Тернопіль – «велика дитина», яка безперестанно легітимує свавілля

Радянські півстоліття найактивнішого розвитку міста просто викреслені з історії. Вони підмінені якимись химерними декораціями цілком негативного характеру.

Коли кажеш комусь про Тернопіль, то перші асоціації, які зазвичай виникають, це відома пісня „Братів Гадюкіних” або питання «Це ж у вас таке велике озеро?». Спочатку, це злило, але потім звик.

Разом з тим, з Тернополем ще пов’язані й інші речі, до яких звикнути ніяк не вдається. Передусім, повзуча комерціоналізація. Кожен раз, приїжджаючи до міста, де провів майже 20 років свого життя, помічаєш нові і нові прикрі зміни в його тілі у вигляді пістрявих синців реклами або ущільнених виразок забудов. Звісно, в той же час такі важливі публічні місця (як-от бібліотеки, чи навіть розпарений тернопільський стан) залишаються занедбаними. І тільки кольорові музичні фонтани – певно головна гордість тернополян і найбільше досягнення муніципальної влади – продовжують гордо символізувати «відродження Тернополя». Після чого? Звичайно, після радянського режиму.

Tabula rasa

Щоб зрозуміти всю відразу до радянського спадку, яку на загал культивують в місті, треба просто відвідати місцевий краєзнавчий музей. На останньому поверсі, присвяченому новітній історії, між непростим польським періодом та барвистим часом незалежності свою невеличку площу займають стенди та експонати з радянською епохою. Вони присвячені – ні не бурхливій індустріалізації до того відсталого аграрного регіону чи розбудові рекреаційно-паркової зони з тим самим ставом, що є зараз безперечною гордістю міста – а виключно жахливим злочинам радянського режиму, особливо в перед- та післявоєнних роках.
Зрештою, щоб засвідчитись в такій специфічній політиці пам’яті, навіть в музей ходити не обов’язково. Достатньо проглянути статтю про Тернопіль в українській Вікіпедії. Два речення про радянський період в загальній статті, і аж цілі три абзаци в окремій статті про історію, проте два з них присвячені ставу, а останній тим таким репресіям. Словом, півстоліття найактивнішого розвитку міста просто викреслені з історії. Вони підмінені якимись химерними декораціями цілком негативного характеру.

Звісно, факт репресій режиму, боротьбу з ним та врешті його подолання ніяк не варто замовчувати. Але всі ці віхи вже 20 років як задокументовано і виставлено для загального огляду на п’єдестал пошани. Натомість, ті матеріальні досягнення, за вільне володіння якими і велася боротьба з партійною номенклатурою, цілком призабуті. А це не абищо – десяток великих промислових об’єктів (зокрема комбайновий, фарфоровий, текстильний чи світлотехнічний заводи) із розвинутою інфраструктурою (їдальні, дитсадки, санаторії тощо), чотири професійних університети, хороша мережа шкіл та бібліотек, закладення чисельних парків, скверів, пляжів, відновлення занедбаного заболоченого ставу і розширення його до сучасних розмірів. Сучасним «відроджувачам» міста про таке можна тільки мріяти. Проте усе воно піддано нещадному забуттю.

Куди ж веде це забуття? До перевтілення у таку собі велику дитину, що попри свій немалий економічний та політичний зріст через попередній начебто покручений розвиток повинна наново з чистого листа засвоювати засади правильного господарювання. Всі попередні надбання їй потрібно відмести або якнайшвидше переплавити в злитки первісного капіталу, і вже далі намагатись будувати капіталізм, тобто нормальні ринкові відносини зі сприятливим інвестиційним кліматом. От тільки такі відносини виявляються банальними насильницькими зносинами капіталу з колишньою налагодженою інфраструктурою міста, грубо кажучи – ґвалтуванням міста. На відкуп під оборудки бізнесу за безцінь віддані щойно виборені в номенклатури промислові об’єкти і публічний простір, мер вже відкрито заявляє, що комунальні служби в місті необхідно приватизувати. А все, що робить велика дитина Тернополя (як і багатьох інших пострадянських міст) в цій ситуації – це безперестанно легітимує таке свавілля. Мовляв, так і треба, потерпимо, приберемо «каки» малечого періоду і ось заживемо краще. Тільки вже минуло більше 20 років, а заживати краще ніхто так і не почав. Зі старих великих промислових об’єктів залишилось тільки два, та й ті дишуть на ладан, університети перетворилися в конвеєри продукування дипломів (поки що це чомусь не відлякує іноземних студентів), парки та сквери стали осердям комерційної реклами та всіляких торгових наметів. Залишається лише додати, що зарплата в місті та області найнижча в Україні. Словом, живемо. Зате віднедавна виявилось, що в області зареєстрований деякий мільярдер. Все таки комусь за таких обставин тай живеться добре.

«Національне відродження»

Чому ж тоді люди мовчать? Соціологи стверджують, що по всій Україні зростають протестні настрої, особливо на соціально-економічному підґрунті. А кому, як не такому бідному регіону виступати в авангарді руху за кращі соціальні умови для життя? Однак у можновладців притаєний ще один козир в рукаві, який дозволяє відводити обурення людей. Це націоналізм.

І справді такий фокус не новий, але в Тернополі він набув неабиякого масштабу. Саме тут галицька економічна фрустрація парадоксально переростає у великоукраїнський шовінізм, якого повинна була би сторонитись як чорт святої води, адже саме останній і становить основну причину її (галицької) меншовартості. І виходить так, що достатньо потрібним гаслом підмінити соціальні причини бідності національними ворогами, як тут же знедолені тернополяни переорієнтують всю свою увагу на цапів-відбувайл хитро упакованих в образи Інших – підступних геїв, ненависних „москалів”, підлих „жидів” та (що наразі найнебезпечніше, адже їх ідентифікувати простіше) студентів-чужинців. Тому тихі „роздуми” про „африканських мавп” помалу починають перетворюватися в гучні полювання на негрів-„відьмаків”, які розбещують українських дівчат.

Окремого слова заслуговує офіційний дискурс муніципальної влади. Його уособлює ВО «Свобода», яка своє перебування при владі подає саме як «відродження міста». Те, як на економічному рівні здійснюється таке відродження вже говорилось – примарна громадськість міста (разом із мовчазними масами) радо вітає кожен крок влади, вихваляючи кожен наступ капіталу як неабиякий поступ до залучення інвестицій в місто й, від так, пов’язує це з майбутнім розквітом міста. Проте варто ще приділити трішки уваги іншим аспектам їхньої політики. Основна її видима активність розгортається навколо переобладнання центральних міських скверів та вулиць, що звичайно не є погано, якби при цьому не ігнорувались інші частини міста та не встановлювалась опора на українських бізнесменів, які, ніби безкорисливо проінвестувавши у публічний простір, потім отримують дивіденди у вигляді рекламних лавочок чи „бонусно” встановлених рекламних моніторів на центральній площі. Звичним явищем стає клерикалізація (звичайно, під гаслом відродження духовності) – починаючи від обов’язкових ритуалів посвяти державних приміщень і закінчуючи проникнення клерикалів у школи. Врешті, найбільше застороги викликає фактичне протегування муніципальною владою вуличних неонацистських рухів, які відкрито виступають її партнерами на різних офіційних заходах, зовсім не соромлячись своєї атрибутики (кельтського хреста чи вовчого гаку).

Надія є?

Як зауважує один мій знайомий: «Проблема Тернополя в тому, що в ньому немає ніяких потужних центрів вільної університетської освіти, які б могли критично осмислити трансформації, що відбуваються з містом». І справді свою освіту і критичне бачення він отримав у Львові, а я – у Києві. Виші Тернополя готують власників дипломів чи – в кращому випадку – хороших (технічних, медичних) спеціалістів, але аж ніяк не критично мислячу особистість. Хоча до відсутності крупних університетських центрів, я б ще додав проблему із відсутністю масштабних промислових центрів, які би слугували хоча б якимось осередком соціально-економічної боротьби. Адже за теперішніх де-індустріалізованих умов більшість жителів в тій чи іншій мірі виступають дрібними власниками чогось – свого помешкання, свого місця на розрослому ринку, своїх кредитів на побутову техніку – і зовсім не зацікавлені до боротьби за якесь колективне суспільне благо. Їм краще вперто триматись за свій мізер, принаймні поки не вдарить грім.

Проривом могла б стати боротьба за певно найбільш масштабний довгобуд міста – обласну наукову бібліотеку

Звісно, головні сподівання на якісь позитивні трансформації в Тернополі можна робити, розраховуючи саме на цей грім. Але б’є він-то зазвичай точково і особисті трагічні історії банкрутств швидко тонуть в морі загальної байдужості і ринкової конкуренції. Звичайно, він може зачепити і більшу площу, чи якимсь дивом запустити ланцюгову реакцію наростання невдоволення, але й це ніяка не гарантія. Адже за протореними шляхами такий виплеск гніву може вдатися до націоналізму і тоді горе Іншим – погроми та розправи їм забезпечені.

Саме тому просвітницька соціально-орієнтована діяльність у місті потрібна вже зараз. Потрібна, не зважаючи на ряд складних і непростих умов, в які поставили місто де-індустріалізація та «відродження». Адже замість заяложених університетських центрів освіти можна створювати нові альтернативні центри вільної освіти, а замість зруйнованої промисловості можна засновувати нову кооперативну мережу не-експлуатаційної рівної участі у виробництві. Головне ж сподівання таким просвітницьким прогресивним рухам варто покладати на бібліотеки. Так ці старі обителі модерністської культури із залами, які вже майже ніхто не відвідує, і книгами, які майже ніхто не читає, становлять чудову платформу для новонароджених емансипативних проектів, оскільки по-суті являються ще не- або мало-освоєними комерцією публічними реліктами з радянської епохи. І хоч до них вже встиг докластись перст ідеології «відродження», однак вони загалом радо прийняли б будь-яких зацікавлених ентузіастів, оскільки у відвідувачах (хоча б для звітності, якщо не для відчуття потрібності) терплять найбільший брак.

„Прапороносцем” такого руху в Тернополі могла би стати боротьба за певно найбільш масштабний довгобуд міста – обласну наукову бібліотеку, яку ще з кінця 80-х так і не можуть обладнати і ввести в експлуатацію, хоча сам корпус приміщення вже побудований. Натомість, колись численну територію навколо бібліотеки місцеві депутати потрохи відчужують під різні комерційні об’єкти – з різних боків її вже заполонили квітковий базар, секонд-хенд і торговий центр. Звичайно, все це робиться під гаслом отримання коштів для завершення будівництва, але в дійсності нічого так і не робиться. Врешті, недавно дійшло до того, що охорону території недобудованої бібліотеки остаточно зняли і відкрили її для стихійного паркування прибазарного автотранспорту… Така кричуща тема не полишає навіть муніципальних-політиків відродженців, які один наперед одного звинувачують то владу, то одне одного в довгобуді. Тим не менше, якби за цю тему по-справжньому взялися соціальні активісти-початківці, тобто не лише балачками, але й петиціями, зверненнями, акціями, сквотуванням і навіть (при потребі) відкритими конфронтаціями, їм би вдалося як завоювати прихильність громадськості та згуртувати навколо себе прогресивні думаючі сили міста, так і отримати врешті першокласний публічний центр для своєї просвітницької діяльності, що із нарощеними під час боротьби соціальними контактами лише сприяло б подальшій діяльності по емансипації міста.

ТАРАС САЛАМАНЮК, Гасло