Антицензурна історія до 9 травня

В українців є така властивість: під час прийняття якогось важливого у їхньому житті рішення аргументувати свою позицію словами: «історія покаже». Вже більше, як шістдесят років минуло від закінчення Другої світової війни. Однак, заспокоювати себе тим, що ця війна завершилась капітуляцією Японії 2 вересня 1945 р. – якось було б неправильно та й зневажливо до тих, хто брав у ній участь. Зневажливо, передусім, тому, що цього року ми святкуватимемо двадцяту річницю Незалежності, а державна політика у питаннях історії й надалі ґрунтується на аргументах з «Комсомольської правди».

 

Сьогоднішня влада, влаштовуючи провокації, на кшталт червоних прапорів на 9 травня, намагається відвернути увагу від соціальних проблем (ціни на газ, продукти харчування…), тим самим породжуючи у суспільстві нові злоякісні міфи. Тож для того, щоб зробити спробу завершення дискусії над цим питанням, пропоную розглянути проблему в усій її цілісності.

 

За яку Вітчизну?.. Якщо вже радянсько-російська історіографія намагається прищепити військовим подіям 1941 − 45 рр. термін «Велика вітчизняна», то нагадаємо, що в імперській історії ХХ століття «Великая отечечественная» вже була – і навіть дві. Йдеться про Першу світову війну, яку в Росії офіційно називали «Второй оттечественной войной» (перша − це війна з Наполеоном 1812 року). Отже, події 1941 − 1945 рр., спираючись на ту ж горезвісну російську історіографію та хронологічні принципи − ніяк не можуть трактуватися просто як «Великая оттечественная». Це по-перше.

 

По-друге: якщо замислитись над терміном «вітчизняна», то він заперечує статус «світової» й радше несе значення якоїсь громадянської, аніж міждержавної війни.

 

По-третє: відколи це Радянський Союз став для нас, українців, Вітчизною? Називаймо ще «Вітчизною» Османську імперію, Молдавське князівство, Велике князівство Литовське… – вони ж теж включали у свою державну територію українські етнічні землі.

 

Сіамські близнюки. Військово-політична співпраця між Радянським Союзом та Німеччиною розпочалась 16 квітня 1922 р., коли було укладено Рапальський договір про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. З цього періоду стосунки між двома державами перейшли на більш дружній рівень. Особливо це відчутно у другій половині 30-х рр. Ось декілька прикладів:

 

1) В період з грудня 1939 р. до кінця травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР: 1 тис. т нафтопродуктів, 1600 тис. т зерна, 214 тис. т фосфатів, 185 тис. т марганцевої руди, 111 тис. т бавовни, 36 тис. т макухи, 23 тис. т хромової руди, 10 тис. т льону, 1,8 тис. т нікелю. Крім того, постачалися лісоматеріали, метали, платина, хутро… Німеччина, в свою чергу, також зобов’язалась виконувати певні економічні угоди з СРСР. Проте, на фоні радянської «ініціативи» – вони виглядали вкрай мізерними.

 

2) 23 серпня 1939 р. у Москві СРСР та Німеччина підписали пакт про поділ світу. Його підписали радянський народний комісар закордонних справ В’ячеслав Молотов та німецький міністр зовнішніх справ Йоахим фон Рібентроп. Чи не найкурйознішим з погляду сьогодення став тост Йосифа Сталіна на бенкеті, присвяченому цій події: «Я знаю, как немецкий народ любит своего Фюрера. Я хотел бы поэтому выпить за его здоровье».

 

3) Сам Фюрер не забарився із відповіддю, і 23 грудня 1939 р. в газеті «Правда» було надруковано вітальне привітання німецького лідера Йосифу Сталіну з нагоди його шістдесятиріччя. У повідомленні, зокрема, зазначалось: «Ко дню Вашего шестидесятилетия прошу Вас принять мои самые искренние поздравления. …желаю доброго здоровья Вам лично, а также счастливого будущого народам дружественного Советского Союза».

 

4) Іншим яскравим прикладом таких братських обійм став спільний парад Вермахту та Червоної армії у Бресті 22 вересня 1939 р., коли німецька і радянська армії разом крокували вулицями міста.

 

5) Одіозним в історії вважається випадок, який стався в «офіційний» день початку війни 22 червня 1941 р. Вранці ешелон зерна відбув з радянського боку на німецький через прикордонний міст у Бресті, а через кілька хвилин з німецького берега вдарили артилерійські батареї та пішли танки генерал-полковника Вільгема Гудеріана.

 

Як усе це пояснити? Все дуже просто: Сталін перехитрив Гітлера. Радянська армія не напала на Польщу 1 вересня 1939 р., як було попередньо домовлено з Німеччиною. Вона зробила паузу на 17 днів і 17 вересня 1939 р. увійшла на територію Другої Речі Посполитої на правах вже «визволителів». Це допомогло Сталіну зобразити Гітлера в очах західних держав єдиним агресором в Європі. Розпочавши таким чином війну, Сталін намагався завдати поразки Німеччині і послабити Захід, утвердивши свій комуністичний порядок в усьому «старому світі». В деякій мірі йому це вдалось: після закінчення Другої світової війни більшовики захопили владу у всій Центрально-східній Європі.

 

Батогом у армію. Міфи про те, як українці «любили» Червону армію і весь Радянський Союз, найкраще розвінчують факти. За німецькою статистикою, динаміка чисельності полонених червоноармійців виглядала таким чином: станом на січень 1942 р. – 2,4 млн. полонених, на листопад 1942 р. – 5,2 млн. полонених і в листопаді 1944 – 5,7 млн. полонених.

 

Інший факт: у 1941 р. німецька армія розпочала наступ трьома групами. Перша була спрямована у сторону Ленінграду, друга – Москви і третя – в сторону Києва. І якщо перша група «загрузла» під Ленінградом, друга була переможена під Москвою, то третя – вже 22 липня 1942 р. здобула останній населений пункт на українській території – м. Свердловськ і дійшла аж до Кавказу.

 

Як ми бачимо, за перші півтори року війни більше 5 мільйонів червоноармійців здались у руки Німеччини, серед яких значна частина українців. Про який фанатизм наших дідів та прадідів до Червоної армії нам сьогодні розказують, коли територія України для німців стала ледь не «прохідним двором». Так, в радянській армії були подвиги, але здебільшого – це були подвиги юних, молодих солдатів, які не відчули на собі всю «любов» радянської влади під час Голодомору 1932-33 рр., масових виселеннях у товарних вагонах на Сибір, насильницьких колективізаціях.

 

Понад шістдесят років пройшло від завершення Другої світової війни, двадцять з них ми прожили у Незалежності, але надіятись на те, що історія «не поляже, а розкаже, що діялось в світі» вже вривається терпець…

 

Михайло Галущак, Майдан