб було саме вишиття. Буває, що в одній сорочці до п’яти технік вишиття — і низинка, і в’язання, і хрестик, і колодка, і бісера вкраплення.

Всі гроші, які є в сім’ї, йдуть на збирання. Я жодного разу не була на курорті, у мене немає бриліантів — все йшло на костюми. Мене підтримує чоловік і діти виросли з тим».

Віра Матковська є засновницею фестивалю борщівської сорочки, який цього року у місті Борщів на Тернопільщині відбувся вже вп’яте. “Всі села приїжджають в таких костюмах, які ще збереглися і які може далі й не побачите, — застерігає Віра Матковська, — бо бабки заповідають хоронити себе тільки в таких строях. А яка розумніша, то для внуків чи дочці лишає”.

Всю більш ніж тисячну колекцію вбрання Віра Матковська витягнула зі скринь і показала в минулому році на Борщівському фестивалі. З її слів, експонати зайняли половину спортивного залу.

Виставка у місті Борщів (вересень, 2010)

Про колекціонерку

Колекціонувати вбрання Віра Матковська почала ще в інституті. «Якось ми поїхали в Карпати і на студентські гроші я придбала собі гуцульську плахту, з того часу збираю». А дані на персональному сайті колекціонерки оповідають далі: «Після закінчення інституту Віра з чоловіком Анатолієм отримали скерування у Тернопільську область. По приїзді молоде подружжя потрапило на місцевий мистецький фестиваль “Золота осінь” у Борщові й, за словами Віри, “ахнули”: такого дива їм ще не доводилося бачити. Самодіяльні мистецькі колективи красувалися у традиційних костюмах: що не село – свої сорочки, ніби однакові, але такі різні! Віра сама вишивала, бо ще мама привчила її з сестрою до цього, але Тернопілля зачарувало її. “От тоді все й почалося”, – говорить вона, коли її питають, як стала колекціонером».

Віра Матковська, колекціонер:
«Ми з чоловіком вже п’ять років в Тернополі живемо і просимо владу, дайте нам 5 метрів землі, дайте нам п’ять сотих, ми знайдемо таких інвесторів, які побудують будинок, у нас там буде один поверх, а в інвестора всі інші під готелем чи рестораном. Ми ж зможемо робити якісь заходи і люди прийдуть вчитися, щось побачити. То була б візитівка Тернополя, тому що то ж їхнє традиційне з давніх-давен. А вони продають землю під бари, під ресторани… І вже так п’ять років. Приходять на виставки глави адміністрацій і кожен обіцяє, а через півроку його вже перезняли».