Теребовля – місто-інтроверт, Тернопіль — океан

Якщо Львів – місто-корабель, Теребовля – місто-інтроверт, що від усіх переховується, Франківськ – місто-феномен та місто-порт, то в усій цій урбаністиці порівнянь уявної республіки Між Тернополю варто відвести роль міста-озера чи то навіть міста-океану.

Так-так, не міста на озері чи то радше ставі, а саме міста-озера, міста-океану чи міста-ставу.

Колись викладач Могилянки та видавець Ростислав Семків виклав на неозорих просторах Фейсбуччини знимку тернопільського ставу і написав під нею щось приблизно таке: «Є містоутворюючі заводи, а в Тернополі – містоутворююче озеро». Це, мабуть, найточніша характеристика цього бургу, котру коли-небудь доводилося читати.

Точність такого опису важко переоцінити, бо в ньому вкрай багато рації. Озеро і місто фактично поставали водночас. Перше не тільки виконувало роль природної перешкоди для другого, коли ці землі постійно піддавалися нападам, а й приносило прибутки, завдяки розведенню та вилову риби, появі млинів на водоймі. Так само тепер міське життя крутиться довкола ставу: шпацерами, пробіжками, чемпіонатами з водно-моторного спорту, весільними знимкуваннями, спогляданнями плеса, чи купою фестивалів – як не на набережній, то безпосередньо на кризі.

Власне, і сам Тернопіль у багатьох асоціюється з озером. Якщо запитати, з чим у немісцевих пов’язується се місто, то вони спочатку проспівають вам пісню Гадюкіних про 17 років, «забій п’ятки», бродяг та небажання вчитися. А після того неодмінно згадають про став і додадуть, що він класний.

В рідкісних випадках пригадають легендарних «Nameless», речовий ринок, котрусь з кнайп, щось з промисловости, штибу комбайнового заводу чи футбольний клуб з аграрною назвою «Нива».

Проте нам вистачить згадки про плесо. Медіа старої закалки досі називають місто – за наявність ставу – як не українською Женевою, то маленькою Швейцарією, ніби більше в жоднім іншім бурзі немає озера посеред міста.

Але сама наявність великої водойми у вигляді не то нирки, не то шлунку, але точно чогось фізіологічного, в північно-західній частині Тернополя не дозволяє автоматично називати його містом-ставом, містом-озером чи, тим паче, містом-океаном.

Суть в іншому – сей бург постійно норовить перетворитися з міста на якусь водойму. Не знаю більше жодного такого урбаністичного простору, котрий би за трохи сильнішого дощу миттєво пускався вплав, без помочі в тім великих річок, без наявности поруч моря. Вода майже повністю заповнює простір в усіх районах, особливо долішніх. Тернопіль явно шукає найменшого приводу, аби показати своє ставково-океанське єство.

Коли випадає дощ або тане сніг, коли квадратні кілометри міста перетворюються на одне велике озеро, коли під водою безслідно зникає асфальт та брук чи хоча б якийсь найменший натяк на них, коли плесо ховає під собою людські городи та клумби, коли стає ні пройти, ні проїхати, ні проповзти – зупиняється все місто. Люди виходять зі своїх машин, люди виходять зі своїх будинків.

Тоді, здається, що ось, саме зараз, еволюція рушить в зворотному напрямі, голосно підсміховуючись над Дарвіном, й ті, що народжені ходити та повзати – попливуть. А ще видається, що в цьому великому плесі неодмінно мають бути риби, що, граючись, виплигують з нього. Але вони не виплигують і люди не пливуть, хоча так, як справлятися з рухом в воді вміють тернополяни – мало-хто вміє.

Деяких просто-таки тягне влізти туди, де поглибше і води побільше. Вони заганяють свої дрібні Таврії та Жигулі в самісінький центр здоровенної калабані, де вода досягає вище рівня дверцят, що дозволяє їй потрохи просочуватися до салону. Мабуть, чинять се не з відчайдушности чи в надії проскочити, а навмисне, аби побути якнайдовше наодинці зі своєю стихією, поки всі довкола метушитимуться, намагаючись допомогти, чи так само застрягаючи в тій калюжі. Помедитувати на воду – давня тернопільська традиція. Напевне ще від заснування міста.

Найкраще передав водяну сутність Тернополя місцевий журналіст і митець Віталій Дерех, коли плавав в велетенській калюжі на надувному човні подвір’ям якоїсь багатоповерхівки.

Вода підтримує тернополян. Декотрих – буквально, найчастіше – придуркуватих рибалок, що в +5, а то й у всі +15 вилізають на крихку поверхню ставу, вкриту дрібною кіркою льоду. Мабуть, це повелося ще з давніх часів, інстинкти кличуть пройти ініціацію, аби стати справжнім тернополянином – мусиш, як не посидіти з вудилищем біля ополонки, то хоч пройти з одного берега на інший, але обов’язково по кризі і обов’язково тонкій, бажано, березневій. Найщасливішим вар’ятам щастить найбільше, бо ініціація квітневим льодом – розвага для найдовбанутіших.

На близькість океану вказують назви тернопільських масивів, мікрорайонів та інші топоніми: Аляска, БАМ, Канада, Новий Світ. Вони м’яко натякають на існування внутрішнього океану, котрий омиває їх своїми водами. Океану, що розростається з дощів, снігів, що тануть та калюж, затоплює всі ці дільниці, а потім собі відступає, даючи вченим та краєзнавцям-аматорам змогу спокійно досліджувати флору та фауну дна міста-озера-ставу-океану. Всіх цих дивних істот, котрим довелося вкрай швидко еволюціонувати під впливом раптової появи суші під їх хвостами.

Не дивно, що в еміграцію за океан звідси відправлялося так багато людей. Вони звикли до великої води. До її перетину. Проте ностальгія їх завше мучила, тому з’являлися свої Тернополі по той бік Атлантики і всі ці Канади та Нові Світи по цей бік. Ця ностальгія за ностальгією. Бо часто, при поверненні в рідні краї розуміють, що краще таки там ностальгувати за містом, ніж тут ностальгувати за ностальгією. Іноді якраз навпаки.

Не менше на користь океанности Тернополя свідчить велика кількість екзотичного, як для цих широт, люду, що розмовляє своїми мовами, абсолютно незрозумілими для аборигенів. Вони влаштовують великі променади містом гучними компаніями та поодинокі шпацери. Їх можна найчастіше уздріти на набережній та в прибережних кав’ярнях, біля автовокзалу та на речовому ринку, біля колєї та в гіпермаркетах. Себто, як в старих-добрих портових бургах: в місцях торгівлі та сходження на берег.

Тому можемо припустити, що океан виникає в сім місті в сезони дощів, себто десь вкінці літа та восени, коли зливи стають затяжними, а також навесні, коли тануть сніги. Тоді й прибувають до міста заморські гості, тоді й розливається воно океаном чи хоча б внутрішнім морем.

А там де є велика вода – має бути й причал, до котрого й прибувають люди, кораблі та люди-кораблі, додатково витворюючи його морську гендлярську сутність. А ще, там де є пристань – там люди часто кидають свій якір.

Велика вода створює ілюзію великих можливостей, але дуже би не хотілося, аби місто-океан врешті перетворилося на місто-калюжу чи місто-болото, що засмоктує, втягує і врешті вдушує всіх, хто в нього потрапляє. Хто привертає до себе увагу лиш гучним кумканням жаб. Тому мусить балансувати між своєю двоїстістю: водяною та урбаністичною, аби одна з його сутностей не переважила над іншою й не знищила такий важливий паритет, за який його й люблять. За місто, що може бути океаном і океан, що вдає із себе місто.

Назарій Заноз, “Збруч”.