Що чекає жителів Північної Африки та Близького Сходу?

Масові народні протести в країнах Північної Африки і Близького Сходу залишаються темою номер один у світі. Вони тривають ось уже другий місяць, і «вірус свободи» охоплює все більше й більше людей в арабському світі, – саме час замислитися, яких глобальних геополітичних наслідків слід чекати від цієї «хвилі революцій».

Прикметно, що країни, про які йдеться, напрочуд різні як за політичним устроєм, так і за рівнем життя. Туніс і Єгипет, де революції перемогли, вважалися «відносно демократичними» державами; багаті на нафту Бахрейн і Йорданія – монархії; Алжир, Ємен і Лівія – відверті диктатури; в Ірані – теократичний режим. Усіх їх, власне кажучи, об’єднує лише одне – правителі там «занадто довго», протягом десятиліть незмінно перебувають на посадах і встигли «приїстися, мов гірка редька».

Скажімо, президент Ємену Алі Абдалла Салех при владі з 1978 року. У висліді народних протестів він уже пообіцяв більше не балотуватися на найвищу посаду в державі й «навіть» не передавати владу синові, як це планувалося раніше, – тільки б йому дозволили добути свій нинішній президентський термін, який закінчується у 2013 році.

Тим часом главою Бахрейну є король Хамад ібн Іса аль-Халіф, – а на чолі уряду вже сорок (це беззаперечний світовий рекорд!) років перебуває його дядько. Демонстранти, які були спершу налаштовані більш радикально стосовно монархії, у висліді зм’якшили свої вимоги й перетворення Бахрейну на республіку вже не хочуть – тільки б горезвісного дядька позбутися… Це непросто: пообіцявши протестувальникам певні поступки, уряд не виконав своїх обіцянок, а вивів на вулиці танки. Світова спільнота різко засудила такий крок – а населення ще більше озлобилося, і демонстранти радикалізувалися, тож надалі вгамувати їх самими обіцянками навряд чи вдасться.

Єдиний, хто одразу збагнув, що від протестувальників не вдасться відкупитися дрібними подачками, був король Йорданії Абдалла II. Він слушно вирішив не нагнітати ситуацію і погодився на політичні реформи, в результаті яких йорданська монархія має бути трансформована за британським зразком. Авжеж – краще бути «англійською королевою», ніж утікачем…

Інша річ – Лівія. Цією країною в режимі максимально жорстокої політичної диктатури ще з 1969 року править полковник Моаммар Каддафі. Державна казуїстика тут на щонайвищому рівні, який не снився навіть одіозному колишньому СРСР, – формою правління офіційно вважається така собі «джамахірія», що означає «народовладдя», а сам Каддафі формально не займає жодної державної посади! Ба більше: життя в цій країні багатьом українцям донедавна могло б видатися раєм – безплатна освіта й медицина, майже дармове житло, дуже невисокі ціни на продукти, а до того ж, регулярні «подачки» від «батька нації» Каддафі (скажімо, кожна сім’я отримує по 5 тисяч динарів, еквівалент майже 4 тисяч доларів, як «відсоток від продажу нафти, яка належить громаді»). Не дивно, що в цій країні працює більше трьох тисяч українців, які у себе вдома таких грошей ніколи б не заробили!

Тим не менше, лівійці теж збунтувалися – у країні почалася громадянська війна, надходить інформація про сотні загиблих, про те, що військові літаки розстрілюють протестувальників, а сам Каддафі дав зрозуміти, що триматиметься при владі до останнього. Звісно, тисячі українців у Лівії щоденно ризикують життям, – а наше «рідне» МЗС, як уже традиційно водиться в таких випадках, «лічить ґав»! Перший літак, який має забрати українців із гарячої точки на батьківщину, вилетів лише сьогодні – в день, коли це число «Народного слова» готується до друку; хоча про загрозу життю наших громадян у цій країні відомо вже понад тиждень. До того ж, цей літак зможе забрати не більше 200 людей…

Отож, до чого йдеться в Північній Африці та на Близькому Сході і які це матиме наслідки? Над цим питанням нині всерйоз замислюються аналітики, політики, філософи, футурологи в цілому світі. І жоден із них притомної відповіді наразі дати не може. Поки що очевидно лише те, що арабський світ (вага якого в геополітичних процесах нині, між іншим, напрочуд велика, зважаючи бодай на те, що саме тут сконцентровані основні на нашій планеті запаси стратегічної сировини – нафти) уже не буде таким, яким був досі. Нестабільність у цьому реґіоні безпосередньо загрожує світовій економіці. Якщо Близький Схід охопить хаос – це одразу ж позначиться і на Європі, і на США, і на нас із вами. Спершу може почасти виграти хіба Росія, ще дужче «прив’язавши» європейського споживача до своєї сировини, – однак і це ненадовго. А з іншого боку: чи можна сподіватися, що в результаті революцій в арабський світ прийде демократія західного зразка? Очевидно, що ні. Навпаки – як показує світова практика, замість відлучених від влади диктаторів невдовзі приходять нові, ще гірші (недарма США застерігає Єгипет від «українського досвіду», де скинутий Помаранчевою революцією режим диктатора Кучми тепер, після недовгого періоду відносної демократії, змінився набагато жорстокішим режимом диктатора Януковича).

То чи вдасться принаймні тунісцям і єгиптянам те, що не вдалося українцям? Почекаємо – побачимо…