Про життєві пріоритети, студентські будні в ТДМУ та службу в зоні АТО розповів Ілля Мельник

Студент 3 курсу медичного факультету Ілля Мельник став найкращим у номінації «За активну громадянську позицію» й отримав подяку ректора ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, професора Михайла Корди. Про життєві пріоритети, нинішні студентські будні та недавню службу в зоні АТО розмовляємо з Іллею в редакції видання ТДМУ ім. І. Горбачевського «Медичної академії».

– Зараз для вас пріоритет – навчання. Лекції, практичні заняття, іспити…

– Щоб бути гарним лікарем – треба багато вчитися. Першою ж сходинкою до професії стало для мене Кременецьке медичне училище, куди вступив після 9 класу Збаразької загальноосвітньої школи. Отримав спеціальність фельдшера.

– Ви перший медик у сім’ї?

– Так. У мами професія – бухгалтер, покійний тато працював інженером. Після медучилища я вступив на медичний факультет ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, закінчив 1 курс, але на 2 курсі не склав зимової сесії та пішов працювати фельдшером ФАПу в селі Старий Збараж. На той час мені було лише двадцять і я був таким собі безжурним баламутом, який лише пізнавав себе і світ. Відтоді багато що змінилося.

– Скільки часу працювали фельдшером ФАПу?

– Я працював фельдшером майже два з половиною роки. Коли в Києві почався Майдан і відбулися перші кровопролитні зіткнення, вирішив, що моє місце там. Однак і роботу залишити не міг. Потім на нашу землю прийшов ворог. Росія захопила Крим, ситуація загострювалася, почалися бойові дії на Сході. Багато знайомих хлопців записалися в добровольчі батальйони. І я теж вирішив йти служити. Так розпочався мій шлях в АТО.

– Ви ввійшли до складу добровольчого батальйону патрульно-постової служби особливого призначення «Тернопіль».

– Так, я був фельдшером батальйону. 1 серпня 2014 року розпочалася моя перша ротація. Готуючись їхати на схід, наполегливо опановував стандарти тактичної медицини. Адже раніше надавати медичну допомогу в умовах бойових дій не доводилося. Боявся, що зроблю щось не так, щось забуду. А від цього залежить людське життя. Тому використовував усі можливі джерела інформації, щоб більше знати та вміти.

– Як найдорожчі вам люди сприйняли ваше рішення йти на війну?

– Мамі та коханій дівчині сказав, що їду до Тернополя на навчальні збори й невдовзі повернуся. Не хотів їх хвилювати. Але вони, мабуть, не дуже вірили моїм словам, бо геть втратили спокій. Коли навчання завершилися, надійшла команда про відправку в зону АТО для несення служби. На збори дали дві години. Я зателефонував мамі та Насті, повідомив, що їду на Донбас. Вони не могли говорити – лише плакали.

– Де дислокувався батальйон «Тернопіль»?

– На Луганщині. Завданням бійців спецбатальйону було забезпечення правопорядку в звільнених від проросійських бойовиків населених пунктах, співпраця та координація дій з іншими силовими підрозділами – СБУ, ЗСУ, а також з добровольчими батальйонами, які виконують завдання зі знешкодження ворожих збройних угруповань. Зокрема, після звільнення силами АТО Лисичанська бійці батальйону «Тернопіль» забезпечували в місті громадський порядок. Базувалися в місцевому райвідділі міліції, ночували в спортзалі. Місцем служби стали й інші звільнені від ворога міста: Станиця Луганська, Кримське, Лутугіно, Сокольники… Там теж за домівку правила якась актова зала чи покинута хата. Для приготування їжі мали польову кухню. Як фельдшер, робив усе, щоб санітарно-гігієнічні умови відповідали нормам, а їжа була якісною, що важливо для здоров’я. І звичайно, надавав медичну допомогу. Холодної пори року обігріти пічками приміщення, де перебуває з півсотні осіб, неможливо, а підхопити хворобу, навпаки, легко. Лікував ангіни, гайморити, ГРВІ, грип… Потрібні медикаменти мали завдяки колективу поліклініки обласного управління МВС у Тернополі та волонтерам. Поранених бійців після надання першої медичної допомоги машиною доправляли до госпіталю. Богу дякувати, не було осколково-фугасних поранень і рани, головним чином – кінцівок, були неважкі. Нам щастило! Ви навіть не уявляєте, як нам таланило!

– Яка ситуація запам’яталася особливо?

– Якось приїхали на завдання в прифронтовий населений пункт й одразу почався потужний обстріл. Ми заховалися в підвалах під будинками та понад чотири години чекали, доки настало затишшя. Пригадую інші «гарячі» епізоди, коли почали по нас гатити з «Градів». Стріляли так, що стіни ходили ходором. Спостерігаєш спалах за спалахом, а серце в грудях б’ється шалено. Чи лежиш на землі в кущах і бачиш: дві – три ракети полетіли. «Аби минули!», – тільки й встигаєш подумати. Потім вибухи десь позаду, а вгору злітають нові ракети. І можна лише лежати та молитися, щоб і цього разу «прилетіло» не сюди.

– Молитва підтримувала?

– Так, без молитви у важкі хвилини – ніяк. Майже кожну ротацію у батальйоні «Тернопіль» перебував священик, надаючи бійцям духовну підтримку. Приїздили до нас волонтери, привозили продукти, теплі речі, листи від рідних, малюнки та обереги, зроблені дитячими руками. Якось принесли велику картонну коробку з малюнками й браслетами-оберегами, що їх передали учні школи. Зворушені, ми почали їх розглядати. На звороті браслету, який я першим витягнув з коробки, було написано «Настя». Відтоді цей оберіг завжди зі мною. Відслуживши останню ротацію, привіз його додому.

– Скажіть, будь ласка, скількох бійців ви врятували? І як воно – рятувати людські життя під обстрілами?

– Зазвичай були неважкі поранені, тож не варто про це говорити. Я просто виконував свої функції.

– Місцеві мешканці зверталися за допомогою?

– Так. І їм допомагали.

– Скільки ротацій мали?

– У мене було шість ротацій з інтервалом місяць-два. Остання – листопад-грудень 2015 року.

– Коли було найважче?

– Давайте я краще про позитивні миті розповім. Приміром, про чотирилапого друга нашого батальйону – собаку Атошку. Загалом собак, яких залишили господарі, прибилося багато, бійці їх підгодовували, але Атошка найбільше з нами їздила, була нашим вірним другом і помічником. Потім помітили, що улюблениця батальйону стане мамою. Вночі мене розбудив комбат: «Атошка дуже скавулить, мабуть, народжує». Тож довелося приймати пологи. Сидів коло неї, доки на світ не з’явилося дев’ять цуценят.

– Ви пішли служити рядовим?

– Так, згодом став молодшим сержантом, а демобілізувався у званні сержанта.

– Маєте нагороди?

– Отримав орден «За відвагу». І від громадських організацій дві медалі – «За оборону рідної держави» та «За оборону Батьківщини». Демобілізувався у січні 2016-го. Доки служив, місце роботи за мною зберігалося, але на ФАП я не повернувся, а пішов працювати фельдшером під-станції швидкої медичної допомоги №2, що на вулиці Шпитальній у Тернополі. І поновився в університеті, щоб продовжити навчання та здобути вищу медичну освіту. Торішнього травня одружився.

– Хто ваша дружина?

– Коли ми познайомилися, Настя була студенткою 4 курсу медичного факультету ТДМУ. Після закінчення університету та інтернатури працює лікарем обласного Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Дуже вдячний своїй дружині за любов і підтримку, за те, що терпляче чекала мене з АТО. Війна – як ковадло для людей та їхніх стосунків: одних розчавлює, інших загартовує і робить міцнішими. Наші взаємини витримали випробування й допомогли мені швидше повернутися до мирного життя.

– Важко поєднувати навчання з роботою на «швидкій»?

– Нелегко, але цілком реально. Головне – бажання та мотивація.

– Що допомагає зняти втому, напругу буднів?

– Відпочинок на природі. Плавання.

Розповідаючи про своїх бійців в одному з інтерв’ю, комбат спецбатальйону «Тернопіль» Володимир Катрук про юнака зі Збаража Іллю Мельника сказав так: «Медик за освітою, коли вперше за час вишколу взяв до рук автомат, здавалося, ніколи не звикнеться з ним. Та яким вправним бійцем і фельдшером він став! І автомат за спиною, і аптечка в руках. Допомагав не лише своїм. У Станиці Луганській рятував поранених сепаратистів. Людина з великим серцем».

Війна, мов лакмусовий папірець, швидко та дуже наочно проявляє душі й характери.

Лідія ХМІЛЯР.