Невідомі факти про відомого економіста та колишнього ректора ТНЕУ Сергія Юрія

Ці спогади – не з нагоди, а просто на потребу. Важко рідним, колегам, друзям змиритись. Час ще не стер гостроти. Адже ще не минуло й року, як не стало відомого вченого-економіста, ректора ТНЕУ Сергія Юрія.

Здається, його дух не покинув стін рідної альма-матер. Не дарма видана напередодні 60-річчя Сергія Ілліча книга-спогад носить назву «Ректор і університет – одна історія на двох» (2010 р.).

Цілком випадково це видання, що відразу стало букіністичною рідкістю, потрапило мені до рук. Автоматично почала переглядати і здивувалось: ніколи б не подумала, що ці рядки присвячені Сергію Іллічу. Завжди комунікабельний, насправді він не поспішав відкривати людям свого серця, ділитися спостереженнями, думками, роздумами. Мало хто знає, скільки трагічного випало на долю відомого вченого та його рідних. Село на історичній паралелі

Між повноводим Дністром та вершинами Східних Карпат розкинувся мальовничий край із самобутньою історією – Буковина. Саме тут, у невеликому селі Шишківці, 30 січня 1950 р. народився Сергій Юрій. Розташоване воно за 17 км від райцентру Новоселиця. Жили тут люди ще за часів кам’яного віку, археологи виявили поселення трипільської, комарівської, черняхівської культур. Мудрість багатьох поколінь, енергетика давніх слов’ян передаються тут, як найдорожчий спадок.

Та батькам було не до того – тяжко працювали у колгоспі. Вони старалися з усіх сил, щоб вивчити дітей, дали синові вищу освіту, аби «згодом не нарікав на батьків». Зі світлою посмішкою згадував син про тата, вимогливого та турботливого. Ілля Петрович був першим головою місцевої сільської ради. Енергійний та цілеспрямований, він брався за найважчу роботу, виховував дітей працелюбними.

Великий вплив на хлопчика мав дідусь, Петро Степанович. Старенький дуже радів народженню онука, тож навіть підібрав малому ім’я – Сергійко.

Онук багато чого перейняв у нього, на все життя закарбував для себе улюблений вислів діда: «У житті, як на довгій ниві». Дідусь Петро Степанович був справжнім господарем, тож і сина свого Іллю, батька майбутнього вченого, навчив дбати про господарку. Дід побудував хату на кіллі. Кільовані стіни мали легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, скріплених кількома рядами горизонтальних жердок (по-сільському, веричок чи глиць). У каркас по вертикалі заплітали хмиз, лозу, очерет, а потому з двох сторін обмазували товстим шаром суміші глини з соломою. Згодом батько побудував поруч з родинною свою хату, більш сучасну та простору. Однак стіни також обмазав глиною.

Батько цілими днями був на роботі. Тож усі хатні справи лягли на плечі матері, Антоніни Іллівни. У вільну хвилину вона голубила дітей та розповідала їм казки, співала народні пісні і вчила творити добро, нести людям любов. Як символ непереборності праці, донині у Чернівецькому музеї народної архітектури та побуту височіє вітряк, побудований її батьком, Іллею. Двоярусні дерев’яні млини, з широким приміщенням у другому корпусі будували лише на Буковині. Увесь його корпус разом із крилами повертався навколо осі – масивного стовпа, закопаного глибоко у землю. Саме у таких вітряках-млинах місцеві селяни протягом століть мололи зерно. До речі, деякі з них працювали до 1960-х років.

За парту – з окрайцем хліба

У школу Сергій Юрій пішов у 5 років. Мати дала торбинку з хлібом та відправила до школи. Хлопчину зустрів шкільний дзвоник, а клас, де за партами сиділи школярики від першого до четвертого класу, здався величезним. Перший день закінчився пригодою – старші учні забрали хліб, натомість насипали повну торбу слив. Сергійко вчитися любив, із книжкою не розлучався. За успішне навчання у початковій школі йому вручили похвального листа. Потому хлопчик із маленькими односельцями перейшов до восьмирічної школи у сусіднє село Рингач. Щодня доводилось підніматися вдосвіта і долати по 5 км туди й назад.

«Дитинство у нас було важке, – згадує подруга Євдокії та Сергія Юріїв, Зінаїда Несторовська. – Ми щодня ходили до школи за 5 км, обходились без обідів та сніданків. Повернувшись додому, йшли на поле допомагати батькам. А ввечері вчились, робили домашнє завдання. Електричного світла ще не було, тож писали при світлі гасової лампи. Можливо, якби не важкі умови, Сергій не досяг би таких висот у житті. Він так поважав своїх батьків! Я завжди із трепетом дивилась, як він ішов на могили вшанувати пам’ять батьків у поминальний день».

«Щоб було видно, куди йти, з ганчір’я або гуми робили факели та йшли, присвічуючи собі дорогу, – згадує товариш дитинства Іван Житарюк. – Однак Сергій ніколи не запізнювався. Взагалі він ріс дуже відповідальним, товариським. Був справжнім другом: і допомогти міг, і порадити, і підтримати у скрутні часи».

Після успішного закінчення восьмирічки у 1964 р. Сергій Юрій перейшов до Новоселицької середньої школи №1. «До навчання у часи нашої молодості ставились по-іншому, ніж зараз, – усі прагнули науки, постійно хотіли дізнатися щось нове, планували продовжувати навчання у технікумах та інститутах. Впливало те, що не було телевізорів та комп’ютерів, – додає Віталій Добровольський. – Прийшовши зі школи, ми йшли на пасовисько  чи на город, а потім, уже ввечері, виконували домашнє завдання. Батьки давали 5 крб. на тиждень. Але грошей не вистачало, тому доводилось приносити у школу крупи, щоб було що їсти».

Трагічна формула чадного газу

Тим не менше, старшокласникам вистачало часу займатися спортом, виступати на змаганнях із волейболу, футболу. «Після уроків йшли грати у футбол, а потім – на людські городи по яблука, груші, малину, – зізнається Віталій Володимирович. – Було, звичайно, що і билися, але не зі зла, часом – за дівчат. За це нас сварили, викликали до директора. Усе було в житті. Пригадую, як у 1965 р. ми самі палили пічки і закрили димохід. Це могло б закінчитись трагічно, якби Сергій нас не повиносив. Була дощова погода, на вулиці ми швидко відійшли від диму, потім провітрили приміщення. Коли наступного дня прийшли до школи, вчителька хімії попросила написати формулу газу, що міг стати фатальним».

Саме у старших класах Сергій захопився волейболом, почав грати за збірну області. Став кандидатом у майстри спорту. У спортивній дитячій школі Сергій Юрій знайшов справжніх друзів.

Переломним в освіті України і важким для юнака та його однолітків став 1966 р., коли школи перейшли на 10-річну систему навчання, одинадцяті класи ліквідували. Один рік об’єднав два випуски школярів – 10-го та 11-го класів, але кількість місць у вузах та технікумах не збільшилась. Незважаючи на юні роки, Сергій Юрій тверезо оцінив власні можливості та вирішив іти працювати у колгосп та готуватися до вступу наступного року до Чернівецького будівельного технікуму. Аби не призабути шкільні знання, придбав збірник конкурсних задач з математики М. П. Антонова.

«Фінанси – це для жінок та інвалідів»

Але доля приготувала свої сюрпризи. Якось до батьківської господи завітали представники облфінвідділу, запропонували вступати до фінансового технікуму у Чернівцях. «Там же тільки жінки та інваліди», – пожартував. Чоловік розсміявся: «Хіба я інвалід?», і розповів, чим насправді займається установа. Отож за порадою старших сільських хлопчина здав документи та вступив. У різні роки цей заклад закінчило багато майбутніх видатних учених, політиків, керівників різного рівня. І вже на першій лекції з політекономії (а курс читав директор Григорій Сердунь) відчув, що це – його. Роки навчання пролетіли швидко, і ось уже випускний і розподіл. Свою трудову діяльність Сергій Ілліч розпочав економістом інспекції держдоходів Новоселицького райфінвідділу Чернівеччини. Теорія швидко втілювалась на практиці. Утім для себе одразу вирішив: треба вчитися далі. Однак життя знову внесло корективи – молодого спеціаліста призвали в армію.

Напевне, найбільшою удачею у житті Сергія Ілліча став лист від сестри, отриманий ним взимку 1971 р. Євдокія до конверта вклала вирізку з газети про відкриття Тернопільського фінансово-економічного інституту та порадила поступати туди. До цього економічну освіту можна було здобути тільки у Києві та Одесі.

Ленінський стипендіат Сергій Юрій

Зі сторони комусь може видатись легким та безхмарним шлях молодого економіста у науку. Однак, спілкуючись із колишніми однокурсниками, відмітила: всі одностайно відзначали його ерудованість, величезну працездатність і наполегливість у навчанні.

«Вересень 1971-го. Ми, десятки юнаків та дівчат зі всієї України, вишикувались на площі перед головним корпусом тодішнього фінансово-економічного інституту, наш незабутній ректор Л.О.Каніщенко вітає зі вступом та вручає студентські квитки. Ще тоді я знав, що наша група Ф-17 стане однією з найкращих в інституті, – поринає у спогадиМихайло Мац, колишній одногрупник, а нині начальник головного управління Держказначейства у Тернопільській області. – Особливо цікаво у нас проходили семінарські заняття. Сергій завжди любив дискусії, висловлював цікаві судження, але й уважно вислуховував опонентів. Він був кращим студентом не лише у групі, а й в інституті. Його працьовитість вражала: годину просиджував у читальному залі, де знаходив відповіді на запитання, що його цікавили. Разом з тим, завжди був доброзичливим, товариським».

«Він нам був, як брат: ми ж молодші були за Сергія на 4 роки, – підтримує Роман Крочак, який нині живе у Борщеві. – Траплялось, пропустиш заняття, йдеш до Юрія. Сергій розкаже і пояснить краще, ніж на лекції. І завжди він знаходив час, хоча обов’язків мав чимало».

Василь Дем’янишин навчався з Сергієм Юрієм ще у Чернівецькому фінансовому технікумі. Товаришували вони і у Тернополі. «У Сергія Ілліча була ще старша сестра, Дуся, але вона рано померла. Якось він із сумом сказав, що у їхній родині довго не живуть. «Певно, і мені не довго прийдеться», – зітхнув тоді Сергій.

Він дуже любив пісні у виконанні своєї землячки Софії Ротару. Навіть колись похвалився, що під час навчання у технікумі був на вечорі, де вона виступала, і навіть танцював з нею, – розповів нині кандидат економічних наук, доцент Василь Дем’янишин. – Мало хто знає, що у спадок від батька Сергій Ілліч отримав рушницю, тож у вільний час був не проти сходити на полювання, а потім приготувати м’ясо. Він дуже любив вишукані страви, гарно сервірований стіл. Особливо м’ясо, дичину».

Тодішнє студентське життя важко уявити без поїздки у підшефний колгосп на збір картоплі чи буряків. Пройшла «бойове хрещення» в Ягільниці Чортківського району і група Ф-17.

«Пригадую, як нас привезли на поле. Холодно було, вночі трохи підморозило, а ми викопували з-під снігу буряки. Ввечері трохи обігрілись і на танці побігли,  – розповіла Надія Бігус (у дівоцтві – Вітко). – Декілька років тому я в особистих справах приїжджала до Тернополя, пішла на прийом до ректора Юрія. Раптом у приймальню виходить Сергій Ілліч. «Надюшо, до мене приїхала, – каже, – пішли, поговоримо». Ми тоді довго сиділи, розмовляли. Про чоловіка розпитував, ми одні з перших на курсі почали зустрічатися. І допоміг, чим міг».

«У нього не було слова «ні». Якщо ж не міг допомогти, обов’язково радив, як це краще зробити, – додає Михайло Мац. – А ще мені здається, що він передбачав свій кінець. Коли його вдруге обрали ректором, звертаючись до присутніх, наказом прозвучали слова Сергія Ілліча любити студентів. А потім додав про свою хворобу: «Мені вже легше. Я вже на злеті». І я зрозумів, що він прощається з усіма».

…Отож, гортаючи ювілейне видання «Ректор і університет – одна історія на двох», випадково прочитала словаСергія Юрія: «Життя – це складний лабіринт, коридорами якого мандрує пам’ять, – занотував Сергій Ілліч, згадуючи студентську юність. – Пам’ять епохи, пам’ять держави, пам’ять родини. Це, мабуть, одна з небагатьох властивостей, яка робить людину Людиною, трепетно оберігає минуле, карбує сьогодення, закладає цеглини добра у фундамент майбутнього… На жаль, пам’ять буває різною! Найкращі ліки для неї – це людяність, порядність, справедливість, самопожертва на благо інших».

Не дарма кажуть: людина живе, допоки про неї пам’ятають.