Горошко Ольга – «Троянда», яка подолала всі тортури влади

Тернопільщина  дала нам багато жінок-легенд, жінок-героїнь, що не раз дивилися в очі смерті і долали її не тільки в бою, а  пройшовши тортури НКВС, сталінські ГУЛАГи, знущання радянської системи та комуністичного режиму. Про одну таку жінку, для якої ідея незалежності України, національна ідея, були могутньою рушійною силою йтиметься мова у цій статті  про  жінку, що заслуговує на шану й турботу, це – пані Ольга Горошко.

ГОРОШКО ОЛЬГА ЮХИМІВНА народилась 12 травня 1917 року, псевдо “Ольга”, “Софійка”, “Галина”, “Троянда” в селі Чумайківка Ямпільського району Сумської області. У 1921 році батьки переїхали у село Лози Збаразького району Тернопільської області.

У дитячі роки втратила  маму. Залишились маленьких  четверо дівчаток і хлопчиків, яких почала доглядати  та, що замінила їм маму.  Та діти знову через короткий час залишились сиротами, додавши  ще собі  одного братика (Максим потім стане зв’язковим УПА і теж пройде концтабори Сибіру). Оля росла жвавою, розумною, кмітливою.  Батько старався із всіх сил виростити своїх діток, бідний сільський кушнір, але спромігся , щоб дочка закінчила курси домашніх господинь, а перед-тим сім класів народної школи у рідному Вишневці. Вже тоді навчаючись, вона познайомилась з молоддю ОУН, вже у 1934 році почала брати участь у різних заходах, стала членом “Просвіта” в своєму селі Лози, що за два кілометри від Вишневця.

Спогади Горошко Ольги
Нас у місцевій  “Просвіті” було коло двадцяти молодих хлопців і дівчат. Ми співали пісні, готували невеликі концерти, робили сценки.  Часто виступали у сусідніх селах, одягалися в український одяг. Там я зустріла свою першу любов і свою першу зраду. Іван, з яким була заручена, зрадив мене з коханкою польського пана. Дуже вже я переживала, але тоді ще не знала, що це лише початок моїх страждань. У 1936 році поступила в ОУН. У 1937 році по завданню поїхала спочатку в Рівно, а потім в Львів. З Львова привезла багато ОУНівської літератури”.

Після приходу комуністів на Волинь у 1939 році, Оля у вересні йде з декількома молодими націоналістами з Вишнівечинни   у Польщу.

Спогади Горошко Ольги

“ Я в перші дні, коли прийшли совіти в моє село,  бачила їх. Вони йшли на Ланівці, по двох,  колонною, а позаду були і на конях. На голові шапки-будьонівки, на ногах — кирзові  черевики з обмотками до колін. Цих солдатів напевне одягнули в зимову форму, бо всі були у куфайках  і мали бушлати та були підперезані  брезентовими поясами.  Ноги тонкі, а тулуб як бочка. Коло дороги зібралось трохи людей, більшість молоді. Всі думали, що справді прийшли брати, але ні. Прийшли страшні, голодні варвари, брудно одягнуті. Деякі були на худих недоглянутих конях, примітивна стара, зношена збруя. Всі мали з собою брезентові відра, дерев’яні ложки та чорні бляшані тарілки  і полатаний одяг. У мішечку кожен мав черству кромку чорного хліба. Всі вони боялися говорити з місцевим населенням, а розмовляли тільки політруки, та не українською, а московською. “Визволителі” сказали, що “влада  тепер у нас буде советськая і флаг будет красний”, і роздали пару листівок. На них було написано: “Браття українці! Ми прийшли Вас визволяти від польського ярма”…… Такі лагідні, обнадійливі слова градом сипались на жителів Західної України з небес. Як Божий порятунок”.

На третій день Горошко вирішила тікати на Польщу. Там опиняється в таборі біженців у Холмі, де познайомилась з Михайлом Кондрасем, своїм судженим, він же «Великан», «Міша» та «Лукаш», що народився 1912 року в селі Курсики Козинського району (тепер – Радивилівський район) у родині, де було шестеро хлопців та двоє дівчат. А далі доля їх розлучила на довгих п’ять років. Шлях її стелиться на Варшаву, я його на північ Польщі. У червні 1940 року переїхала в  Берлін, де вона тяжко працювала на фабриці, У жовтні переїхала в Дрезден, де працювала у німецькій родині, і там досконало  опанувала німецьку  мову. Протягом короткого часу познайомилася з багатьма біженцями-націоналістами з Тернопільщини та Львівщини. З початком війни  у липні 1941 року повернулася додому, щоб брати участь у  визвольних змагань. За завдання крайового  органу ОУН вона стала Організатором “Жіночої Служби України”. За доручення проводу ОУН  стала працювала перекладачкою у Вишневецькій  німецькій комендатурі. У  липні 1941 року при місцевій німецькій комендатурі  почали створювати  німецько-український поліцію, яка проіснувала коло трьох місяців.  При сприянні Олі  Горошко в поліцію були заслані шість оунівців.

Спогади Ольги Горошко

“ Я приїхала у Вишневець 10 липня 1941 року, а німці прицйшли 2 липня. Те що я побачила і почула, не передати і не описати. Тільки у моєму селі Лози варвари-комуністи закатували шістнадцять молодих хлопців, а по селах дуже багато. Казали, як відкрили катівню у Вишневці, то люди, що заходили за своїми рідними, виходили назад сиві. Це наші совітські  визволителі. Але німці також розпочали з вбивства. Вже воєнна  бригада з Кременця, яка прибула 9 липня 1941 року провела  12 липня розстріли євреїв-комуністів та декількох вишнівчан в кількості 35 чоловік. Вони були за радянської влади  члннами компартії та керівниками у містечку.  14 липня 1941 року  мені була вказівка вищого керівництва ОУН йти у Вишневецьку німецьку комендатуру. Фронт пройшов, а по місцях лишалися німецьке керівництво, яке було непридатне для військових дій, тобто ті які мали поранення, або невиліковні хвороби. Вишневецька комендатура мала своє вище керівництво у Кременці, а ще вище у Львові. На роботу я вийшла 18 липня. У Вишнівці вже була з приходом німців сформована поліція з шести чоловік. Через декілька днів з Кременця прийшов лист про створена поліцейської бригади з 25 чоловік. Я тоді і  ввела шість наших хлопців. 29 липня знову приїхала з Кременця бригада солдат і розпочали масові арешти євреїв. Німці вже мали конкретні данні, кого заарештувати. Їм вже тоді помагала поліцейська бригада. А інформацію про євреїв давали самі євреї. Коло чотирьохсот їх вистроїли вище синагоги, коло  Вишневецької ратуші і повели в Румалів Яр. Там їх розстріляли. Полоненими було і декілька місцевих комуністів з навколишніх сіл. Ще була акція розстрілу 4 вересня 1941 року. Німці заарештували до сотні євреїв та розстріляли.  Участі в розстрілах  місцева поліція не брала. Розстрілювали кременецькі представники гестапо. У вересні  1941 року було ліквідовано місцеву поліцію. А в листопаді  було створено  ШУЦМАНДШАФТ (німецьке  оборонне товариство) а ВОЛОШИН був назначений комендантом Вишневецкого куща.  Вся жандармерія розміщалася у замку. Роботи у мене тоді було не багато”.

1942 рік. Німці розпочали у березні  звозити до Вишневця евреїв з навколшніх сіл в серед містечка було обладнано місце для їх утримання. Кругом , вся зона була загороджена.  Охороняли шуцмани. Місце, де утримувалися     полоненні називалось ГЕТТО. Німці знали, що поневоленні мають золоті запаси і всякими методами намагалися вилучити. Місцеве населення також проводило через шуцманів продажу продуктів чим і заробляло на голоді. Адже німці заборонили доставку харчів у гетто. Також німці у квітні 1942 року розпочали масові облави по навколишніх селах Вишнівеччини для  постачання продуктів харчування до німецької армії та робили облави щодо відправлення молоді в Райх. Під час однієї екзекуції дісталось і Олі. Німці її жорстоко побили за те, що заступилася за односельчанина, який провинився перед новою владою. Вони затаїли зло на неї і почали приглядатися  та збирати інформацію через поляків. 19 серпня 1942 року. на Спаса при виході з церкви дівчину німці заарештували і кинули в Кременецьку тюрму. Водили щоденно на допити, але не били, тільки морили голодом.  23 лютого 1943 року повстанці штурмують Кременецьку тюрму Участь у штурмі брало кілька боївок з різних населених пунктів, а саме  чотові відділи «Яворенки» ФУР Василя Данилюка у с. Білозірка Лановецького р-ну та   бойовики із Заложець, Попередньо відбулася домовленість із керівником української поліції Яськевичем – «Каменем» про сприяння охорони під час акції звільненні в’язнів. Очевидно про те, що готується, з охорони знали одиниці, так як більшість поліцаїв в момент штурму були розгублені і не спричиняли спротиву.  В курсі справ були лишемісцеві шуцмани на сторожових вежах. Акція вдалася з успіхом. Багато звільнених, розуміючи, що повернення додому призведе до нового арешту та розстрілу,   приєдналися до відділу «Крука».

Доля знову зводить разом Ольгу і Михайла. Зустрілися вони тільки у 1944 році, коли вона намагалась передати розвідувальну інформацію для крайового провідника «Леміша» через командира повстанського з’єднання «Докса». «Докс» повідомив, що керівника зараз тут немає і попросив Олю залишитися доглядати за пораненими і хворими на тиф повстанцями у лісовій лікарні. Одного дня вона зустріла у лісі курінного «Великана» і, на диво, впізнала у ньому свого знайомого з Німеччини Михайла, який давно її симпатизував. Через кілька місяців відбулось скромне повстанське весілля. Місцевий священик повінчав їх в антонівецькій церкві, що на Шумщині Тернопільської області. Тепер Оля перебувала завжди поруч зі своїм чоловіком. Пізньої осені в районі Бродів сотня «Великана» була оточена енкаведистами. Повстанці були змушені відступати убрід через покриту тонким шаром криги річку. Потім довго сушилися у лісі, розвівши багаття. Оля наслідки цього крижаного переходу відчула через кілька місяців, коли була вже вагітною. У неї в грудях розпочався запальний процес з нагноєнням. Виникла потреба у невідкладній операції, а в селі тільки ветеринарний фельдшер, який іноді розтинав нариви у тварин. Коли він оглянув Ольгу, то навідріз відмовився допомогти, розуміючи низький рівень своєї кваліфікації. Температура хворої підвищилася до 41 градуса, груди розпирав неймовірний біль. Коли фельдшер хотів піти, Ольга дістала з-під подушки пістолет, навела його на чоловіка і крижаним голосом звеліла: «Ріж! Ріж, бо застрелю!» І фельдшер тремтячою рукою зробив необхідні надрізи. Від першого ж дотику леза гній бризнув цівкою. Хвора тут же відчула полегшення… По закінченню операції вона заснула і проспала два дні. А через місяць у селі Майдан Мізоцького району вона народила сина якого назвали Ігорем. Дуже  тяжкою для Троянди була втрата Михайла. Ще там в лісі звістку про його смерть їй принесли хлопці-побратими. Синові тоді було 2 роки. Його чекали енкаведисти біля села Курсики на хуторі Березини, куди він йшов щоб навідати стару матір. Його прострілили автоматною чергою. Ранений Михайло ще встиг спалити свої документи, після чого пустив собі кулю в підборіддя. Його мертвого привезли до Козина, де посадили під стінками НКВД. Тільки 1 лютого 1949 року її заарештовано і перевезено до Львівську тюрму на Лонського і її судили. Отримала термін 10 років виправно-трудових таборів суворого режиму. Її відправили етапом в мордовський табір, що в селищі Явас.

Після втрати дорогих людей та тривалих знущань радянської влади і перебувань у таборах, чужини Ольга Горошко повернулася  – у Лози. Вона жила у рідні: то в Лозах, то в невеликому будиночку, що надали родичі у Вишнівці, Тернополі, Курсиках, Кременчуку. А в 2006 році. Тернопільська обласна влада виділила  кошти на придбання  житла пані Олі та придбали невеличку квартиру в місті Збаражі, де і по сьогодні мешкає легендарна розвідниця, зв’язкова УПА “ТРОЯНДА” Та місцева  і районна влади напевне навіть і не знають дороги до її помешкання. Олю Горошко нагороджено медаллю Лицарський Хрест Заслуги та державною нагородою при Президентові Ющенку – орденом княгині Ольги.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ смт ВИШНІВЕЦЬ