Невтішні роздуми над розбережаненням Бережанщини

Насамперед хочеться подякувати авторові статті «Лот №1: Бережанський район. Продано!»  Миколі Проціву за влучний короткий екскурс у славну минувшину нашої рідної Бережанщини, за представлення жахливої картини сьогодення, цілком обґрунтовану критику місцевих «господарників» і, на жаль, зовсім не веселу, туманну перспективу нашого майбутнього, майбутнього Бережан та їх околиць. Висловлені у згаданій статті тези спонукали ще глибше перейнятися жорстокою реальністю геть поруйнованого рідного краю. З відчуттям глибокого занепокоєння та страхом перед завтрашнім днем маю внутрішню потребу прокоментувати окремі тези, озвучені автором, та висловити деякі свої міркування з цього приводу.

Як не гірко констатувати, але саме наше покоління – покоління часів Незалежності, довело до такого стану речей донедавна таку славетну «Опільську Швейцарію». Ми по праву маємо можливість увійти в аннали історії, як ініціатори й учасники «розбережанення Бережанщини». Вже тишком-нишком, без жодних пояснень, «розбережанили» дорожній відділ, ревізорів, пошту, санепідемстанцію. На черзі біржа, податкова, тубдиспансер, колонія. Що далі? І тут виникає низка питань, на які наразі ніхто не дає конкретних відповідей.

У чому ж причина цього процесу? В адміністративно-територіальній реформі? Але цікаво, що ніхто й гадки не має, або ж навмисне замовчує, яким передбачається новий територіальний поділ. Зрештою, як би там не було, чому саме Козова вже сьогодні отримує ласий шматок від Бережан? Невже смт. Козова, від’єднавшись у свій час від Бережанського повіту, тепер, за іронією долі, приєднає місто Бережани до Козівського району? Чому саме Козівський район, а не Бережанський?

Оригінальною видається відповідь наших чиновників на це питання – у Козови є кому лобіювати інтереси в Києві. Тоді ніяк не вкладається у голову фраза про відсутність лобістських інтересів Бережанського району в столиці. Куди ж поділася ота хватка у лобіюванні політичних та особистих інтересів, що так майстерно проявлялася у передвиборчих перегонах? Чому отой запал боротьби не переріс у прагнення за відстоювання інтере-сів громади, своїх виборців? Чому замовкли красномовні діячі, що так ревно бралися лобіювати питання надання Бережанам статусу міста обласного значення? Де ж оті осередки політичних партій, які не так давно «ґвалтували» газети, дошки оголошень і всі стовпи? Де вони всі?..

А може, в столиці звернули увагу на соціально-економічні показники, за якими Козівський район на сьогодні суттєво випереджає Бережанський? Цілком очевидно, що Козова остаточно вирішила взяти курс на виборювання для себе місця в структурі майбутнього адміністративно-територіального поділу, тому й проводить енергійні заходи в соціально-економічні сфері, в розбудові господарства.

А бережанська «господарка» рухається до повного краху. В результаті нашої діяльності-бездіяльності практично за всіма показниками за минулий рік ми в серйозних мінусах. Воно й не дивно, якщо на понад 40-тисячний район (згідно звіту голови РДА) – лише трохи більше 5,5 тис.(!) легально працюючих. Обсяг промислового виробництва майже рівний обсягу реалізованої продукції та наданих послуг. Жодних іноземних інвестицій…

Щодо нашої економіки, хочеться зробити такий собі ліричний відступ. Практично вся господарська діяльність Бережанщини сьогодні зосередилися у сфері «купи – продай» та «обслужи». У свій час в усіх бідах від цієї діяльності ми (українці) звинувачували євреїв, образливо називаючи останніх «жидами» та «лихварями». Хто ж ми тепер? Де поділися наші промисловість та сільське господарство? Невже не боляче бачити зруйновані й розкрадені «Мікрон», склозавод, овочесушильний завод, які донедавна славилися своєю продукцією навіть на світовому рівні; спостерігати, як стираються з лиця землі розвалини ще вчора наповнених ревом корівників та свинарників? Ми, як виявилося, не спромоглися зберегти той потужний потенціал, залишений нам «радянською епохою», – закрили та розбомбили все, що тільки могли. Хоча ще не все розгромлено. По сьогоднішній день ми ще продовжуємо послуговуватися певними набутками з минулого: будівлі, дороги, водо-, газо-, електромережі. Але і їх ми не в змозі утримувати в належному стані. А що ж буде далі, коли це все вийде із ладу? Чим тоді користуватимемося? І що, зрештою, залишимо прийдешнім поколінням: нашим же дітям, онукам? Що, «після нас – хоч потоп»?

Повертаючись до бережанських буднів, з гіркотою в душі мусимо визнати, що ми не спроможні впоратися із вирішенням елементарних проблем. Тому у нас, через втрату господарського хисту: обдерта Ратуша в центрі міста, чотириколірний фасад готелю, даремно викинута на папери орендна плата в об’єктах Заповідника, «не паспортизовані» сміттєзвалища на кожній вулиці, невідомо ким і як керовані шлюзи на ставі, гора бруківки перед районною радою, незавершена каплиця на Лисоні, перевернута русалка в парку, не поставлений на баланс Шевченко на площі Ринок і так далі… До речі, є надія, що пам’ятник цей нарешті поставлять на баланс, так би мовити з нагоди 200-річчя від народження Т.Г.Шевченка. Для Бережан це вже стало цікавою традицією, адже із нагоди 100-ліття з дня уродин поета було перейменовано одну із вулиць у його честь…

Отож, проблем досить – як великих, так і малих. І поодинці з ними не впоратися. Тут потрібна добра воля і допомога усієї громади. Одначе, навіть зайшовши в повний тупик, влада й надалі воліє замовчувати проблеми, а громадськість воліє грати роль пасивного глядача. Як результат – жодного діалогу, жодної аналітики, проста констатація фактів, свої розмови в кабінетах і свої розмови «на кухні».

Чи не єдине, чим на сьогодні може справді потішити Бережанщина, так це численними культурно-масовими заходами, успіхами талановитої молоді та книговидавничими здобутками. Тобто у тій сфері, яка, на жаль, в незалежній Україні залишається на залишковому принципі і тримається фактично на голому ентузіазмі. Якби таким ентузіазмом та натхненням пройнялися усі ланки нашого суспільного життя, то й картина, вочевидь, виглядала б не так похмуро!

Завершуючи свої роздуми, хочеться прокоментувати висловлену М.Процівим тезу про бажання увійти в історію з додатком «останній голова…». Додаток «останній» в цьому випадку однозначно не стане ошатною прикрасою ні для чиєїсь біографії особисто, ні для історії. У зв’язку із чим, хочеться, щоб очільники міста і району глибоко переосмислили свою політичну та господарську діяльність і кардинально поміняли курс на завоювання почесного звання, принаймні, «провісника відродження Бережанщини».

Окрім того, гадаю, настала нагальна потреба нарешті пробудитися й усій свідомій громадськості Бережанщини. Адже на кону – майбутнє нашого міста й району, майбутнє наших дітей та онуків. Спонукаймо владу до публічного діалогу з громадою!

У цьому контексті, можливо, редакції газети варто започаткувати постійну рубрику, в якій мешканці міста й району та місцева влада публічно обмінювалися б конструктивними думками, питаннями, пропозиціями у вирішенні гострих проблем?..

Сподіваюся, що «Бережанській казці», про яку писав Богдан Лепкий, не настане кінець і в епілозі ніхто не скаже: «Хто встиг щось хапнути – молодець».

Олександр Коковін, Береж-Інфо