Ще жевріє надія, або Чи бути музеєві більшовицького терору, політв’язнів і репресованих у Чорткові

«Цього разу Надія померла першою. Сталося це 3 березня 1949-го, у четвер, четвертого повоєнного року. Рубахи звіріли, чи то від немочі впровадити свою безбожну владу, чи то відлига розморозила в них найогидніші тваринні інстинкти. Медведів застали зненацька, у криївці. Володимир знав, що він, його дружина Ксеня і донька Надія приречені на смерть. Тільки смерть, бо здатися совітам — зганьбити свій рід, він не дасть», — такими словами розпочинається розповідь про родину Медведів, закатовану більшовиками в Чорткові. Нині ще жевріє надія, що в стінах, де шість десятиліть тому сталася трагедія, працюватиме музей більшовицького терору, політв’язнів і репресованих.

Про ситуацію, що склалася довкола цього музею, — розмова з членом його правління Ярославом СВИСТУНОМ.

— Повна статутна назва — музей більшовицького терору, політв’язнів і репресованих при єпархіальному управлінні Бучацької єпархії Української греко-католицької церкви. Музей і саме управління розташовані в Чорткові у споруді римо–католицького монастиря (кляштора) сестер милосердя, заснованого 1697 року власником Чорткова графом Потоцьким. Але, очевидно, нині потрібно говорити не про музей, а про його проект. Зокрема тому, що нормативна легалізація цього культурно–просвітницького закладу не відбулася. Звичайно, це формальність, проте де-юре має вагу, тому що за законом про музейну справу підлягає реєстрації у двотижневий термін з часу заснування установчими зборами.

— Чому ж досі всі юридичні питання не вирішено?

— Ми провели установчі збори, які затвердили статут, створили правління музею, підготували всю необхідну документацію. Але голова правління, він же — апостольський адміністратор Бучацької єпархії УГКЦ високопреподобний о. Дмитро Григорак — жодного з тих документів не підписав. Відмови не було. Лише невмотивоване зволікання протягом перших двох тижнів і наступних двох місяців. Зрештою, зрозумівши марноту чолобитних і безперспективність початого, я відійшов від музейної справи.

— Може, не варто було опускати руки? Пані Марія Штепа, постійна дописувачка нашої газети і, як розумію, — головна опікунка того музею, розповідає, що лише за перше півріччя минулого року провела там екскурсії для більш як семи сотень дітей. Що небайдужі люди наймали автобуси і довозили школярів, приносили експонати і кошти, допомагали обладнувати приміщення музею, дякували, а головне — вірили, що такий музей буде працювати…

— Так, усе це правда. Треба було бачити очі діточок, котрі обіймали захопленим поглядом цю літню жінку. Бачити стіни камери, з дитячою безпосередністю розписані маркерами… І разом з тим від отця-митрата Івана Сенькова неодноразово звучали побоювання про можливе захоплення приміщення єпархіального управління, а ще — настирні поради укласти угоду оренди (вдумайтеся!) голови правління музею з очільником єпархіального управління, тобто із самим собою.

Можливо, комусь не сподобалася і моя риторика про те, що частина музею «Кальварія» (раніше — слідчі ізолятори НКВС) нині чиста від влади. Я був при владі і знаю, як непросто вберегти душу від скверни. А ви кажете не опускати руки… Я їх не опускаю, але не хочу зневаги до старань і праці своїх й усіх тих, хто серцем пристав до музею. Особливо невгамовної Штепи, яка, започаткувавши його в 2006–му, присвятила музеєві все, що має, — своє життя. Дотепер не розумію, чому ті, котрі сприяли становленню музею і благословили всяку ініціативу, не захотіли його узаконити. Тим самим унеможливили репрезентацію власного витвору, а заодно й іміджу єпархії в зовнішній світ.

— І все ж, що вдалося вже зробити?

— В експозиції «Криївка» ми відтворили подію героїчної загибелі сім’ї Медведів із Кобиловолоків. Цей трагічний факт відтворив капітан держ–безпеки в акті ліквідації «бандформування». Окремі обставини з життя і смерті Медведів розповіла їх родичка Марія-Софія Лозечко.

Був намір створити ще дві експозиційні теми: «Незагоєна рана» і «Репресована церква», в яких схематично відтворити (на мапі) місця захоронень (криниці, окописька), що не означені ані хрестами, ані епітафіями, але є пам’ятними для мирян усіх семи районів єпархії. Так само на часі вшанувати всіх священиків, які потерпіли за віру, а також увічнити зняті з реєстрації, пограбовані, а то й знищені храми. На жаль, я не можу здійснити ці плани без зустрічної волі церков і їх служителів. Усе, що міг зробити, то вписав у статут музею його регіональний статус, себто такий, який передбачає колективний принцип формування експозицій і музейної політики в цілому.

— Що спонукало вас долучитися до музейної справи, привело саме до єпархіального управління?

— Привела мене туди не проста цікавість, а почуття обов’язку. Спочатку в СБУ я дістав документальні свідчення про трагічну загибель сім’ї Медведів і не менш трагічну долю моєї бабці (псевдо «Чебрець»). А ще до музейної справи мене долучила харизматична Марія Штепа. В березні їй виповнюється 86. До речі, 13 березня — річниця заснування музею. Цього часу, думаю, мало би вистачити церковним ієрархам, щоб визначитися, чи сумісний музей із клерикальним розумінням патріотизму.