Лідеру Норильського повстання 89 років, він живе в селі Устя на Тернопільщині

26 травня 1953 року розпочалось найбільше повстання в таборах ГУЛАГ — Норильське. Одним із його очільників був член молодіжної організації ОУН, фотограф-портретист, художник і перекладач Євген Грицяк. Це було перше і найбільш масове повстання після смерті Сталіна.
Повстання тривало 61 день і саме з нього почалось реформування системи радянських таборів — умови перебування в неволі політичних в’язнів, серед яких 70% були українцями, пом’якшили.

Зараз лідеру Норильського повстання 89 років. Він мешкає в селі Устя Тернопільської області. Журналістам «Громадського.Львів» вдалося відвідати і поговорити з Євгеном Грицяком про події, яким цими днями виповнюється 63 роки.

«Прожив 20, 30, 100 років. Що це проти вічності? А коли мене не було, мені що погано було? А тепер, хоч я уже старий, тяжко мені, але вмирати не хочеться. А знаю, що маю вмерти.

Священик каже: «Кажи Отче наш». А я ще до школи ходжу. Я впав на коліна і проказав «Отче Наш». Мама так тішилася, жінки завили: «Та він буде ксьондзом!». Та не вийшов з мене ксьондз.

Я пішов у «совєтську» армію, у мене не було виходу. Я хотів в УПА, та мені сказали, що немає набору. Казали, що не можемо одягнути, озброїти, а ви переховуйтесь тим часом на власну руку, а коли нам треба буде, то ми вас покличемо. А потім я попав на 4-й український фронт і він перейшов у Прикарпатський військовий округ. Я в Коломиї служив, близько [до дому]. Я знав, що як буду близько служити, то попадуся. Я мав там зустріч з моїм двоюрідним братом, що у підпіллі був, прийшов до тітки, зустрілися там з тим, там з ним. Нарешті мене арештували на 25 років — і в Караганду.

А в Караганді я побув 2 роки, такий Піщаний табір називався. Підходить до мене одного разу з Львівської області один підпіляк із Золочівського району Венгрин Степан і каже:

«Ми давали запит до Львова, щоб нам щось помогли, бо вже немає виходу далі, нам дуже тяжко відбувати покарання. А нам сказали, щоб ми організували всегулазький страйк і нам дадуть інструкцію, які вимоги ставити, щоб це організувати. І щоби цю справу організував ти».

Ми вибрали для того таке місце, щоб ніхто не міг підслухати — один цех: ми там будували пивзавод і там був тільки фундамент, і близько ніхто там не працював. Там нас ніхто не міг підслухати.
Я йому тоді пояснив, що всегулазький страйк ми організувати не зможемо, бо ми не маємо контакту з окремими зонами нашого табору, а не десь там в Камчатці або Норильську. Ми можемо найбільше — в одній своїй зоні. А після цього це пішло би ланцюговою реакцією і могло піти по всьому табору. Але нас, найбільш підозрілих і непокірних, відправили усіх в Норильськ.

Ми йшли після роботи, нас арештували, в бур замкнули. Ми зі Степаном подивились один на одного, він усміхнувся, що вже штаб повстання в повному зборі. І так я попав в Норильськ.

Загальні умови в політичних таборах – тяжкі умови. До того нас трохи переселили. Ми ще як їхали, то «сукам» казали, що їдуть «бандери» і будуть вбивати рускіх. Їм роздали ножі аби вони мали чим оборонятися і їх так проти нас налаштували.

Коли ми прийшли, тим, хто мав чемодан, ламали його, аби в стінці щось не було сховано. Як ішли в’язні з роботи, то всіх етапників з Караганди били, а начальство давало вказівку до якого ступеня побити. Ті не мали охоти бити нас, бо вони вже чули, що ми страшні горлорізи, і не хотіли з нами мати справи. З нами вони то можуть справитися, але коли вони вийдуть, що тоді з ними буде? І нас ніхто не побив.

Вирішили, що на роботу не виходимо. На другий день ніхто на роботу не виходить: ні з одної зони, ні з другої. Поряд жіноча зона подивилась на нас і теж на вийшла. А потім перша зона, третя каторжна зона, і то так затяглося, що мусила приїхати комісія з Москви. Приїхала комісія: особистий референт Берії, начальник управління КГБ СРСР полковник Кузнєцов. То не так легко з таким начальством в’язням говорити.

Ми підходимо, а до мене секретар з ЦК каже «Фамилия! Фамилия!». Я нічого не кажу, подивився на свій номер на стегні — великими цифрами «777». Подивився, а Кузнецов до нього каже: «Для чого ти питаєш, в нього ж є номер і це його прізвище». І вони сказали, що «ми знімемо з вас ці номери, бо вони не потрібні ані нам, ані вам». І ми зрозуміли, що вони підуть на поступки.

Не було чого боятися, тому що мені 25 років. В тих умовах вижити неможливо, я маю наробитися на них і все одно загинути, а вони — закопати мене у вічній мерзлоті. «Як я тепер скоріше вмру, то менше помучуся». Це для мене не було ніякого страху. Все одно приречений на смерть тут».

/Дарія Гірна, Олександра Чернова, Юрій Кирилич, “Громадське”.