Тернопільська газета виграла “судову війну”!

«Cудова війна» між адміністрацією Копичинецької колонії №112 та тижневиком «Номер один» завершилась на користь газетярів, – пише видання.

Понад рік тривала «судова війна», оголошена адміністрацією Копичинецької виправної колонії №112 газеті «Номер один». Причому очолив її начальник Держдепартаменту з питань виконання покарань у Тернопільській області Павло Лосик. Каменем розбрату став нарис «Звірства за колючим дротом», надрукований у нашому виданні за 19 травня 2010 року, в якому наводились розповіді двох колишніх ув’язнених, Дмитра Кугаєнка та Василя Рибчука, про роки перебування за ґратами.

Насамперед про пережиті приниження, насильство, «калорійне» харчування, медичну допомогу та виробничу зону, тобто про щоденне життя закритої установи, але не дозовано, як зазвичай робить керівництво, а ґрунтуючись на свідченнях очевидців. Жахливу картину довершив стос заяв, переданих з-за ґрат і наданих екс-колоністами (щоправда, вони промовчали, яким чином ці папери потрапили на «волю»). Розуміючи, що оповідачі не можуть бути цілком об’єктивними, ситуацію прокоментував начальник держдепартаменту – добродій Лосик. Але…

Усі ополчилися проти «Номер один»

Вже наступного дня після виходу газети з друку Павло Степанович Лосик зателефонував до редакції і, м’яко кажучи, не церемонився у висловах, відверто погрожував та ображав. Згодом у суді представники колонії прямо звинуватили автора у написанні «замовного матеріалу», що мав на меті дискредитувати як кримінально-виконавчу службу області, так і систему в цілому, та допомогти групі ув’язнених відновити у Копичинецькій тюрмі «злодійські традиції»!? Мовляв, подібні публікації сприяють поширенню чуток та «загрожують особистій безпеці працівників установи, створюють небажання деяких молодших спеціалістів проходити тут службу».

Незважаючи на абсурдність і навіть анекдотичність звинувачень, місяць потому редакцію завалили листи вже інших ув’язнених, де розповідалось про райське життя на нарах. Водночас надійшли результати перевірки, проведеної спеціально створеною міжвідомчою комісією. І знову все прекрасно. Щоправда, одразу постало запитання: чому до її складу не увійшов якщо не автор публікації, то хоча би журналіст іншого видання?

Не забарилась відповідь першого заступника прокурора Тернопільської області Миколи Люшненка, що факти не підтвердились. Відтак, по суті, розпочалось цькування: на шпальтах інших видань з’явились публікації-розповіді-сповіді засуджених, що саме у Копичинцях вони зрозуміли свої помилки, за гратами їм так добре, що навіть на волю не хочуть, готові залишатись довічно, а деякі видання, мовляв, у гонитві за дешевою популярністю дозволяють собі паплюжити роботу держдепартаменту в цілому. Хоча насправді все банально просто: подібний лист ув’язненого розцінюється як співпраця з адміністрацією колонії, відтак авторів «купляли» обіцянкою випустити «по УДО» (тобто умовно-достроково).

Не забарилась внести свою лепту навіть представниця громадськості Марія Мацук, яка розіслала всюди заяву, наголошуючи, як багато робить департамент для засуджених. Отож все відбувалось за банальним радянським сценарієм, і від того було прикро, адже ми розуміли: люди правдами і неправдами намагались знищити плями на мундирах. Тим більше, що працівники Копичинецької колонії розповіли, що після публікації пана Лосика зняли з посади, а поновив призначений губернатор Ярослав Сухий з умовою за будь-яких обставин повністю реабілітуватись, «змити плями з мундира». Тому, зрозуміло, жодних доводів, що ніхто не гнався за дешевою сенсацією, просто ніхто не хотів чути. Лосику потрібна була голова журналіста (ясна річ, у переносному значенні).

Але ж повідомлення про жорстокість за гратами постійно з’являються у засобах масової інформації, інтернеті. Цього не приховує уповноважена з захисту прав людини Ніна Карпачова, є практика Європейського суду з прав людини. Твердження ж пана Лосика та підлеглих, що будь-хто із журналістів може ознайомитись з умовами утримання засуджених, не витримують критики. Адміністрація закритої установи завжди показує лише те, що вважає за потрібне, тобто найкраще, такі собі потьомкінські села. Потрібно зрозуміти: за гратами засуджені перебувають роками, з дня у день вони знаходяться під наглядом працівників установи, конвоїрів і просто «шестірок» і донощиків. Зрозуміло й те, щоб не казали про так звані міліцейські чи судові помилки, левова частка засуджених, зокрема у Копичинцях чи Добриводах, відбувають покарання за тяжкі злочини. Однак від жорстокого поводження людина кращою не стане, хіба зачаїться. Або зламається. То про яке перевиховання йдеться, тим паче, якщо особі вже далеко не вісімнадцять?