Він зводив знакові споруди Тернополя. Розмова із архітектором Олегом Головчаком

Мій співрозмовник — автор ряду проєктів у Тернополі: обласних краєзнавчого музею, бібліотеки (недобудованої), долучився до створення театру актора та ляльки й палацу культури «Березіль», автор проєкту житлового комплексу по вулиці Володимира Лучаковського, церкви святого священномученика Йосафата на тій же вулиці, єпархіального будинку Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ, пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому створив спільно з братом-художником і скульптором, нині покійним Петром Головчаком. Олег Іванович був головою Тернопільської обласної організації Національної спілки архітекторів України  в 1998-1999 роки та з 2014 по 2017 роки.

Олег Головчак народився на Івано-Франківщині, до Тернополя приїхав у 1974 році після закінчення архітектурного факультету Львівського політехнічного інституту. Роботу розпочав у Тернопільському філіалі інституту «Діпроцивільпромбуд». Уже в 1977 році почав створювати ескізи для обласного музею, а наступного року його проєкт визнали найкращим на конкурсі.

— Краєзнавчий музей був складним об’єктом, адже зводити його довелось на вже закладеному фундаменті. Звичайно, мені хотілося б будувати на вільній території, не бути обмеженим у виборі площі та форми залів, але для молодого архітектора працювати над таким великомасштабним проєктом було удачею. Переді мною стояло завдання продумати, як розширити площу, пристосувати її для потреб музею. Для цього по периметру я розташував еркери, котрі нависають над першим поверхом і суттєво збільшують простір. Потім навіть жартували, що архітектори, проєктуючи будинки, змагались, хто зробить більші консолі, ніж я, — сміється пан Олег.

Співрозмовник розповідає, що згідно його задуму, тераси на першому поверсі музею мали би буті відкриті, але в скорім часі люди почали використовувати простір не за призначенням, тому проходи зачинили. Цікаво, що спершу планувалось декорувати фасад українськими орнаментами. Петро Головчак, брат мого співрозмовника, запланував скульптурну оздобу. У Тернополі цей проєкт ухвалили, проте скерували на затвердження в київський Держбуд. День затвердження збігся зі смертю Леоніда Брежнєва, і це наклало відбиток на рішення ради — половина погодилась із проєктом, інша — ні, наостанок була висунута пропозиція нанести орнамент тільки на центральну частину фасаду. Але це так і залишилось у планах, бо після 1982 року фінансування будівництва пішло на спад, власне й до того на оформленнях таких об’єктів передбачалось мінімум фінансування.

 — Шкода, що кілька років тому на фасаді музею відпала штукатурка і цей шматок поштукатурили невідповідним кольором — так будівля втратила естетичну цілісність оформлення. Але зараз є нагода це виправити, бо музей треба утеплювати — товщина його стінок становить тридцять вісім сантиметрів, ще два сантиметри штукатурки — це означає, що багато тепла втрачається через стіни. Треба було б «одягнути» його в мінеральну вату чи пінопласт, а відтак відновити однорідність фасаду, — продовжує пан Олег.

Варто зазначити, що проєкт Тернопільського обласного краєзнавчого музею отримав диплом ІХ республіканського огляду творчості молодих архітекторів Спілки архітекторів УРСР, що відбувся в 1985 році у Києві.

Активно стартувало й будівництво сусіднього об’єкта — бібліотеки…

— У вісімдесят першому я почав робити ескізи для бібліотеки, через два роки була готова вся документація, і вже наступного року будівництво розпочали. На першому поверсі мав розташовуватись зимовий сад. На другому — книгосховище. На третьому й четвертому по колу мали йти читальні зали, відгороджені скляними перегородками. Навколо них — тераси. Зверху – зенітні ліхтарі. Мало би бути дуже багато світла та простору. До речі, пірамідку вгорі проєктували пізніше — у двотисячних. Якби об’єкт жив, то сніг танув би поступово і проблем не виникало, а так почав псуватись дах, добудовою намагались врятувати ситуацію, — розповідає Олег Головчак. — Багато людей не розуміє, навіщо така велика бібліотека. Розумію, що час своє робить і на зміну паперовій приходить електронна книжка. Проте я вважаю, що бібліотека потрібна —  завжди казав, що для того, аби знищити націю, ворог знищував книгозбірні, де живе пам’ять народу. Крім того, це приміщення сьогодні могло б стати культурним центром. Думаю, об’єкт був би давно зданий, якби на то була воля влади. Не раз був ризик, що його перетворять на чергове торговисько, як на мене, це не припустимо, але, на щастя, до цього не дійшло. Щороку сума коштів, потрібних на завершення бібліотеки збільшуються — якщо у двотисячному вона становила тридцять мільйонів, то тепер — близько ста. Маю надію, що держава таки зверне увагу на культуру. Я дуже хотів би побачити, як бібліотека функціонуватиме.

Загалом, розповідає співрозмовник, кінець сімдесятих-початок вісімдесятих був для нього надзвичайно продуктивним — об’єкти ніби самі приходили. Відзначає, що у ті часи архітекторам було легше себе проявити, адже були державні замовлення на соціально-культурні об’єкти. Щоправда, були й свої нюанси.

— У радянські часи все зводилось до масового виробництва, у тому числі будівель соціально-культурного призначення. Проєктні інститути в республіканських центрах розробляли об’єкти, а завданням місцевих архітекторів було «прив’язати» їх до конкретної місцевості — створити оригінальні фасад та інтер’єр. Приміром, тернопільський палац культури «Березіль» — це типовий проєкт. Я з колегами архітектурними прийомами намагались внести такі зміни у споруду, аби вона була не подібною на інші, пов’язати її з Тернопільщиною. Треба розуміти, що ми не могли змінити щось кардинально, а тільки, як тоді казали, причесати об’єкт, — каже Олег Іванович.

Час диктував умови. Газ коштував копійки, держава не рахувала видатки, через те й вимог зі збереження енергоносіїв ніхто не ставив. Тому нині часто ці будівлі — великі, з енергонеефективних матеріалів — мають не пристосований до життя вигляд. Проте, переконаний мій співрозмовник, значно простіше й дешевше застосувати до них енергозберігаючі технології, ніж руйнувати старе й зводити нове.

Активне будівництво припинилось наприкінці дев’яностих. Багато із запланованих об’єктів, як ось музичне училище чи палац піонерів так і не з’явились. Нині державних замовлень на соціально-культурні проєкти майже нема. Приватні забудовники мають свої умови.

— Сьогодні замовник хоче те ж, що колись держава — мінімізувати витрати. Через те зараз превалює типове проєктування, — пояснює Олег Іванович.

Запитую його про сучасні проблеми містобудування у Тернополі.

— Ще кільканадцять років тому такого неподобства у будівництві, як зараз, бути не могло. Архітекторів та їхню працю поважали. Тепер — ні. Приклад цього — будівництво «Макдональдзу», яке відбулось, не зважаючи на протести архітекторів. Я називаю це архітектурним злочином. Там можна було збудувати соціальнокорисний об’єкт, який би тішив око, або залишити місце вільним, — розводить руками Олег Головчак. — Тепер керують гроші. Яскравий приклад — будівництво на залізничному майдані з обходженням законів і порушенням усіх норм. А зараз по вулиці Миру, де раніше була стоянка, зводять  десятиповерховий будинок — це ж нечувано — він  перерізає бульвар впоперек. А скоро можемо отримати ще один об’єкт — просто під Надставною церквою, де колись були сходи, може з’явитись ресторан. І це в охоронній зоні пам’ятки національного значення! На наше звернення від спілки архітекторів прийшла відповідь від заступника голови міської ради, що містобудівна рада — це лише дорадчий голос, з чого зрозуміло, що там таки планують будувати… Через все це просто опускаються руки. Я вважаю, що архітектор має бути відповідальний, бо він формує середовище для людей. Якби всі архітектори відчували свою відповідальність, такого хаосу в місті не було б.

Анна Золотнюк.