Бабуся Оля розповіла про жахіття Голодомору

У день пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій ми згадуємо наших рідних і близьких, які пережили ті страшні часи. Цим ми не даємо нашій пам’яті замулитися, а нашим почуттям зачерствіти…

Ця історія про долю однієї жінки. А таких доль була нескінченна кількість…

Маленькою Оля не любила своє ім’я. «Оль-ка-а!» – кликали її сестри у ліс. Ліс був і розвагою, і роботою. У лісі було вдосталь усього – барв, квітів, ягід. Зібрані суниці вдома зсипали в бочечки, що стояли в погрібі, а їли ті, що принесли напередодні – холодні у спеку здавалися смачнішими, особливо з молоком,  та з духмяним  свіжоспечениь хлібом, щоб ситніше.

«Восени в ліс ходили ламати гриби: грузді та рижики солили на зиму теж бочками, маслюки готували до столу одразу, а боровики – справжні гриби – ще й сушили. У бочках зберігалася й горіхи. Навіть дворового песика навчили збирати ліщину, варто було лише раз нахилити гілку»

Були в Олі й іграшки – саморобні ляльки з ганчірок та дерев’яна маленька колисочка. В ту колисочку Оля раз поклала кота, той накапостив і втік, а дорослі сміялися з маленької Ольки.

До школи вона ходила одну зиму: вивчила друковані й писані літери. Запам’ятала спогади бабусі, як в давнину, ще в її бабусі, в домівках палили по-чорному і до свята чепурили стіни в хаті вапном. А ще – оповідки старців-мандрівників про залізне павутиння між будинками в містах і залізних птахів на небі – так в село приходили звістки про прогресс, дроти та аероплан.

Родина жила майже натуральним господарством: сіяли чечевицю й овес, давили олію, рибалили, самі виготовляли одяг і плели взуття. Вдома  треба було прясти, ткати, шити… Вівці й корова, жито й коноплі,  все вимагало наполегливої праці, невтомних рук.

В їхній патріархальній і релігійній сім’ї дітей було шестеро. Сестри – Анна велика, Анна мала, Марія, яку наймолодша Оля кликала нянею. Другу, маленьку Анну, назвали так випадково: під час її хрестин до церкви забіг собака, люди кинулися виганяти, священник запропонуван ім’я, а розгублений батько забувся, що  вдома вже є одна Анна.

Брати Василь та Степан, веселі та дужі, з дівчатами не забавлялися, працювали в полі, ходили коло коней. Один з них сам опанував скрипку, мав вдома  багато книжок, а згодом навчався у вчительській семінарії, та пропав під час подій революції та громадянської війни. Тоді  був дуже непевний час.

«Якось у неділю в хату вломилися військові з багнетами. Мати плакала, просилася, та  забрали не лише зерно, а й все, що було спечене-зварене для великої працьовитої родини. Ми прийшли з церкви – у печі і в коморі пусто, а на стінному церковному календарі на знімку царської родини усім очі повиколювані.»

Тоді Оля вперше дізналася про голод. Поля і садки вже були пусті. Поживи шукали у лісі, у річці. Одного разу батько витягнув з води бридкий, напіврозкладений труп вівці. Видовище було мерзенне, але у зігнилих нутрощах того мерва срібними спинками виблискувала риба. Олька разом з батьком позбирали ту рибу, і разом виходили надвір, щоб не бачити, як голодні діти з мамою її їли. «Я знаю, Олька, ти того їсти не зможеш, і я не буду. Але то ж риба, то ж пожива, а всі голодні. Не кажи нікому, звідки вона, чуєш? Мовчи, Олька, заради Бога мовчи, бо голод!» – просив тато, і вона мовчки стримувала спазми, що вивертали шлунок – вже не лише від болю, не лише від голоду, а від самої згадки про срібні спинки поміж слизьких кишок і ребер. Ті овечі рештки вони ще двічі витяголи з води, і варили рибну юшку.

А згодом вони прийняли до себе жити сільського священника з сім’єю, якого нова влада вигнала з дому. Саме він, відчуваючи неспокій дитячої душі, ласкаво і переконливо навчав: «Оля, Оленька, люби своє ім’я! Твоє ім’я світле, визначне і величне, бо Ольгою звали давню велику княгиню!» Він гладив дівчинку по голівці, і від тих теплих слів в її серці міцніла віра в добро.

Скільки добра було в її житті? Рано помер батько, і вона, наймолодша, вийшла заміж, в сусіднє село. Родина велика, невістки працювали почергово: одна в хаті – пече хліб, варить, прибирає, пере, доглядає старих та малих; друга – обходить двір і худобу; третя працює в полі та на городі; за тиждень мінялися.

«А тут погнали в колгосп, землю, худобу і реманент забрали.  Мусили ми, наймолодші відділитися. Біда така, що в хаті не лишилося й горнятка! Чоловік знайшов якусь пляшку, обмотав посередині шнурочком, довго тер, а тоді впустив в холодну воду. Нагріта пляшка тріснула навпіл, горлечко відпало, утворився «стакан», то з нього й пили»

Молоді, вони хотіли жити і давати дітям світлі  імена. З п’яти дітей вижили двоє. Пройде багато років, і вона так, ніби щоденної молитви, навчатиме онуків в Тернопільському парку біля річки:

«Оцю билинку можна з’їсти цілу, а тої треба знати шкірку, щоб гризти соковите гіркувате стебло, а ще є лобода, жолуді, лепеха, конюшина… Конюшина м’ягенька, а жолуді сушать в печі, розтирають в борошно. З трави печуть паляниці – сірувато-зелені, тверді»

Її Петрусь, старшенький, і не пам’ятав справжнього хліба.  Як він радів, як тішився, як бережно ніс додому таку паляницю: «Мамо, я знайшов хліб! Там, в полі! Я й не їв, я додому приніс!» То був засохший коров’ячий послід.

Вони жебрали. Хто міг  ходити, йшли по навколишнім селам, рано-рано, тихо просили по-під вікнами «Дайте хліба, заради Христа». Це було соромно. І  несила було не йти, і йти теж не було сил. Та скоринка і 2 картоплини за весь день, що люди, ховаючи очі, опускали в торбу, вже ставали важкими, наче торба  каміння.

Вони спухли. Тіло стало важким, вицвіли очі, і одного дня в хаті ніхто не зміг підвестися. А колгоспний бригадир стукав у вікно, кликав в поле, кричав: «Спухли з голоду? Та краще б ви здохли!»

Вони вижили. Старша сестра Марія з райцентру навідалась вчасно. Забрала до себе, поділила навпіл їхнє горе і свій хліб. Тільки соромно було перед сусідкою.

«Вона зайшла по щось до Марії в хату, а я дістала з печі цілий буряк. Так глянула голодними очима, аж живіт мені болем пройняло. А той буряк одненький – на нас всіх, на дві сім’ї, малих четверо. Як я їй дам, та щей  сама в чужій хаті? Не дала…Поділили на всіх, а мені живіт три дні болів, ніби зурочила…»

Ольга вірила в добро. А натомість почалася війна. Її чоловіка забрали не відразу, перше комісували за станом здоров’я, поставили пасти колгоспну худобу. Та вже восени і він плакав, назавжди залишаючи  дітей. Прийшов лише один нерозбірливий солдатський  трикутничок від її неписьменного Степана. А потім приносили якийсь бланк з печаткою. Вона довгі десятиліття вірила, що Степан пропав безвісті, а може, й живий! Заливалася слізьми 9 травня 1945 р., коли у військовому містечку, де вона тоді працювала, веселі вояки на честь  дня Перемоги накидали їй повний фартух окрайців і боханців справжнього житнього хліба, без  трави-кропиви, меленої кори та жолудів.

У 80-тих роках, в архіві, їй пояснили, що той давній бланк був похоронкою, а вона відтепер – вдова воїна, загиблого в званні єфрейтора на Курській дузі. Але у 80-ті дорослим вже було вдосталь хліба, а дітям вистачало молока. Треба було тільки зайняти чергу.

Жити таки було добре! Ольга Іванівна вибавила чотирьох онуків і правнука. Вона вчила їх доїдати з тарілки усе, не лишаючи й крихти. Онуки, Богу дякувати, не знали голоду. Вона розповідала дітям казки і водила на прогулянки в ліс. А  ще пригощала щойно висушеними у духовці житніми сухарями. Складала їх в торбинки «на чорний день». Якими запашними й смачними були ті звичайнісінькі чорні сухарі! А день був світлий.

День з нею разом був світлий, як її безгрішне и чисте життя. Скільки жила, вірила у добро – ходила до церкви, постила, сповідалася, дякувала за все Богу. І працювала. Не брехала, не нарікала, не жалілася, не заздрила, не брала чужого, не пліткувала і не судила – бо гріх. Найбільше цінувала чесне ім’я, родине коло. Дітей любила надзвичайно, та вміла бути вимогливою. Найбільше втішалася Великодніми пасками і першим листячком у лісі.

«Липові листочки, особливо молоденькі, можна їсти, і з молодої берізки, і ялинові пагінці…Лише не багато нараз. Не зараз, ні. А ще зварити, щоб рідке і тепле, або оце – запарити як чай…  Це я так тобі кажу, щоб знала…на чорний день»

Усвідомлювала старість, немічність і неминучість підсумку, та хотіла жити, вміла радіти кожному дню, не сиділа без діла, і усіх навколо обдаровувала невичерпною життєвою силою і оптимізмом.

Прабабусі Олі немає з нами вже  14 років. Хворіла важко, довго. Невблаганно і болюче втрачала сьогоденну пам’ять, згадуючи уривками братів і сестер. Розмірковуючи над причиною і вищим сенсом її сумного праведного кінця, я приходжу до єдиного висновку – вона втрачала свою пам’ять задля того, щоб пам’ятали ми. Допоки ми знатимем – це не буде втрачено. Щоби ми пам’ятали и переказували один одному – треба жити з вірою і любов’ю, щоб нащадки згадували добром.  Ця моя розповідь – мій обов’язок, та не перед маленькою дівчинкою Олькою, давньою княгинею Ольгою чи непримітною бабусею Ольгою Іванівною, царствіє їй небесне… Це мій борг перед нащадками. В нашої долі нема окрайців. Вона дорогоцінна – наче хліб.

 Марія Богданович, Тернопільська Липа