Єврейське гетто у Чорткові: жертви, кати та рятівники

Щойно виповнилося 75 років від того дня, коли у Чорткові відбулася перша велика «акція» по знищенню в’язнів єврейського гетто. Сталося це 26 – 27 серпня 1942 року. Цю трагічну подію можна вважати однією з найбільших гуманітарних катастроф, що будь-коли сталися у нашому краї. Належить також визнати, що пам’ять про цю темну сторінку історії міста досі належним чином не збережено.

Перші арешти євреїв новою окупаційною владою почалися у Чорткові вже на початку липня 1941 року. Ледве лиш каземати чортківської тюрми звільнили від жертв НКВС, як гестапівські кати почали заповнювати її новими жертвами…

Перша масова страта нацистами в’язнів тюрми датується 14 липня 41-го – тобто менш ніж через два тижні після встановлення окупантами «нового порядку». Того дня було розстріляно близько на подвір’ї чортківської тюрми 360 євреїв. Зрозуміло, що про судові процедури не йшлося – ці акції спрямовувалися на свідоме винищення найбільш освіченої частини єврейської громади та на залякування усіх інших. Масові страти у чортківській тюрмі тривали практично увесь період нацистської окупації. Тіла закопувалися безпосередньо на подвір’ї або на околиці єврейського цвинтаря.

Наступний масовий розстріл відбувся 25 серпня в лісі Басівка, що на південно-східній околиці міста. Його жертвами стали близько 150 осіб: серед них були євреї, поляки та українці… У серпні ж було розстріляно біля 300 мешканців містечка Ягільниці. 15 жовтня було страчено групу чортківських інтелектуалів, переважно учителів та юристів. Серед жертв чортківської катівні були не лише місцеві мешканці. З показань свідків відомо про страту у серпні 1941 року т. зв. «дрогобицької групи». У її складі були переважно вчителі гімназій з Дрогобича та Самбора.

Загалом же, за оцінками радянських надзвичайних комісій, які працювали у краї в 1944 – 45 роках, за весь час окупації у гетто, трудових таборах, а також у Белжецькому таборі смерті, було вбито від 10 до 13 тисяч мешканців Чортківського району, більшу частину яких складали євреї.

Єврейське гетто було створено у Чорткові у квітні 1942 року. Початково до нього було зігнано біля 8 тисяч осіб – з Чорткова та багатьох навколишніх містечок і сіл. Усі ці люди змушені були залишатися на невеликій території – від площі Ринок до річки і вулиці Шкільної. Їм не дозволялося покидати територію гетто, що була обнесена колючим дротом. Гетто охоронялося поліцією та озброєною палицями «Службою порядку» Єврейської ради. Усіх в’язнів гетто зобов’язали носити нарукавну пов’язку із зіркою Давида. Іншим мешканцям міста, «арійцям», було заборонено спілкуватися з в’язнями, продавати їм їжу та будь-які речі. Заточені у гетто євреї, а серед них звісно було чимало дітей, жінок та літніх людей, отримували мізерну кількість харчів, що дозволяла їм ледве животіти.

Найбільша «акція» у чортківському гетто відбулася 26 – 27 серпня 1942 року. Здійснювала її команда гестапо, що прибула з Тернополя, допомагав місцевий відділок поліції-Зіпо, українська поліція та єврейська «служба порядку». В ході самої «акції» у гетто загинуло 360 осіб. Поховали їх на «новому» єврейському цвинтарі, що у передмісті Калічівка. Наступного дня в’язнів гетто вантажили на станції Чортків до спеціальних ешелонів – по 120 осіб у кожний вантажний вагон. Результатом акції стало вивезено у табір смерті Белжець 2100 осіб. Територія гетто після неї зменшилася більш ніж удвоє. Друга «акція» прокотилася гетто у жовтні 1942-го. Цього разу було вивезено до Белжеця чергових шістсот приречених на смерть людей. Там просто з залізничної платформи людей вели до газових камер…

Крім того, близько 3000 євреїв з Чорткова та околиць, переважно чоловіків працездатного віку, поступово етапували до таборів праці у Тернополі, Кам’янках, Глибочку, Великих Борках, Ступках. Там їх використовували переважно на дорожніх роботах. Молодих жінок вивозили з гетто на примусову працю у колишніх панських фільварках: у Нагірянці, Ягільниці, Росохачі, Улашківцях, Милівцях, Марилівці, Сосулівці, Лисівцях, Рожанівці, Свидовій… Потому, як в’язні таборів та рабині фільварків знесилювалися від важкої праці, голоду, хвороб, побоїв, принижень та нелюдських умов утримання, їх розстрілювали.

Для прикладу, як це відбувалося, описала Клара Ейзенберг у своїх показаннях слідчій комісії (передаємо мовою оригіналу): «Дня 30 листопада, о 5-й годині рано виїхали мої дві дочки і ще 14 людей з Миловец до Улашковец до машини молотити збіжє. О год. 7 почули ми стріли доокола і зрозуміли, що це акція. Виходячи з хати побачили ми на дорозі чотирьох українських міліціянтів і втекли в корчі. Зараз почалася на нашим фільварку акція. Забили т. Бухвальдову з Монастириск і Боднара з Венгер, решта здолала втікти. По полудню вийшли ми з корчів. Наш жондца поїхав до Улашковец і довідався, що всіх наших забили. Розказано нам, що наперед замкнули їх в стайні, де прийшла т. Трачевска попрощатися з т. Рейтеровою. Т. Рейтерова просила її, що як муж верне з війни, щоби показала йому, де вона з дочкою лежуть. Потім міліціянти випровадили всіх по три, наперед мущин, а потім женщин і так забили. О тим, що буде акція знав жондца улашковецкий напевно, бо міліція приїхала о 4-й рано, а наші люди о 6-й рано. В тим самим дню були акції на 10 фільварках: Міловце І, Міловце ІІ, Улашковці, Ягольниця, Мухавка, Марелівка, Королівка, Сосолівка, Росохач. Підпис – Клара Ейзенберг»

Надзвичайна комісія, котра у 1944 році проводила ексгумацію масових поховань жертв нацистів на території району, констатувала загальну кількість похованих – 13 тисяч. Поіменні списки загиблих у Чорткові, які намагалися складати співробітники виконкому, видаються дуже неповними, налічують вони лише близько 500 прізвищ. І це зрозуміло – місцеві архіви були втрачені. Від скільки-небудь сталого, довоєнного населення міста, залишилася менш ніж третина. Навіть згадати імена тих, хто мешкав тут до війни, часто не було кому…

Братські могили розстріляних євреїв є чи не кожному нашому селі. Точне розташування їх у більшості випадків невідоме. Найбільшим похованням у околицях Чорткова можна вважати Копичинський ліс. Тут у 12 братських могилах покоїться біля 6 тисяч тіл невинних людей – мешканців навколишніх сіл та містечок. Інші масові поховання: на колишньому військовому аеродромі поблизу Старої Ягільниці, на новому єврейському цвинтарі (передмістя Калічівка), на околиці іншого цвинтаря (по колишній вулиці Міцкевича), у селах Ягільниця, Нагірянка та Марилівка, у Чорному та Угринському лісі, а також у лісах Білавіна, Галілея, Басівка. Меморіальні знаки наразі є лише на місці двох з них…

У матеріалах Тернопільського державного архіву та окремих мемуарних джерелах згадуються імена гестапівців та поліцейських, відповідальних за страти єврейського населення у Чорткові: Кьольнер, Гільдман, Пекман, Розенов. Саме Курт Кьольнер виконував функції референта з єврейського питання у складі поліції безпеки Зіпо. Комендантом Зіпо у Чорткові з січня 1942 по березень 1943 року працював Ганс Фельде. Начальником чортківської тюрми у 1941-у був гестапівець на прізвище Маєргоффер. Комендантом окружного відділення кримінальної поліції – Ізельт. Своєю жорстокістю «прославився» Пауль Томанек, у 1942 – 44 роках – комендант трудових таборів у Кам’янці, Великому Глибочку, Ягільниці та Свидовій… Начальником української допоміжної поліції Чортківського округу у 1941 – 44 роках служив уродженець Гусятинського повіту Василь Шкварок.

Відомо про покарання небагатьох з них. За нелюдяне поводженням з арештованими був покараний польською підпільною боївкою «Кєдива» шеф поліції Ізельт. Теракт було здійснено у січні 1944 року просто на вулиці Чорткова. Нацисти жорстоко помстилися за вбивство свого коменданта – за принципом колективної відповідальності було розстріляно 27 заручників з числа в’язнів тюрми, українців та поляків.

Правосуддя, наскільки ж нам відомо, досягло лише двох військових злочинців. Томанек за вбивство на окупованих територіях більш ніж 100 людей лише у 1957-у отримав судовий вирок…  десять років позбавлення волі. Кьольнера у 1962 році суд міста Саарбрюкен засудив до довічного ув’язнення за злочини, скоєні під час служби у німецьких спецслужбах. Свідчення про вбивства Кьольнером чортківських євреїв також фігурували у матеріалах цієї судової справи…

Втім, варто зауважити, що навіть серед службовців СС та поліції траплялися прояви милосердя. У спогадах кількох людей, котрі пережили окупацію, із вдячністю згадуються комендант польового табору у Лисівцях Пауль Фрідріх та комендант таборів у околицях Товстого (ймовірно – Рожанівка та Свидова) обер-лейтенант Ватьє (Vatie). У численних критичних ситуаціях вони допомагали уникнути трагічної розв’язки. На жаль, дуже мало знаємо про цих людей. А можливо, в особі котрогось із них ми маємо свого Оскара Шиндлера?…

Навесні 1943-го чортківське гетто було повністю ліквідоване, тож гестапо рапортувало про «очищення» міста від євреїв. Від приблизно семитисячної єврейської спільноти Чорткова у 44-у році живими залишилося лише близько 100 осіб, яких переховували місцеві мешканці, ризикуючи власним життям, життям своїх близьких та сусідів. Карою за спробу переховувати єврея, або приховування того, що його рятують близькі або сусіди, був розстріл.

«Вирішення єврейського питання» нацистами стало агресивним чинником подальшого роз’єднання та деморалізації суспільства, протистояти якій були спроможні далеко не усі – відтак вистачало охочих переслідувати, доносити, вбивати та мародерствувати…

Досі пам’ять про жертв чортківського гетто ніяк не увічнено на території міста. А через гетто у 1942 – 43 роках пройшло біля дванадцяти тисяч осіб. Чи не на часі вже відновлювати важку пам’ять і цю скорботну дату згадувати молитвою ? Чи не на часі мати хоча б меморіальну таблицю на території колишнього гетто? Вулицю, названу іменем справжніх героїв – Праведників Народів Світу?

Згадка про «ешелони смерті» з Чорткова є лише на Місці пам’яті у Белжеці. Як і про багато інших таких ешелонів: з Тернополя, Заліщиків, Товстого, Бучача, Бережан, Гусятина, Коломиї, Городенки…

На одній з стел белжецького меморіалу трьома мовами вибито такі слова: «Тут, у цьому ешелоні я, Єва, з моїм сином Авелем. Якщо Ви побачите мого старшого хлопчика, Каїна, сина людського, скажіть йому, що я….»

Слова обриваються… З Белжеця не повертався ніхто. Нікому було розповісти людству про трагедію 600 тисяч людей, вбитих у цьому таборі.

Сьогодні відомо про втечу з «ешелону смерті», що прямував з наших країв до Белжеця, лише двох чортківських дівчат: Зіни Беркович та Стефи Палек. Сталося так, що потяги затримувалися поблизу станції Рава Руська через велике скупчення на коліях інших ешелонів. У одному з вагонів бранцям чортківського гетто вдалося проламати шпарину. Оскільки потяг певний час стояв, батьки благословили дівчат на втечу. Тим вдалося непомітно зістрибнути з вагона і сховатися у полі. Пішки, потайки, переважно ночами втікачки прямували до Львова, сподіваючись загубитися у великому місті. Там Стефі Палек вдалося розшукати помешкання знайомого аптекаря, який знав її батька, Мойсея Палека – той до окупації Чорткова німцями також працював аптекарем. Львівський знайомий не відмовив Стефі у сховку. Тож фактично чужі люди, ризикуючи власним життям, взялися переховувати дівчину-єврейку аж до звільнення Львова від нацистів у 1944 році. Тоді як інші члени родини Палеків загинули у Белжецькому таборі…

А от «аптека Палека» і досі працює у Чорткові – у історичному будинку, зведеному у 1910 році за адресою вулиця Ринок, 8.

Інша чортківська аптека – та що належала колишньому бургомістру Людвігу Носсу і знаходилася на колишній вулиці Міцкевича – також виявилася вписаною до місцевої історії Голокосту. У ній врятувалася восьмирічна Марта Вінтер, мати якої працювала тут провізором. Власник аптеки переконав німців, що без її допомоги він не впорається. Тож мама Марти отримала спеціальну перепустку, з якою могла виходити з гетто. Через деякий час, передчуваючи наближення фатальної «акції», мама забрала доньку з гетто і впродовж кількох місяців ховала її у підвалі аптеки. Згодом Марту Вінтер під чужим ім’ям вдалося вивезти до Варшави. Там вона вижила завдяки жертовному милосердю родини Шульців, котра до війни мешкала у Чорткові. Дівчинку було врятовано, але її батьки загинули тут. Історію дивовижного порятунку Марти Вінтер-Горен описано у книзі «Донька, про яку ми мріяли: історія Марти», яка зараз готується до видання українською.

Родина Шульців

Загалом нам відомо нині про трьох дітей, котрі пережили геноцид євреїв у Чорткові.

Одну з них, Лолу Рейн, разом із трьома іншими людьми впродовж дев’яти місяців переховувала у погребі на вулиці Броваровій, ризикуючи власними життями, родина Аксенчуків: Анна, її чоловік Євстахій та син Богдан.

За клопотанням Лоли Рейн–Кауфман по війні усі вони удостоєні почесного звання Праведників Народів Світу.

Лола Рейн–Кауфман пішла з життя в грудні 2015 року, залишивши нащадкам книгу спогадів «Схована дівчинка. Правдива історія Голокосту». Богдан Євстахович Аксенчук залишається нині єдиним живим свідком тих трагічних подій.

Про геноцид єврейського населення у 1941 – 44 роках не прийнято було вести мову у радянські часи. Наприклад, у довідці Державного архіву Тернопільської області від 17.01. 1975 року зазначено, що за матеріалами архіву на території області нацистами було розстріляно 180 472 мирних радянських громадян, не рахуючи військовополонених. При цьому «відомостей про національність та партійність мирних радянських громадян немає».

Зрештою, згадка про місцеві події Голокосту досі залишається для нас важкою темою, для когось навіть вельми дражливою…

Втрата тисяч людських життів, унікального культурного спадку галицького єврейства – незворотна. Але хоч би пам’ять про ту Катастрофу належить повертати і нам, українцям, якщо ми прагнемо інтегруватися до європейської спільноти народів. Якщо прагнемо, аби такий жах ніколи не повторився на нашій землі… Повертати свідомо, відповідально, крок за кроком. Пам’ять про жертв, їхніх катів, їхніх поодиноких рятівників. Пам’ять про внесок євреїв у історико-культурну спадщину краю…

У спогадах згаданої у цьому нарисі Лоли Рейн-Кауфман знаходимо такі слова: «Анна не отримувала грошей за наше спасіння… Вона до смерті боїться того, що буде, якщо нас знайдуть. Але вона все одно нас переховує. Не знаю, чому вона це робить. Напевно, є щось всередині неї, що підказує їй, що робити».

Можна вважати, що оце «щось» було не чимось іншим, як відчуттям присутності живого і милосердного Бога у світі.

Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ