Організація діяльності служби безпеки ОУН на Тернопільщині

Служба Безпеки ОУН є  однією з найбільш утаємничених підрозділів повстанців на Західній Україні в період визвольної боротьби з московським агресором. В  умовах, у яких опинилося оунівське підпілля Тернопільщини у середині 1944 років, були дуже для нього  несприятливими. Певна частина кадрового складу організації та її збройних загонів, була знищена або нейтралізована. Так, у лютому 1944 — липні 1945 років, у західноукраїнському регіоні було вбито 92,8 тис. учасників підпілля ОУН та членів його збройних формувань, затримано 96,5 тис., здались радянським органам держбезпеки і внутрішніх справ 41,8 тис. (17,4 тис. з них були заарештовані), а по Тернопільській області 14,2 тисячі вбито учасників підпілля ОУН та членів його збройних формувань, 16,8 тисяч затримано, 4,8 тисяч здались радянським органам держбезпеки і внутрішніх справ в полон. Чималі втрати поніс безпосередньо й спецпідрозділ  СБ ОУН, адже спецслужба відігравала досить важливу роль в організації та здійсненні активного спротиву політиці комуністичної радянської влади  на Тернопільщині. Проте, незважаючи на вказані втрати, оунівцям в цілому вдалося зберегти свої структури і військові сили. Виконуючи настанови керівників щодо безкомпромісної боротьби з органами нової влади, працівники спецпідрозділу намагались створювати нестерпні умови для роботи різних владних комуністично-радянських структур, нагнітати страх серед місцевого населення, щоб запобігти його співробітництву з представниками влади.  Про цю особливість діяльності спецпідрозділу ОУН(б) згадувалось на засіданнях райкомів партії Тернопільської області та в ряді аналітичних партійних  документів, підготовлених органами Тернопільського НКДБ і НКВС. Такі провокаційні, неправдиві документи, про діяльність Служби Безпеки  ОУН, поширювали серед місцевого населення Тернопільщини для того, щоб викликати ненависть до повстанців у місцевого населення.
В одному з них, який характеризував ворожі прояви оунівського підпілля у ІІІ кварталі 1945 році, давався такий послідовний їх перелік:

— вбивства представників районного та сільського активу, військовослужбовців, колишніх підпільників, які з’явилися з повинною, та членів їх сімей; осіб, що підозрювалися оунівцями у зв’язках з органами НКДБ-НКВС; осіб, яких було зкомпроментовано під час чистки ОУН-УПА; вбивства з метою приховування своєї антирадянської діяльності (ліквідація свідків і потенційних донощиків); співробітників НКВС та НКДБ, бійців винищувальних батальйонів та груп самоохорони;

— захоплення і відведення до таємних баз підпілля сільських активістів, бійців винищувальних батальйонів, військовослужбовців і тих, хто з’явився з повинною до органів НКВС; диверсії у радгоспах і підсобних господарствах, спалення будівель, сільськогосподарських машин, хліба на токах та складах;

Але СБ Тернопільщини поширювало свої вдозви до жителів Тернопільщини:

— напади на обози із зерном, що направлялись до збірних пунктів; на групи радпартактиву, які організовували хлібозаготівлю; на сільські ради (що супроводжувались вилученням та знищенням всієї документації, спаленням будівель,  примусовим відведенням до баз підпілля голів та секретарів сільських рад);

— диверсії на залізничних станціях та коліях, обстріли потягів, мінування залізничних та шосейних доріг; напади на підприємства харчової промисловості, лісо- і торфових розробок; пошкодження та руйнування ліній дротяного зв’язку; напади на фельд’єгерів спецзв’язку; обстріли гарнізонів військ Червоної Армії та внутрішніх військ НКВС; пограбування магазинів сільпо; розповсюдження антирадянських листівок та вивішування оунівських гасел.

Згідно з документом, більшість цих акцій було здійснено невеликими групами (5–20 осіб) та окремими бойовиками районних СБ. Оскільки працівники спецпідрозділу втягнулись у безпосередні сутички з представниками органів місцевої влади та військовими частинами, це призводило до відчутних втрат з їхнього боку. Зокрема, структури СБ Тернопільщини  з кінця 1944 року і до середини 1945 року втратили понад 300 есбістів. Гинули вони, як правило, під час проведення чекістсько-військових операцій, коли повністю блокувалася територія їхньої дислокації і була виключена щонайменша можливість залишити її або сховатись. У квітні 1945 року наприклад, при здійсненні такої операції у  Вишневецькому районі  (зараз Збаразький  Тернопільської області було знищено 38 осіб, які мали пряме або опосередковане відношення до СБ). Така тенденція щодо втрат зберігалася і в наступні роки. Зокрема, у січні-лютому 1946 року тільки у Тернопільській області було вбито 9 районних референтів і 14 керівників районних боївок СБ, а у 1947 і неповному 1948 році на території даної області, було ліквідовано 4 окружних, 8 надрайонних і 26 районних референтів СБ та їхніх заступників, 20 кущових інформаторів, 14 комендантів і 116 бойовиків СБ. Радянські органи держбезпеки і внутрішніх справ Тернопільщини завдавали найвідчутніших ударів по спецпідрозділу, коли використовували для цього колишніх учасників підпілля. За участю останніх створювались агентурнобойові групи (спецбоївки), які видавали себе за оунівців, заручались довір’ям підпільників та виконували розвідувально-підривні акції проти них.  До кінця 1945 року на Тернопільщині було створено 15 подібних боївок загальною кількістю 280 осіб. Станом на 10 березня 1950 року діючими залишались лише 2 з них кількістю 20 осіб.
З весни 1944 року на Тернопільщині, посилилася явка з повинною учасників оунівського підпілля. Враховуючи те, що серед них були й ті, хто поповнив підпілля внаслідок примусової мобілізації або тимчасово попав під вплив пропаганди ОУН-УПА, не важко собі уявити, яку інформацію щодо оунівців могли отримати державні, партійні та правоохоронні органи. В одному з організаційних звітів СБ Тернопільщини, датованому 17 лютого 1945 року., повідомлялося, що в селах, поблизу яких дислокувались групи УПА, агентурна мережа радянських органів держбезпеки та внутрішніх справ становила  в населеному пункті до 30 осіб (сексотів).

У травні 1945 року керівники ОУН Тернопільщини  взяли курс не лише на продовження збройної боротьби, але і на посилення агітаційно-пропагандистської роботи не тільки на теренах своєї області, але і в інших регіонах України. Певна  частина підпільників була легалізована із завданням влаштовуватись на роботу в різні державні установи, здобути авторитет серед нового оточення, добиватись керівних посад у школах, малих підприємствах, сільських кооперативах тощо, не відмовлятись від мобілізації до Червоної Армії, видавати себе за прихильників радянської влади, вступати до комсомолу, комуністичної партії. Такими заходами переслідувалась мета проникнення і закріплення оунівців у різних владних, господарчих, навчальних, культурно-освітніх структурах. Найбільший інтерес у цьому плані для керівництва ОУН становили східні райони України, оскільки воно вважало, що успіху в боротьбі з радянською владою можливо досягти тільки за умови охоплення своїм впливом всієї території України. Діяльність оунівського підпілля націлювалась на виконання трьох першочергових завдань з відповідною зашифровкою, а саме: «Дажбог» — переведення професійних кадрів у глибоке підпілля, припинення відкритих збройних сутичок з правоохоронними та іншими органами влади, окрім спеціально спланованих дій малих груп; «Олег» — робота серед молоді по схиленню її на свій бік та «Орлик» — поширення свого впливу на східні області України. Вводилася нова градація щодо членства в організації: член організації, кандидат в члени організації та «симпатик». До членів організації відносились підпільники, які були добре відомі серед свого оточення і проявили себе на конкретній роботі (акціях). Ті, що знаходились в організації недовгий час або не брали участі в яких-небудь акціях, вважались кандидатами. Про це вони не повинні були знати, їм доручали нескладні завдання, поки йшов час їхньої перевірки та випробування з наступним переведенням у членство або навпаки. «Симпатиками», як правило, вважались ті люди, які співчували ОУН і допомагали їй як могли. Категорія «симпатиків» вважалась оунівцями базою поповнення своїх рядів та постачання харчу, одягу, медикаментів тощо.

Появилась нова назва, «референтура СБ» з цими ж функціями. Як правило, кістяк груп спецпідрозділів, які діяли при великих організаційних ланках, складався із референта СБ, його заступника (або технічного референта), 1–2-х слідчих та секретарки. Між такими групами могли бути відмінності лише в кількості співробітників. Наприклад, більше слідчих, наявність спецкур’єра для виконання особливих доручень, декілька заступників. Структурно спецпідрозділи, з певною долею умовності, можна розділити на групи вищої та низової ланки. Районному референту СБ підпорядковувались підрайонна референтура (у складі референта і слідчого), кущовий та інколи станичний, які у багатьох документах проходили під назвою інформаторів СБ. Перед останнім стояло завдання здобувати інформацію про стан у кожному селі (або місцевості), відслідковувати всі події, аналізувати і передавати отримані матеріали в підрайон або район. Вони мали свою мережу довірених осіб, які симпатизували ОУН і виконували їх доручення з дотриманням певних вимог конспірації. Це була основна інформативна база спецпідрозділу. Кожна група спецпідрозділу при райпроводі повинна була мати боївку (7–8 осіб). Апарат негласних помічників, яким користувались працівники спецпідрозділу, складався із агентів (інколи їх називали розвідниками) та інформаторів. Агенти підбирались як із учасників підпілля, так і з місцевого населення. В інструкціях по роботі з агентурним апаратом зазначалось, що агентів необхідно підбирати з людей, які виконували роль донощиків, тобто розповідали про все, що знали, до того ж проявили себе позитивно, показали вміння та бажання викривати ворогів ОУН, виконувати доручення вчасно, у відповідності з вимогами конспірації. У кожному випадку, коли підпільник-есбіст розглядав якого-небудь донощика як можливого кандидата на роль агента, йому потрібно було зібрати на останнього додаткову інформацію і мати повну уяву про його фізичні та розумові дані, ідейність, обізнаність з людьми та місцевістю. Детальний аналіз отриманих матеріалів дозволяв працівнику спецпідрозділу прийняти остаточне рішення щодо його вербовки і переведення з донощиків до категорії агентів. Успішне вербування закріплювалося відповідним документом під назвою «зобов’язання» з текстом:

«Я, ___________________, даю добровільне зобов’язання чесно і сумлінно співпрацювати з органами СБ, повідомляти своєчасно про всіх ворогів, які виступають проти українського народу, хто б вони не були. Співробітництво з органами СБ я зобов’язуюсь тримати у суворій таємниці. Я попереджений, що за незбереження таємниці, відповідатиму перед революційним судом. Свою інформацію буду підписувати псевдонімом ________________.   Дата. Підпис».

З урахуванням контингенту, з якого підбиралися кандидати на вербування та їхнього загального рівня розвитку, есбісти вносили деяку деталізацію у вищевказане «зобов’язання». З одного боку, це повинно було конкретизувати завдання агента, а з іншого — підвищити активність агентурних зв’язків. Так, текст «повідомляти про всіх ворогів» мінявся на інший, більш конкретний, а саме: «доносити про всіх осіб, які вороже ставляться до нас (йдеться про ОУН), про всіх комуністів, про різні організації і осіб, які належать до них, про шпигунів, сексотів-комуністів і тих, хто вороже ставиться до української справи».
Деякі зміни вносилися і там, де йшлося про відповідні санкції з боку організації в разі зрадництва агента СБ. Дослівно писалося так: «За найменше зрадництво несу відповідальність своєю головою та членами своєї сім’ї». На завербованого агента заводилась анкета з його детальними біографічними даними, відомостями про сімейний стан, освіту, місце роботи. Вся агентура поділялася на внутрішню та зовнішню. До внутрішньої належали агенти, що мали можливість безпосереднього вивчення середовища, яке цікавило працівників спецпідрозділу. Так, агенти з підпільників використовувалися для вивчення конкретних членів організації, на яких впала підозра. Агент з місцевих жителів, що входив до складу сільської адміністрації, вивчав поведінку активістів села, їхні зв’язки з районним начальством.  До зовнішньої агентури належали ті, які не мали можливості безпосереднього вивчення і контролювання того середовища, що являло собою об’єкт уваги з боку спецпідрозділу. Така агентура, як правило, підбиралася з мешканців тієї місцевості, де діяло підпілля. Найбільш цінною вважалась внутрішня агентура, оскільки у неї було більше можливостей здобувати потрібну інформацію. Щоб не допустити або, принаймні, перешкодити проникненню до апарату таємних помічників малоідейних, не здібних до цієї специфічної роботи людей, в інструкціях та наказах, що регламентували роботу з агентурою, детально вказувалися вимоги, яким мали відповідати кандидати на вербування.

До найбільш поширеної категорії таємних помічників належали й інформатори. Кандидату в інформатори не обов’язково було повністю розділяти ідеї українських націоналістів; досить було, щоб він схвально ставився до ОУН. Основна вимога до нього — поставляти підпільникам потрібну їм інформацію. В одній із інструкцій зазначалося, що інформатором могла бути «люба людина, не дивлячись на її минуле: чи то він був комуністом, чи ворожим сексотом, донощиком, бандитом, порядним хазяїном, чиновником, інтелігентом. Всі працівники спецпідрозділу зобов’язані були без огляду на джерело інформації перевіряти, фільтрувати й аналізувати її. Не зовсім зрозумілу або сумнівну інформацію необхідно було уточнювати. Починаючи з району, референт-есбіст мав право зберігати у своєму архіві копії всіх повідомлень і записок, які він особисто готував і передавав «на гору», особливо «слідчо-оперативних» звітів.

Певну уяву про останні дає звіт Вишневецького  районового СБ, в якому була детально викладена інформація за період від 25 листопада 1945 року. До 25 листопада 1947 року. Звіт складався з 9 розділів: 1) кількість розглянутих справ; 2) загальні пояснення до першого розділу; 3) найважливіші протоколи; 4) нове в тактиці НКВС; 5) кількість інформаційних пунктів; 6) кількість виготовлених «чорних листів» (Так звані  «чорні листи» складалися на осіб, до яких, на думку оунівців, можна було застосовувати репресивні дії, виходячи з того, що вони реально або потенційно вороже настроєні до українського націоналістичного підпілля); 7) загальна кількість прибулого елементу зі Сходу; 8) діяльність боївок; 9)інформації.

У 1-му розділі, приміром, вказувалося, що за згаданий період було розглянуто 13 справ (12 з яких були заведені на зовнішню агентуру),  завербовано для роботи в СБ — 10.  4-ий розділ містив інформацію про конкретні дії представників правоохоронних органів (обшуки, засідки і т.п.) та деякі їх особливості, що раніше не були помічені. У 5-му викладена характеристика апарату негласних помічників: «Інформаційних пунктів — 29, ідейних — 22, шантажованих — 7, за гроші — немає». Малось на увазі, що в апараті  району налічувалось 29 осіб (агентів або інформаторів), з яких більшість була завербована на ідейній основі і лише 7 — за допомогою шантажу. У 6-му розділі повідомлялося, що всього виготовлено 12 «чорних листів» на 29 осіб. 8-ий розділ розкривав конкретні дані про діяльність боївок СБ (напади на бійців винищувального батальйону, на сільський кооператив і т.п.), а 9-ий містив інформацію по кожному населеному пункті, окремо з викладенням усіх подій, які там мали місце.

Зв’язок зі своїми інформаторами працівники спецпідрозділу здійснювали, крім особистих зустрічей, за допомогою так званих  мертвого пункту (у вигляді дупла або металевої банки в лісі), де зосереджувався зібраний таємними помічниками матеріал та доручення і вказівки есбіста. Всі матеріали від інформатора з метою збереження конспірації обов’язково подавались у друкованому вигляді під псевдонімом. Керівник групи спецпідрозділу в надрайонному проводі зберігав у своєму архіві шифровані списки інформаторів надрайону у 2-х примірниках. Явочні квартири влаштовувалися в обласних, районних центрах, великих селах тощо. Квартири, на яких вели відповідну роботу керівники спецпідрозділу, підбирались на околицях районних містечок, що гарантувало більш-менш високий рівень безпеки та конспірації прийому на них агентури. У роботі з таємними помічниками працівники СБ чимало часу витрачали на з’ясування питань, пов’язаних з перевіркою членів організації. Арешт члена організації допускався лише у тих випадках, коли на нього були здобуті безсумнівні компрометуючи матеріали.

В СБ ОУН була запроваджена система карток, куди вносились всі данні.До карток 3-ої групи заносилися відомості про офіційних працівників органів МДБ-МВС, «істребків», учасників спецгруп. 4-та група карток зосереджувала дані про представників радянської адміністрації і партапарат районних та обласних центрів, що були розташовані на території, охопленій впливом відповідних ланок підпілля. Серед цих осіб працівники спецпідрозділу повинні були звертати увагу, насамперед, на тих, хто завдяки своїм службовим обов’язкам мав можливість відвідувати будь-який населений пункт району чи області. Такі люди, на їхню думку, могли бути резидентами і носіями виключно секретної інформації щодо заходів проти ОУН(б). До останньої, 5-ої групи картотеки потрапляли відомості стосовно колишніх помічників ОУН, які перейшли на легальне життя, попередньо сповістивши про себе правоохоронні органи. Матеріали на них необхідно було збирати із різних організаційних звітів, протоколів та інших таємних джерел.
Працівники спецпідрозділу повинні були заносити до картотеки дані на всіх виявлених з 1944 року, агентів органів МДБ-МВС, в тому числі й на тих, хто перебував за межами України, оскільки не виключалась їхня поява на західноукраїнських землях. Викриті агенти з членів ОУН до картотеки не заносились, на них вівся окремий облік. Картотека кожного вищого осередку спецпідрозділу мала зосереджувати в собі відомості, що стосувалися людей та пов’язаних з ними подій на території, яка контролювалась. Це забезпечувало безперервний нагляд за надходженням матеріалів, і, в разі заміни есбіста, давало змогу новачку досить швидко визначитись, в якому напрямі доцільно вести роботу.

Здебільшого надрайонні групи спецпідрозділу мали в своїх архівах ємкості з копіями документів, над якими працювали їхні колеги з районних ланок. Така вимога забезпечувала поновлення необхідних матеріалів у районній структурі референтури СБ у випадку знищення архіву, втрати або захоплення його ворогом. Все, що потрапляло до архіву, перебувало під суворим контролем. У кожній ємкості повинна була бути номенклатура документів, що зберігалися. Копії цих номенклатур знаходились в інших ємкостях для того, щоб зменшити вірогідність фізичного знищення таємних документів та сприяти більш оперативному їх використанню. В архіві мали бути: картотека у вигляді зошита, повідомлення, інформаційні звіти, протоколи, учбові матеріали (для перепідготовки працівників спецпідрозділу), схема організаційної побудови правоохоронних і державних органів, некрологи на вищий керівний склад та підпільників-есбістів, загально-теренові (територіальні) звіти, вишкільні пропагандистські матеріали, особисті документі, списки працівників-есбістів та опечатана і завірена підписом відповідальної особи (архіваріусом чи людиною, яка його заміщає) папка з важливими матеріалами. Ситуація для оунівського підпілля в різних місцях Тернопільської області була далеко неоднаковою і це суттєво впливало на організацію роботи спецпідрозділу. Архівні документи наочно характеризують умови, в яких йому доводилося вирішувати поставлені перед ним завдання. Але саме основне СБ ОУН вистояла у  боротьбі з агресором і провела велику підпільну боротьбу з КГБ.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ